— Це ламінат.
— Це не справжній паркет?
— Виглядає точно так. Але коштує у тисячу разів дешевше.
— Все одно я хочу справжнє дерево.
— Що? Різниця абсолютно не помітна.
— Не в тім справа. Я просто… Мені не подобається, що він прикидається деревом. Якщо ти не дерево, не прикидайся деревом.
Цитата з к/ф «Обіцяти – ще не одружитися»

Грандіозний концерт-сенсація – так скромно обізвали свою версію всесвітньо відомого мюзиклу випускники вітчизняних шоу «Х-фактор» та «Голос країни». Як на мене, то грандіозною сенсацією для глядачів, які заплатили по півтисячі гривень за квиток на балконі, стала звістка, що перед ними співатимуть не французи. Причому дехто дізнався про це безпосередньо на концерті-сенсації.

Події на Сході, як не прикро це визнавати, сприяли тому, що наші виконавці заповнили нішу закордонних та зокрема російських зірок, афішами яких були рясно обклеєні вагони метро. Святе місце пусткою не буде: наразі майже весь цей простір належить українським музикантам: розклад столичного клубу Atlas розписаний на кілька місяців наперед, новостворені та існуючі радіостанції заповнюють ефіри вітчизняною музикою. «Ретро FM» пішло ще далі і перемежовує Modern Talking та Boney M ранніми хітами Наталі Могилевської. Щоправда, не знаю, чи радіти з цього самій співачці:)

Не те, щоб я не любила українських виконавців – навпаки. Останнім часом з’явився автентичний музичний продукт високого рівня: та ж ONUKA, The Hardkiss, «Один в каное», The Doox, GO-A. Ці гурти беруть не грандіозними назвами, а якісним підходом до створення музики. І цілком заслужено отримують відзнаки та премії.

У релізі суботнього концерту (а я дуже відповідально ставлюся до заходів, які відвідую, і завжди читаю релізи) було сказано, що «в окружении столь прекрасного звукового оформления перед Вами предстанут 7 лучших солистов украинской сцены. Для того, чтобы по-новому рассказать Вам великолепную и трагическую историю любви, образы которой надолго врежутся в память, режиссеры привлекли 150 талантливейших артистов». Я не знаю, хто номінував Аркадія Войтюка, Євгенія Літвінковича чи Ольгу Жмуріну на кращого соліста, і де можна ознайомитися з цим рейтингом, але те, що вони змогли по-новому розказати трагічну історію кохання – чиста правда. Якби мене привели до Палацу «Україна» із зав’язаними очима, то я навряд чи відразу пізнала б у почутому NOTRE DAME.

Можливо, хтось подумав, що «150 талантливейших артистов» – це чисельні танцюристи, які створять на сцені видовищну постановку? Це ж бо мюзикл, подумав би хтось. Дзуськи! Дві години ми споглядали, як на сцену – де був оркестр – по черзі виходили семеро солістів і щось співали французькою. Уточнення: те, що співали французькою, стало зрозуміло лише у другому акті, бо під час першого заявлені 30 тонн звукового устаткування рипіли і приглушували голоси виконавців. Коли під час інтимного дуету Феба з Есмеральдою почувся тріск мікрофону, ми з подругою припустили, що між головними героями нарешті виникла іскра і зраділи хоч якомусь пожвавленню на сцені.

Окремо хочеться відзначити роль декорацій та костюмів. Їхня відсутність сприяла уважнішому сприйняттю музики та пісень. Дизайнери, які запевняють, що працювали над костюмами артистів, зауважили що «хотя наряды сияют со сцены, они не использовали ни единой пайетки – только дорогой бисер». Можу припустити, що всі кошти пішли на вбрання Есмеральди, і саме тому Квазімодо довелося вийти на публіку в джинсах.

Про сценічні образи хочеться сказати окремо. Хочеться, але немає чого. Розподіл ролей вгадувався суто з послідовності пісень, і аж ніяк не із гри. Хоча після кожного виходу на сцену співаки радісно тиснули руки диригенту і один одному. Ми ж тихенько раділи, що поки немає традиції вітатися з усім оркестром.

Хоча було два моменти, коли я таки побачила видовищну гру. Перший перервала подруга, коли розбудила, а під час другого я прокинулася сама, бо замерзла.

Звісно, багато в чому я перебільшую і все було не аж так погано. Наприклад, голос Арсена Мірзояна дуже гарно звучав французькою. Олександр Кузнєцов був досить переконливим в образі Клода Фролло. Окремо слід також відзначити артистичність диригента, а також виконання оркестру та хору.

Нинішній глядач надзвичайно спраглий до підйому українського мистецтва і готовий інвестувати в нього свій час і кошти. Варто робити нові постановки, ставити перед собою високі цілі. Але чого точно не варто робити – це підмінювати поняття і називати речі не своїми іменами. Бо так виходить, що під виглядом і за вартістю французького паркету ми знову отримуємо той самий коростенський ламінат.

Фото: Максим Ковальов (www.obozrevatel.com)

2 КОММЕНТАРИИ

  1. Шановна авторко, виконавця Кузнєцова звуть Олескієм, а не Олександром. Наступного разу раджу перевіряти власний «ламінат» на якість, до того як публікувати.

    До речі, мені концерт дуже сподобався. І я зовсім не шкодую про витрачені півтори з лишком тисячі за квиток.

Добавить комментарий