Поширення муралів по всій країні обговорюється українськими медіа вже кілька місяців.  Поки професійна спільнота та громадські активісти ставлять запитання щодо доцільності подібного «прикрашання» міст, художники продовжують створювати нові об’єкти. Питань  не меншає.

Євгенія Моляр – одна з тих, хто неодноразово коментував це явище з професійної точки зору, адже сфера її досліджень – українське публічне мистецтво від радянського періоду до сьогодення.

molyar


Ми  вирішили поговорити з мистецтвознавицею про принципи, за якими мають взаємодіяти держава, мистецтво і громада, коли вони зустрічаються на вулицях міста. Де проходить межа між публічним та політичним? Чи завжди художник має право на вільне висловлювання? Чому критичне мислення – це саме те, чого бракує українському суспільству? Ці та інші запитання редакція ARTMISTO поставила Євгенії Моляр, і вона люб’язно на них відповіла.

ARTMISTO: Вуличне мистецтво, публічне мистецтво, монументальне мистецтво. Що це за поняття, і чому важливо розуміти різницю між ними ?

Євгенія Моляр: Вуличне мистецтво виникло як  нелегальне, стихійне явище. Це було самовільне присвоювання художником публічного простору без будь-якого політичного або комерційного замовлення. Спочатку виникло  графіті, основна ідея якого – експансія (тобто покриття всього міста іменем автора) Потім з’явились художники,  які висловлювали свої протестні (перш за все – антикапіталістичні) ідеї, і для цього їм були потрібні саме вулиці, а не традиційний простір галерей.

Поступово стріт-арт почав комерціалізуватися,  взаємодіяти з різними інституціями, бізнесом, владою. Це розвинулося в публічне мистецтво або ще його називають сучасним мистецтвом у публічному просторі. Це ще не офіційне мистецтво, адже ініціатива художнього висловлювання тут належить передовсім художнику та громаді.

Найчастіше це мистецтво є критичним, але воно працює в певних інституційних рамках.

nikitaviskalviv3(с) Никита Виска, Львів

 

Офіційне мистецтво –  те, чим займається держава. Це явище нам дісталося в спадщину з радянських часів як, так звана, монументальна пропаганда.

Основна проблема, на мій погляд, виникає тому, що в нашій країні публічне мистецтво продовжує розвиватися тими ж самими засобами і механізмами, які існували в радянський період.

В Україні й досі існує спілка художників, туди й досі надходять державні замовлення, відбуваються якісь конкурси. Якщо ж виникають  нові проекти, то створюються вони в «найкращих» традиціях монументальної пропаганди.

—  Ви маєте на увазі мурали?

Про таке явище, як київські мурали, мені взагалі важко говорити у контексті  мистецтва, адже воно, частіше за все, взагалі не має до нього відношення. Це виключно комерційне та політичне замовлення на декорування міського простору, яке можна розглядати радше крізь призму урбаністики.

На мій погляд, питання муралів лежить у двох площинах: естетичній (коли ми аналізуємо те, що створюється) і етичній (спосіб, у який створюється арт-об’єкт).

Якщо розглядати діяльність художника як висловлювання громадянина, то будь-яке обмеження суперечить самій ідеї публічного простору, котрий визначається за трьома критеріями: доступність, незалежність та можливість незаангажованого висловлювання.

Важливо наголосити, що рівень агресивності художнього висловлювання може регулюватися тільки етичною відповідальністю автора.

У Києві наразі відбувається зовсім інша ситуація. Тут не можна говорити про художній процес у цілому, адже йдеться про державне регулювання публічного простору, що, згідно з висловом Ханни Арендт, суперечить самій суті цього поняття.

В Україні немає визначення поняття “публічний простір” на офіційному рівні: звідси й більшість непорозумінь. Причина в тому, що, з одного боку, є межа між державним і публічним, а з іншого – між публічним и приватним, і стосовно цього виникає дуже багато запитань (зокрема – як у державі позиціонуються поняття “публічний простір”?).

