Любов Якимчук — українська поетка, прозаїк, сценарист. Автор книг «, як МОДА» та «Абрикоси Донбасу». Лауреат премії ім. Богдана-Ігоря Антонича, конкурсу видавництва «Смолоскип», «Коронації слова» та ін. За версією журналу «Новое время» входить до ТОР-100 найвпливовіших людей культури України.

Моя поезія – це лише привід поговорити про щось більш важливе

Фото: Руслана Алексеенко
Фото: Руслана Алексеенко

Моя нинішня популярність пов’язана з війною. Раптово мене почали запрошувати майже на всі можливі фестивалі, які існують. Тобто не на п’ять, не на десять, а на всі. І не лише на фестивалі, а і на будь-які літературні заходи та читання. Я подумала: окей, я піду сюди, я піду туди, і тут я теж не відмовлюсь, бо треба працювати зі стереотипом негативного Донбасу, адже я щось можу пояснити людям про наш схід. Хто, якщо не я? Або так: краще я, ніж хтось, хто множить телевізійні стереотипи. Навіть, якщо я така маленька, а цей хтось такий великий. Але запрошень стало так багато, що не знаю, коли мені жити. Буває, що три фестивалі відбувається в одні й ті самі дні, і тоді я вже відмовляюся, лишаю той перший, на який погодилася спершу.

Я не екстраверт. Мені комфортніше сидіти вдома і пити чай або вино і з’являтись на публіці двічі на тиждень і раз на місяць їздити на фестиваль. Анонімне життя спокійніше. Але якщо вже почала щось робити, то доводжу це до кінця. Та й сатисфакцію отримую — слухачі й читачі в нас просто чудові.

Буває, що біографія якогось автора резонує з подіями, які відбуваються в країні. Мені пощастило  народитися там (в Луганській обл. – ред.), утім, мені не пощастило вивозити звідти батьків, бабусю. Звичайно, я би хотіла, щоби цього не було, навіть якби цього не було разом із моїми віршами про війну.

Моя поезія – це лише привід поговорити про щось більш важливе. Усі ці фестивалі, читання і презентації — це не мистецтво, бо текст не потребує фестивалю, це  — волонтерство.

Я написала поему «Абрикоси Донбасу» як відповідь на випад одного зі своїх улюблених поетів Юрія Андруховича, який звучав м’яко, але він звучав, мовляв, давайте дамо можливість Криму та Донбасу відокремитися. Були ще інші інтенції, але ця була найсильніша, бо симптоматична. Вирішила боронити наші землі нарацією. Донбас — сталінська абревіатура, за якою уявляються машини, шахти й заводи, а не люди. До того моменту, я не вживала це слово, але почала, щоб працювати з ним як з певним смислом, який переважно негативний. Хотіла показати за ним людей, і, можливо, трохи міфологізувати простір, який має підстави для такої міфологізації, але не міфологізований, тому програє в оповіді, взагалі у можливості цієї оповіді. Є заклики говорити «Луганщина і Донеччина» замість «Донбас» (про це говорила письменниця та історик Олена Стяжкіна, письменик і літературознавець Олег Соловей), але я обрала інший шлях. Бо розумію, що нікого не переконаєш не вживати слів, які людям комфортні, але внести в ці слова іншу конотацію можна.

Мої вірші не такі вже й прості. Наприклад, я боялася, що у вірші «Розкладання» місця з елементами розкладу на склади не будуть зрозумілими, але я завжди намагаюся зробити так, щоб гра звуків, слів, складів була мотивована, щоб не було експерименту заради експеременту. Хоча рядок «На східному фронті без змін…» лежав на поверхні, будь-який журналіст міг так назвати статтю, я не знаю, чому ніхто не здогадався.  Думала, що «Розкладання» буде віршем одного дня. Він з’явився з допису на фейсбуці, який я не опубліковала. Писала-писала пост і зрозуміла, що це вірш, але боялася, щоб це не було публіцистикою, щоб це балансувало, було на межі. Я не очікувала такої бурхливої реакції та перепостів. Це був серпень минулого року, я думала війна скоро скінчиться і цей вірш швидко забудеться.

