Олена Герасим’юк — поет, есеїст, автор збірки «Глухота». Лауреат премії «Смолоскип» та одна з перших резидентів «Станіславського феномену». Працює на Радіо Свобода.

Не говоріть про добро і милосердя, якщо нічого не готові для них віддати

W3A7686

Війна замикає. Час розділяю на роботу, пошук споряги та безпробудні крики. Коли дуже накриває, напиваюсь, ходжу нічними вулицями спального району і співаю у темні вікна веселі колядки. Коли забуваю тексти  – вигадую на ходу: про вояків і зброю, про перемиря і поранення, про наступ і страх. Усе, що чую від друзів, які зараз – там, співаю під вікнами темних багатоповерхівок. Вражає, що досі ніхто із них не крикнув мені, щоб замовкла.

Вважаю, що не можу озвучувати свої думки і переживання про війну. У мене нема жодного спогаду про схід. Окрім друзів, які або виїхали звідти, або там загинули.

Читаю класику. Якщо читатиму однолітків-сучасників, то врешті не буде з ким навіть випити. Нєосвєдомльонность рятує від мордобою.

Тато поставив ультиматум: або я не пишу більше таких віршів, або збираю речі і валю в дєтдом

W3A7673

Мій шлях у велику літературу проліг через склад книжкового магазину. Я була студенткою і працювала на нічній зміні у книжковій крамниці. Це давало можливість читати дорогі книжки і новинки, які на студентську стипендію не можна було придбати. Ми тягали пудові ящики з літературою для мажорних тьолок і пузатих професорів , жерли очима рядки найсмачніших книжок, а на перерві обовязково виходили на балкон чи лізли на дах, щоб дивитись, як виходить хрещатикувати сонце.

Зневажаю літературні срачі. Кілька років тому відбулась одна історія. Я добиралась на роботу перестрибуючи з одного дірявого автобуса в інший. Панорами спальних районів розривались мов сорочки на солодких тілах, матюкливі пасажири із провальної периферії вивалювались в мажорних районах, розгладжували свої мяті пальта і пропиті обличчя, перлись мейкін мані у сріблясті будівлі. Через дві години дороги я дісталась до свого рідного совкового офіс-центру, увімкнула ноут, зайшла у фейсбук і наткнулась на черговий дебільний літературний срач: з риторикою безумного пророка якийсь мужик вєщял, що мій тато загрібає лопатою хабарі. За вікном тріщав веселий київський  морозець, дубіли пальці у протертих до дірок бірцах. Контраргументів у мене не знайшлось.

Коли навколо твориться лайно – це не дає тобі права самому ставати лайном

W3A7538

Одного разу тато таки допоміг мені пробитись в блістающій мір слави і літєратури. Це сталось десять років тому. Я написала вірш про Шевченка. За сюжетом Кобзар перетворювався на журавля, побивав словом пана, пан топився в болоті, а немеркнучий образ Тараса Григоровича сіяв над Україною віками. Тато поставив ультиматум: або я не пишу більше таких віршів, або збираю речі і валю в дєтдом.

Коли навколо твориться лайно – це не дає тобі права самому ставати лайном.

Перші розмови на сході:
– Це обстріляні будинки???
– Ні, вони просто покинуті.

Не говоріть про добро і милосердя, якщо нічого не готові для них віддати.

Веселих історій про письменників я майже не пам’ятаю. Коли ми збираємось разом – одразу починаємо пити. Далі – прірва. А те, що потім розповідають – олжаі неправда.  Я відмовляюсь вірити.

Знайти хороший текст – це як вполювати звіра. Треба бути сильним, точним і мудрим.  Уся суть тексту в його подоланні. Інші шляхи – це визбирування дохлих тушок

W3A7700

Слово – дуже важкий матеріал для роботи. Його не можна помацати, обійти , підправити, пошкребти. Воно мов камінь – або лягає або ні.

Читач повинен сам знаходити автора. В іншому нема жодного сенсу. Яка користь від того, що тебе погодують словесною вермішеллю з ложки?  Знайти хороший текст – це як вполювати звіра. Треба бути сильним, точним і мудрим.  Уся суть тексту в його подоланні. Інші шляхи – це визбирування дохлих тушок.

Фото: Руслана Алексеенко

1 КОММЕНТАРИЙ

Добавить комментарий