Поняття публічного простору є дуже важливим насамперед тому, що це місце, де формується критична думка  громади, а в нас з радянських часів залишився лише симулякр такого простору. Він був фізично, але не мав  критеріїв доступності  і незалежності. Зараз потрібно, щоб те, що в радянські часи вважалося нічийним, трансформувалося у світоглядному сприйнятті як спільне. Тоді можна буде говорити про способи регулювання і взагалі аналізувати публічне як простір для мистецтва.

geoErnesto Maranje, Киев

— Що це за принцип незалежності?

Він полягає в тому, що будь-хто може зробити своє незалежне висловлювання

— Тобто якщо я особисто хочу намалювати мурал на всю стіну, то я теж маю право це зробити?

Це одне з найбільш контраверсійних питань і тут єдиним критерієм має бути етичний.  Бажаєте це зробити  – будь ласка, робіть, якщо в цьому полягатиме ваше творче висловлювання.

— Але, водночас, мешканець будинку має повне право замалювати мій твір?

Безперечно. І тут ми виходимо на визначення публічного мистецтва як способу взаємодії з вулицею; історичним і культурним контекстом; місцевою громадою; погодними умовами. Вулична робота найчастіше є відчуженою від творця. Можна сказати, що  в момент створення об’єкту наступає “смерть автора” (термін Ролана Барта),  коли художник може взаємодіяти зі своїм твором лише на рівних із  контекстом. Об’єкт цілком може стати жертвою «вандалів», чи представників офіційних господарських служб. Треба бути готовим до цього.

— Чому ж тоді ми не можемо так само ставитися до радянського монументального мистецтва? Якщо мені, наприклад, не подобається радянська мозаїка, чи можу я на правах громадянки своєї країни прийти і розібрати її?

Річ у тім, що радянські мозаїки є конструктивною частиною архітектурних об’єктів, на яких вони зображені. Ліквідація такого декоративного панно неминуче порушує архітектурний ансамбль. Радянські панно створювалась як цілісний проект, і ніколи не були дуже виразними або кричущими: вони лаконічно вписувалися в  образ не лише будинку, але й усього мікрорайону, адже, як відомо, у радянські часи міста будувалися відразу цілими мікрорайонами.

Stitched Panorama
Stitched Panorama

вул. Велика Васильківська,112, Київ фото Слава Кузнецов

Але в мене знову виникає питання взаємодії. Ви кажете, що ці мозаїки лаконічні, а, мені, наприклад, вони здаються кричущими. Чи маю я право щось з ними робити?

Чом би й ні? Є мозаїки радянського періоду, котрі покриті графіті, нічого в цьому страшного немає. Відбувається органічне нашарування культур різних епох. Важливо, що це  вулична взаємодія, але коли приходить політик і розповідає, що треба прибрати той чи інший об’єкт, тому що він йому не подобається ідеологічно, це вже не яке не мистецтво, а жорстке втручання держави, цензура. Це неприпустимо.

Прокоментуйте будь ласка ситуацію з івано-франківськими муралами. Тобто є  історія з численною критикою муралів в Києві  і  звинуваченням, що цього не можна було робити, бо ніхто не спитав у місцевих жителів чи це їм потрібно. Але ось з’явилася серія робіт вже інших художників в Івано-Франківську і там знову виникла та сама проблема – неузгодженість з місцевими мешканцями їм здебільшого не подобається. Ті ж самі люди, які жорстко критикували мурали в Києві, кажуть, що  Івано-Франківськ — це зовсім інша річ, адже це сучасне мистецтво, і жителів до нього треба привчати незважаючи на супротив із їхнього боку.

Я якраз сьогодні повернулася з Франківська і бачила ці об’єкти на власні очі. Так, відсутність попередньої взаємодії з громадою – це безперечна помилка, але насправді, коли йдеться про сучасне мистецтво, то питання цієї взаємодії може бути не зовсім доречним.