Саме так працює наше міністерство культури: воно переводить нас із кімнати в кімнату і каже: «От-от! зараз щось буде! Ви станете в центрі літературних подій! Зараз ми вам покажем культуру!». Я стала в центрі подій і в той момент зрозуміла, як працює механізм міністерства: це лабіринт, який нікуди не веде

Фото: Руслана Алексеенко
Фото: Руслана Алексеенко

Молодому автору я би порадила податися на резиденцію «Станіславський феномен», яка дозволяє завести знайомства з письменником Тарасом Прохаськом, із молодим видавцем і письменником Василем Карп’юком, та ще з кількома значними людьми в нашому літпроцесі, імена яких варіюються. Ще можна податися на конкурс видавництва «Смолоскип» та на конкурс ««Dictum» видавництва «Крок». Треба сказати, що останні роки конкурсів стало менше. Утім, зараз дуже активно і наполегливо працює Цент літературної освіти —  цикл лекцій відомих поетів, прозаїків, критиків по те, як знайти себе в літературі, як краще писати. Воркшопи для молодих авторів зараз започатковує проект «Їздець».

Ніхто вас не навчить писати вірші чи прозу, але можуть показати, куди розвиватися далі. Окрім того, лекції, резиденції etc допомагають зрозуміти, як працює культура. Наприклад, Маріанна Кіяновська може розказати, як автор може себе вибудовувати, а Оксана Забужко про те, які тенденції у європейському романі.

Я чутлива до проблеми мови в літературі, бо маю друзів, які пишуть російською. Російськомовний автор художньої літератури в нашій країні трохи більш вразливий, ніж україномовний. Зрештою, як і автор, який пише караїмською або циганською мовами. Молодим україномовним авторам трохи легше видати свою книжку, бо є конкурси, на які можна подати рукопис. (Утім російськомовні автори-журналісти зовсім не страждають від чогось подібного, у них є майданчики для висловлювання). Ця ситуація є, і вона не зовсім правильна. Це призводить до ексцесів. Приміром те, що сталося з Оленою Заславською, знаєш її? Це російськомовна поетка з Луганська, навесні минулого року в Берліні в дискусії, яку модерував Юрій Андрухович, вона закликала визнати ЛНР. Це якось неправильно, що я це говорю, але це мене дуже тривожить. Мені здається, що якусь роль у цьому зіграла ця мовна вразливість, хоча, звісно, далеко не лише це.

Кілька років триває дискусія, до якої ж літератури належить російськомовний автор, який творить в Україні. І відповідь на це запитання шукають чомусь письменники, які так чи так є стороною упередженою, і цим мають займатися критики та літературознавці. Як і двісті років тому, українські письменники продовжують виконувати державотворчу функцію і ще багато всяких.

Доступ до літературних майданчиків рівний для всіх: як для україномовного, так і для російськомовного автора. Дуже важливо робити якісний продукт, тоді воно працює, і ти зможеш потрапити в програму будь-якого фесту. Просто надсилаєш свій проект на поштову скриньку Книжкового Арсеналу або журналу «ШО» (на фестиваль «Київські лаври»), от і все.

Мені було тяжко, як регіональному поету. Коли ти живеш у провінції, важко потрапити в основну гру літературних фестивалів. Це я до того, що російсьмовним авторам не слід себе провінціанулізувати, особливо, якщо вони знаходяться тут, у Києві. Це те саме, що бути десь там, у Луганську і намагатися включитися в цей простір. Ізолювати себе через те, що ти російсьмовний автор, що ти невідомий – це від початку неправильний підхід. Ви варитесь у своєму соку. Наприклад, поки не з’явилося розуміння, що «СТАН» (поетичне угрупування Луганську, до якого входила Любов Якимчук — ред.)  має їздити — на Форум та на «Драбину» до Львова, на «Махнофест» у Гуляйполе, на слеми до Харкова – про «СТАН» взагалі ніхто нічого не знав, хоча в Луганську ми були весь час на слуху. Так само і тут, російсьмовні автори – вони самі себе провінціоналізують. Треба змінити підхід, бо ця проблема передовсім у головах.

