Анатолій Дністровий — письменник, поет, художник. Член Асоціації українських письменників, кандидат філософських наук. Романи «Пацики» та «Дрозофіла над томом Канта»  увійшли в десятку кращих книг за версією Бі-Бі-Сі року (2005, 2010)

Колись в одному офісному туалеті я випадково зустрівся з Віктором Балогою. Він вийшов із кабінки і сказав: «Шанування!». Мені дуже сподобалася така форма вітання і я тепер завжди кажу: «Шанування!»

Такі барбоси, як я, зазвичай пишуть паралельно близько двадцяти-тридцяти різних текстів-книжок – наукових, прозових, поетичних, есеїстичних. Тому цей процес неможливо якось структурувати. От зараз із мене поперли дитячі книжки.

Вплив війни на будь-яку літературу не може бути лише миттєвим. Думаю, що її справжні «вихлопи» в літературі – ще попереду. Той факт, що чимало митців зараз нічого не пишуть, – це також вплив війни та напруженої ситуації в країні.

У мене велика схильність до збирання речей за певними критеріями. Бібліотека друкованих книг, бібліотека е-книг, фільми, рибальські снасті, а тепер пензлі, фарби – це все затягує. Можливо, це дуже добре, що я бідна людина. Бо інакше з головою потонув би у багатьох речах.

Літагент у мене? Літагент у наших джунглях??? У нашій дельті річки Ніґер??? У нас такий якісний та успішний автор, як Юрій Іздрик не має за що жити. Звідки тут взяти гроші для літагента? Це питання на перспективу.

Друзів багато. Літературні і нелітературні. Є такі, як хронічні болячки – ще з мезозойських часів, з якими зазвичай уже нема про що говорити. Є свіженькі – набуті мною теперішнім. Це значно цікавіше. Але зі старої гвардії, дружбою з ким уже майже двадцять років сильно дорожу, — це поет Василь Герасим’юк і письменниця Дзвінка Матіяш.

Щоб стати письменником треба багато працювати. Праця і ще раз праця, не варто очікувати на миттєвий успіх. Є літературний конкурс видавництва «Смолоскип». Декілька років я був у журі, і скажу, що це чи не єдиний об’єктивний та незаплямований конкурс для молодого автора в Україні. Через нього пройшли цілі батальйони авторів – від Прохаська та Жадана до таких яскравих авторів, як Мирослав Лаюк та Ірина Шувалова.

Ми надто гіперболізовано ставимося до своїх можливостей. Я дивлюся на нашу літературу, як на літературу наших сусідів – Болгарії, Румунії, Словаччини, Угорщини. Тоді все стає спокійніше. Чимало літератур центрально- та східноєвропейських націй дуже скромно представлені на світовій арені. В цьому контексті Україна далеко не пасе задніх. Наших авторів трохи перекладають і трохи знають. Звісно ж, мало. Але це логіка всієї глобальної культури, і ми не виняток із правил.

Мій мотив стати прозаїком був дуже чіткий. Уявіть початок 90-х. У школі «сучасна література» – це Олесь Гончар. А літературна критика пише винятково про український постмодернізм і їхніх антагоністів – ґрунтівців-етнонаціоналістів. Ось так і виходить – Гончар, постмодерністи і село. Я тоді дивувався: а де тут місто? Сучасні спальні райони? Наркомани, бандити? Де взагалі сучасне українське суспільство? Правильно, тоді воно було для літератури – в сраці. От тому я й почав писати свої романи про проблемні соціальні середовища в містах, із якими довелося в житті зіткнутися.

О, наші барбоси-критики полюбляють порівняння. Один юний поет колись мені казав: «Це так класно, коли мене припарковують до великих». У різний час мій роман «Пацики» припарковували то до Берджеса, то до Фердінана Селіна, то до Ірвіна Велша. В одній рецензії написали, що я близький до якихось богословських практик, що описували «шлях до святості з бруду».

Письменник – це форма соціокультурної ідентичності, багато в чому близька до артистичності та пофігізму. Оскар Вайлд казав якось: «Дайте людині маску – і ви побачите хто вона». Письменник – це непогана маска. З одного боку, балабол без чітко визначеного чи регламентованого способу життя, а з другого – людина, до якої прикута суспільна увага. Цікаве балансування на межі серйозного та несерйозного статусів.