Тобто, якщо ми говоримо про декоративне мистецтво і наша мета – естетизація простору, то справді має значення, в який тон пофарбувати фасад будинку. Але якщо ми торкаємося теми сучасного мистецтва, то воно взагалі давно вийшло із естетської площини і лежить радше у площині просвітництва. Споглядання сучасного мистецтва далеко не завжди є приємним: це навпаки дуже складний і часом травматичний процес. Коли це мистецтво виходить за межі експозиційних просторів і просто наступає на людей, іде до них додому, то зрозуміло, що люди будуть від цього захищатися, бо критичне висловлювання є досить складним для сприйняття.

Івано-Франківськ – місто з дуже специфічним мікрокліматом: об’єкти, які могли б бути позитивно сприйняті у Києві чи Львові, викликали там супротив. Звісно, активісти   проекту  від самого початку знехтували аспектом узгодження його з громадою, але зараз постфактум починається процес присвоювання містом цих об’єктів. Вчора я бачила поряд із муралом Дмитра Микитенка групу місцевих жителів, які навіть зібралися перефарбувати вікна під колір його муралу, тобто вони з ним уже зжилися і зробили частиною локального простору.

А взагалі я вважаю, що момент узгодження із місцевою громадою не є головним питанням. Важливо, що вся ця історія підіймає набагато глибший пласт, ніж публічне мистецтво, і це питання просвітництва. Якби сучасне мистецтво було присутнє у школах, якби людей змалку вчили критичному мисленню, то, можливо  і ставлення було б інакшим. В Івано-Франківську люди здебільшого не знайомі з сучасним мистецтвом, вони не звикли до абстракції, тому й протестують

Можливо якщо геть усе узгоджувати з думкою громади, то всі стіни будуть покриті тільки квіточками та їжачками.

2ndAPL315, Івано-Франківськ

— А якщо така ситуація: припустимо, я художник і вважаю, що сучасне мистецтво – це якраз ті самі їжачки з квіточками.  І я  «прикрасила» фасад будинку, де ви живете. Ви  замалювали їжачків, покликали друзів художників, вони зробили абстрактну роботу, яка вам подобається.  Наступного ранку прокинулися – а там знову мій їжачок, ви знову з цим щось зробили. І так кожного дня: абстракція –їжачок- абстракція –їжачок…

Звісно перетворювати все місто на розмальовку – не варіант

— Тоді в який спосіб усе це регулювати?

Для цього мають бути спеціально відведені місця, де можна малювати, а також місця де цього робити не можна. Наприклад, потрібно заборонити створювати будь-які об’єкти в історичному центрі міста

— А спальні райони?

Там теж мають бути обмеження, адже якщо покрити їжачками всі місця, де живуть люди, то це може викликати різні реакції. Індустріальні об’єкти  та безлюдні промислові зони видаються мені найбільш  придатними для такої творчості.

45eee1a917a1827b1b969ad705_602f062eАнастасия Белоус, Киев

Тобто якби ви входили до законодавчої групу стосовно муралів, то ви б дозволили малювати в індустріальних зонах і тільки в них?

Мене б не взяли у законодавчу групу, бо я б заборонила взагалі малювати мурали.

— Несподіваний фінал розмови. І чому?

Бо я за нелегальне мистецтво. Мені воно видається більш чесним. Коли є художник і є вулиця, вони мають знайти можливість взаємодії без “третіх осіб”.

Але,  водночас, ви захищаєте спадщину радянських мозаїк. Так, я пам’ятаю ваші аргументи стосовно того, що мозаїки створювались разом із усім архітектурним комплексом, тому є його невід’ємною частиною. Але припустимо такий варіант: я – забудовник і одразу замовляю художнику мурал. Тобто будинок, або навіть  цілий житловий квартал  з’являється разом із муралом. В цьому разі це припустимо?

Такий проект навіть існує в Кам’янці-Подільскому, де забудовник бажає долучити мурал до свого проекту. Але, розумієте,  проблема взагалі лежить у іншій площині. Мурали — це  дуже тимчасовий тренд. Колись це все почне облущуватися і осипатися — і що тоді робити з зіпсованими стінами? Потім будуть змушувати мешканців будинку шукати гроші на їх відновлення. Не знаю, це дуже складне питання, над яким дарувальник поки що не замислюється.

Добавить комментарий