Доступ до літературних майданчиків рівний для всіх: як для україномовного, так і для російськомовного автора. Дуже важливо робити якісний продукт, тоді воно працює, і ти зможеш потрапити в програму будь-якого фесту

Я пишу з 9 років. Перші два мої вірші були російською мовою. Їх визнали за плагіат або крадіжку — тато сказав: «Це не ти написала». Звісно, що я, але відтоді, чомусь пишу українською. У студентські роки містифікувала одного автора і писала за нього російською, то в мене було таке враження, що це знов на когось схоже. У дитинстві теми були звичайно дитячі, але в підлітковому віці вже писала гостросоціальні поеми про несправедливий світ.

У мене в сім’ї говорили російською, я навчалася в російській школі. У найближчому оточенні аж до 11 класу, поки я не почала навчатися в українському ліцеї, україномовних людей фактично не було. Але я мала книжки і вчительку української мови та літератури. Я говорила двома мовами, але в певний момент повністю перейшла на українську. Мені в Луганську завжди говорили, що я сама собі середовище.

Якось в Стокгольмі на літературному фестивалі Сергій (Жадан – ред.) запропонував мені поїхати на Схід з поетичними гастролями. В організації поїздки йому допомагало мистецьке обєднання «Остання барикада». Погодилася, бо місцеві мешканці окупованих і прифронтових територій найбільш загрожені люди, бо в них немає ані бронежелетів, ані автоматів. Цікаво з ними спілкуватися, їм читати. І мені важливо бувати якомога ближче додому, а тоді це означало ще й бути близько до батьків, але не мати можливості до них заїхати. Бо мій дім (місто Первомайськ – ред.) окупований. Наша поїздка була двостронньою терапією і для нас, поетів, і для жителів Сходу. Приймали дуже добре, наприклад, у Слов’янську на наш виступ прийшло 800 людей. Це майже один відсоток міста. Вкінці читань люди питали чи не вважаємо ми їх зрадниками, бо ж вони не йшли з голими руками на російські танки. Їх дуже хвилюють ці речі. Люди травмовані, бо по телебаченню часто й густо їх показують як зрадників.

Мені байдуже, кого підтримують мешканці Сходу: окупанта чи українську армію, мені небайдуже, що вони помирають

Фото: Руслана Алексеенко
Фото: Руслана Алексеенко

Я не знаю політичного виходу з цієї ситуації, але я можу говорити про розв’язки етичні. Не лише в окупованому Луганську та Донецьку є люди, які підтримують окупанта і навіть воюють на його боці. Такі люди були в окупованому Києві під час Другої світової війни, і в окупованому Парижі. Це не проблема одного регіону, це проблема людської природи. Кажуть: «Вони недостатньо боролися за Крим чи Донбас». А чому львів’яни не кидалися на озброєних військових, які окупували місто 1939 року? Так, тому що не можуть городяни боротися з танками. Окупація може статися з усіма нами, і це не привід засуджувати, але привід співчувати і допомагати.

Наші волонтери працюють грамотно і якісно. Ми все робимо правильно, єдине що нам залишилося — це навчитися прощати, а про ненависть взагалі забути. Тому що ненависть руйнує нас зсередини, і поки ми самі себе будемо руйнувати, нас буде легко руйнувати ззовні.

У мене з цією війною дуже багато особистого, аж занадто багато.  Я розумію, що окупант — це ворог, але я їх не ненавиджу. У мені немає такого почуття. Якщо займатися своєю справою і робити це якомога краще, то в тебе не залишається часу на ненависть.