З того часу, як я почав писати українська література змінилася неймовірно. По-перше, в 90-х, коли моє покоління стартувало, ще не було велетенської кількості видавництв і, по суті, не було книжкового ринку як такого (не те, що ринку сучасної української літератури). За статистикою, в країні виходили 2-3 поетичні збірки, а в журналі «Сучасність» друкувалися 2-3 яскраві прозові речі. Зараз на рік виходить до 40 поетичних книг і до 50 романів. Ясна річ, що якісних текстів так само не багато. Для молодих людей доступні нові канали інформації, яких раніше не було, мільйони текстів і будь-які автори є тепер в Інтернеті.

В якомусь 1995-му за книжковими новинками з провінції люди їздили зайцем електричкою до Києва, потім на «Петрівку». Там купували перекладні новинки в бариг, які продавали книжки у картонних ящиках з-під масла. Півдня нічого не їли – економили на всьому, лише б купити якогось перекладеного автора. Таких відчайдушних подвигів зараз ніхто не робить. Бо цей автор кількома кліками мишки за секунду вже є перед очима на моніторі. Я б так сказав, що раніше була значно сильніша та неймовірніша в плані зусиль пристрасть до літератури та творчості. Я й досі кажу, що попри голодуху й дикість тих часів – для літератури це був час абсолютної свободи, взагалі нічим нерегламентованої. Література тоді була Невловимим Джо, який нікому був непотрібний. І писали винятково ті, хто це хотів робити навіть у злиднях. Усі ці люди зрештою вижили та залишилися в літературі.

Звичайний день письменника? Та нічого особливого. Як у всіх людей. Завжди лінь прокидатися.

Усе треба читати. Від японських казок до фольклору канібалів і племені маорі. В мене часто здивовано запитують: навіщо ти читаєш те й те, це ж настільки далеке від літератури? Мені здається, що літературу не завжди робить лише «літературна» чи «філологічна» інформація. Сен-Жон Перс досліджував міграційні маршрути птахів і вітрів над Атлантикою, бо бачив у цьому поетичні стихії. Так само прозаїки – на них працюватиме якомога більші та несподівані в плані тем уявлення про світ. Наприклад, ретельне знання роботи та щоденного життя офіціанта чи офісної прибиральниці автору може дати більше, ніж стоси наукових монографій. Це важко пояснити. Як казав Михайло Коцюбинський, «усе на світі – літературний матер’ял».

В Україні стає потужним і стійким здоровий і демократичний за своєю суттю громадянський націоналізм (прошу не плутати це з етнічним націоналізмом). На наших очах кристалізується сучасна українська нація нормального європейського типу: відкрита до цивілізованого світу. Це незворотній і прогнозований процес – можна наводити безліч аналогій із подібним шляхом в інших країнах. Нам дуже важко, але це незворотній шлях, який ми пройдемо, як раніше пройшли інші нації.

Обов’язкове питання від редакції: Як популяризувати літературу серед широких верств населення?

Поради від Анатолія Дністрового

Перше. Знищити економічні монополії – викинути з ринку російські книгорозповсюджувальні компанії, які «кидають» на реалізацїї українського видавця і тримають його в ґетто-умовах. Створити справедливі умови участі на ринку всіх учасників – навіть іноземців, але з чіткими квотами, як у нормальному світі.

Коли буде велика кількість контрагентів (точок продажів книг) – 200-300 книгарень і мереж, які вчасно і чесно (ці два слова тут є ключовими!) розраховуватимуться з видавництвами, тоді тиражі автоматично поповзуть вгору, зростуть прибутки і гонорари.

Друге. І навмисне скажу про це в стилістиці персонажів моїх «Пациків». Відучити наші медіа постійно смоктати в «русского міра». Вони зараз смокчуть всі без винятку. От наприклад, поставили новину про якогось маргінального дебіла Охлобистіна, що йому покалічили лице. Та навіть якби голову просвердлили перфоратором… До чого тут ми і Україна? Охлобистін у новинах – значить власник медіа і весь журналістський колектив відсмоктав у «русского мира». Медіа зазвичай некомпетентні і не знають де брати чи як створювати культурні новини. Польща, Німеччина, Франція, скандинави, США, Канада і всі наші митці – це, виходить, слабО. Слабо, бо вата головного мозку.

Добавить комментарий