Як на мене, українська поезія достойного рівня. Мені доводилося чути сучасну поезію закордоном: словацьку, польську, шведську. І те, що вони говорять про стан своєї сучасної поезії. У Словаччині я мала спільний виступ з поетом Ґі Ґофеттомм. Він класик французської літератури, тому, звісно, дуже переживала. І коли я розказала про це Андрею Хадановичу (білоруський поет — ред.), він сказав: «Не хвилюйся, ти більше значиш для України, ніж він для Франції». Бо у Франції кількість читачів поезії і відвідувачів літературних акцій дуже скромна. Хаданович знає про що говорить, він перекладає з французської, буває на різноманітних міжнародних фестивалях і орієнтується в ситуації.

Заробляю я журналістикою. Коли почалася революція, працювала редактором медичного журналу. Дуже потрібні були гроші, і я пішла на першу-ліпшу роботу. Чомусь жінці це легше зробити, ніж чоловікові. Словом, мені не подобалося працювати в компанії з корпоративною культурою. Я знаходилися в офісі по дев’ять годин і не могла робити те, що люблю: бігати зранку, писати сценарій і ще багато чого. Ця ситуація мене дуже пригнічувала. На початку грудня я дізналася, що отримала Міжнародну поетичну «Слов’янську премію». Вирішила, що 500 доларів премії вистачить на місяць життя і відтоді займаюся лише тим, чим хочу. Поки що це мене й годує.

Тільки в Україні можливо таке, щоб на поетичний вечір приходили сотні або тисячі людей

Фото: Руслана Алексеенко
Фото: Руслана Алексеенко

У березні минулого року мене запросили взяти участь у Шевченківському марафоні, який влаштовувало міністерство культури. Марафон полягав у читанні віршів Тараса Григоровича в прямому ефірі Першого національного. Це виглядає так: ти приходиш у зазначений час, тебе реєструють, заводять у кімнату, і чекаєш. Чекаєш так довго, що вже знаєш про хвороби та родинні зв’язки присутніх. І думаєш: це ж заради Шевченка, я ж хочу прочитати не патріотичний вірш, як усі, а любовний. Нарешті за тобою приходять, заводять в іншу кімнату і знову сидиш. І тут тобі кажуть, що зараз приїздить Президент України разом з дружиною, щоб почитати Шевченка, а ти ще посидь — почекай (сміється). Зі мною чекали знамениті режисери, письменники й видавці. Вони такі відомі і чекають, а ти така маленька не можеш так просто піти. Врешті потрапляєш у залу, і навіть бачиш, що ця сцена, на яку тобі належить вийти, існує. І знову чекаєш, бо приїхали військові, вони теж люблять Кобзаря і їх треба пропустити вперед. Це тривало майже п’ять годин. Саме так працює наше міністерство культури: воно переводить нас із кімнати в кімнату і каже: «От-от! зараз щось буде! Ви станете в центрі літературних подій! Зараз ми вам покажем культуру!». Я стала в центрі подій і в той момент зрозуміла, як працює механізм міністерства: це лабіринт, який нікуди не веде.

По-перше, я б радила створювати мистецькі резиденції. По-друге, розвивати мережу українських інститутів. Подібні інституції, як Польський інститут, Британська рада чи Гете-інститут працюють на те, щоб культура країни була доступною за її межами. Це і гранти на переклади, і фінансування поїздок і гонорарів своїм митцям. І, по-третє, створити достатню кількість літературних премій, у тому числі й для російськомовних авторів.

Поет — це людина, яка працює зі смислами, яка формує ці смисли. Це людина, яка змінює шаблони сприйняття цього світу і дає нову оптику, а значить нову картинку світу.

Форма важливіша за зміст. Вона і породжує смисл, і є частково самим смислом, бо форма його тримає. Взагалі, смисли — це глиби, з них треба виформовувати структури і форми. Форма знищує хаос та створює упорядковану красу. І форма для кожного змісту має бути своя, важливо аби вона не дублювалася.

Поет — це людина, яка змінює шаблони сприйняття цього світу і дає нову оптику

Фото: Руслана Алексеенко
Фото: Руслана Алексеенко

Я не втомлююся захоплюватися тактикою Сергія Жадана. Він регулярно гастролює містами та найменшими містечками,  і це дійсно дуже важко. Це добре розуміють люди, які катали тур. Якщо ми говоримо про те, як допомогти широким масам долучитися до культурного процесу — то це і є правильні конкретні дії. І люди, які знають лише Шевченка та Пушкіна, ще дуже часто знають і Жадана. Також Сергій грамотно працює з назвами своїх книжок. Кожна його назва вистрелює в іншу аудиторію. Наприклад, «Марадонна» вийшла, за кілька місяців до того, як з’явився документальний фільм про славетного футболіста Марадонну, я би навряд купила цю книгу, як першу книгу автора, але «Марадонна» залучає нову публіку, «Ворошиловград» — публіку, яка пам’ятає радянські часи, і ця книга зацікавила луганчан, бо вони там шукали себе. «Балади про війну і відбудову» — назва позичена в Майка Йогансена, заграє до авангарду, плюс кожному вбачається своя відбудова. Кожна назва працює на іншу аудиторію, і це фантастика.  Окрім того він відчуває час, відчуває, що буде.

Якби я не стала поетом, стала б модельєром. У дитинстві я сама робила жіночий журнал лялькового розміру (сміється), сама писала в той «журнал» тексти, малювала моделі, за тими моделями шила одяг для ляльок. І, можливо, тому я назвала свою першу офіційно видану книжку «, як МОДА».  Це захоплення не закидаю. Наприклад, зараз я підсіла на лекції Лінор Горалік про історію моди.

Недавно я ледь не вчаділа. Цього літа їздила на фестиваль «Палімпсести». О п’ятій ранку, коли я приїхала туди з Одеси, організатори хотіли взяти мене на риболовлю, але я була втомлена. І вони лишили мене в себе вдома спати, а разом зі мною лишили сковорідку з яєчнею, для мене ж. Та забули вимкнути електроплиту! За дві години прокидаюся в чорній хмарі і не розумію, що діється. Я дуже швидко реагую в подібних ситуаціях, тому ліквідувала початки пожежі. Потім по фестивалю ходила байка, як я ледь не загинула. Але є ще одна історія про Вінницю, позитивна. Після виступу до мене підійшов хлопець, подякував за вірші і запитав, чи я щось їла сьогодні. Я того дня прокинулася дуже рано, у мене було інтерв’ю, три виступи, і, очевидно, виглядала змученою. Сказала: щось їла, і що зараз візьму собі кави. Поки я купувала каву в автоматі, хлопець приніс мені пакунок з бананами, йогуртами і шоколадом. Я нагодувала ще й голодних поетів (сміється).

Якось ми зустрілися з Оксаною Забужко, щоб отримати фідбек на сценарій «Будинок «Слово»», у якому одна з ролей писалася спеціально для неї. Ми прийшли в кафе і вирішили замовити піцу. Підходить офіціант і перераховує, яка є сьогодні піца: індичка з персиками, бекон зі шпинатом, і третя, і десята. А пані Оксана каже: давайте піцу з кроликом та апельсинами. Офіціант каже, що піцу з кроликом і апельсинами не називав. Її навіть в меню немає. І навіть інших страв з кроликом немає, бо немає кролятини. На що пані Оксана каже: ні, ви сказали, піца з кроликом та апельсинами, вона звучала одразу після піци з індичкою і персиками. І так вони сперечалися досить довго, безкінечно повторюючи списки. І раптом пані Оксана дивиться на нас і радісно каже: «У мене є свідки!». А я сиджу, прокручую в голові слова офіціанта і розумію, що я «попала» (сміється), бо про піцу з кроликом і апельсинами я не чула. Але я думаю: «Хто мені друг: пані Оксана чи офіціант?» (сміється). І кажу: «Та була така піца, була!». Гадаю, Оксана Стефанівна досі про це не знає. А офіціант міг би стільки не сперечатися.

Фото: Руслана Олексієнко

Добавить комментарий