Настасія Євдокимова — PR & Event Manager видавництва «Основи», кураторка поетично-перформативної спецпрограми «Книжкового Арсеналу» (2016), літературної програми фестивалю «ГОГОЛЬFEST» (2014-2016), інших міждисциплінарних мистецьких проектів. Авторка літературно-критичних статей.

Автобіографія

Усе почалося з доленосної зустрічі з Ростиславом Семківим. Під час однієї із зустрічей на філфаці в університеті Шевченка Ростислав Андрійович мене помітив, а не помітити було складно: я голосно і на всю залу аргументувала, чому Ліні Василівні не можна давати премію ВВС (саме тоді вийшов її роман «Записки українського самашедшого»). Він передав рядами записку, у якій запрошував взяти участь у Семінарах творчої молоді. Так, я потрапила на ворзельсько-ірпінські Семінари, а згодом мене запросили консультанткою у книгарню «Смолоскип».

В Україні не може бути літературних агентів, бо питання стоїть так: хто буде цьому агенту платити? Видавець? Ні. Бо наш видавець сидить і чекає, поки до нього прийде геніальний автор (а він десь таки є), але видавець про нього не знає, бо до видавця приходить абихто, тільки не геніальний автор.

DW3A5361l2

Кураторство

Що таке бути куратором? Моя подруга художниця і кураторка Дар’я Кольцова каже, що кураторство – це висловлювання. І має рацію, адже це творчий процес – це спроба розповісти про щось, поділитися, дослідити, однак при цьому інструментом стає творчість інших людей. Куратор створює можливість для появи нової (іноді альтернативної) реальності не лише для глядача, але і для митця, змінюючи його життя. Бути куратором – це, мабуть, одночасно розуміти, що ти робиш, відчувати це внутрішньо, могти пояснити свою діяльність – тобто написати текст, прослідкувати зв’язок із часом, простором, контекстом.

Передовсім я літературознавиця, тому моя профільна література – це не посібники із менеджменту (хоча і таке я читаю), а художні та наукові книжки, історія та теорія літератури, історія мистецтв (у широкому значенні), критика, культурний менеджмент, літагентство. Я знаю про всі ті бекграунди, яких мені не вистачає, тому не припиняю над собою працювати. Мені дуже цікава теорія масової культури та її практичні вияви. Я проти повної заборони ввезення книг із Росії, бо найцікавіші світові дослідження про кураторство (яке працює із візуальним мистецтвом) перекладає «Гараж», і мені важливо мати доступ до цих книг.

Видавці не дуже хочуть вкладатися в рекламу, бо у їхніх головах, переважно, сидить совок й вони не розуміють, що книгу потрібно доносити до читача, розповідати про неї, звертатися саме до своєї аудиторії зрозумілою цій аудиторії мовою.

DW3A5420l

Гогольфест та порада Олександра Михеда

У 2014-му у Влада Троїцького була масштабна ідея: робити мистецьку резиденцію, в межах якої на Видубичах на арт-заводі протягом літа митці б готували спільні проекти для ГОГОЛЬFESTу. Олександр Михед запросив мене стати куратором літературної резиденції, сам же він курував літпрограму. На першому ж етапі стало зрозуміло, що резиденція не може відбутися. Бо що робити літераторам на заводі, де частина приміщень здається в оренду і там миють машини, а у іншій б’ють скло і пиляють дерево – не зрозуміло. Тому в таких умовах з’явився один єдиний проект – «Контакт». Суть проекту – робота поетів із новим, неадаптованим, робочим заводським простором. У певний момент під час підготовки до фестивалю Михед зрозумів, що я вирішую велику частину питань програми, вношу пропозиції, домовляюся, де він «курує», я – «менеджерую», тому в 2014-му ми зробили співкураторську програму. Тоді ж з’явився мій «дорослий» проект «Глухота» із Оленою Герасим’юк  (за участі Соломії Мельник та Руслани Хазіпової), ми показали його на минулорічному «Книжковому Арсеналі».

Літпрограму ГОГОЛЬFEST’2015 я робила сама, бо Михед був на резиденціях за кордоном. Протягом 10-ти фестивальних днів письменники розкривали свої внутрішні та історичні архіви передвоєнних, воєнних та повоєнних досвідів через програму «[ре]архівація». Маленький павільйончик – колишня пошта ВДНГ – устиг стати мені домом, бо там була і кухня, і висіли гарні картини Романа Мініна, і я навіть устигла завести кота (у одній з кімнат проходила виставка кота Інжира). Однак найважливіших аспектів було три: відсутність найбільших зірок сучукрліту в програмі, її цілісність, відсутність «класичних» або ж «типових» подій.

Перед новим роком 2015-го ми із Михедом зустрілися, і він по-дружньому порадив тікати з української культури деінде й заробляти гроші. І ось: я не послухалася. А із Михедом наприкінці травня ми презентуємо великий і яскравий проект «Мороки».

Промоція кожної книжки – окрема історія, і про неї ведеться окрема розмова, ми шукаємо інакший підхід. Я глибоко переконана, що не існує єдиного шаблону для промоції усієї літератури. 

DW3A5315l

Смолоскип та літературний менеджмент 

Заходи «Година з автором»  – це близько 30-ти публічних інтерв’ю з українськими письменниками та перекладачами у книгарні «Смолоскип». Це моя персональна історія, адже кожен із діалогів мене змінював, був особливим та незвичайним. Зрештою, ця подія навіть вийшла за межі книгарні. Однією з ключових точок для мене був захід з Олексієм Чупою: ми відразу пішли на кухню пити чай із бутербродами, які готував Чупа, і я почала ставити Чупі запитання… А це ж зрозуміло, які можуть бути запитання на кухні, коли ти метушишся із чайником, чашками, заварником. І саме з таких простих запитань я зуміла вивести Чупу на абсолютно відверту розмову, під час якої письменник розповів, що він насправді думає і відчуває щодо Донбасу, повернення у рідну Макіївку, як він читав сучасну українську літературу в середині двотисячних і як розвивав літературний рух на сході.

Розмова у цьому форматі відбулася й з Іриною Шуваловою. Тоді ми відчули одна одну, тож Іра запропонувала зробити щось разом в форматі автор-модератор. Так ми поїхали в тур по Україні, презентуючи дві поетичні збірки – «Аз» і «Ос». Насправді це було ризиковане рішення, бо ніхто достоту не знав, як це все робиться. Тому в турі були помилки і накладки, ми робили те, що робити катастрофічно не рекомендується: половину маршруту проїхали автобусами, щоразу переконуючись, що ані сполучення  між сусідніми обласними центрами, ані доріг – у нас немає. Але цей досвід був вартий того, щоб побачити кімнату казок у юнацькій бібліотеці міста Хмельницького чи вийти зі зламаного автобуса посеред траси на Житомир. Я сміливо заявляю, що Ірина Шувалова –  це мій ідеально відмодерований автор, бо у нас уже відбулося понад 15-ть спільних подій, жодна з яких не дублювала попередню. Потім я допомогла покататися із презентаціями Олені Герасим’юк та Сашку Михеду з режиссером буктрейлейлеру до його книги Олександром Ратієм.

Поки-що я не літературний агент. Я дуже багато прочитала про літагентів, роблячи одну письмову роботу. Тоді я орієнтувалася, звісно, не на український ринок, а на російський, європейський, американський. Як я це робила? У мене є Google і читацький квиток в Парламентську бібліотеку.

Для себе я вивела формулу за якою літагенти бувають двох типів: які приходять самі та яких не кличуть, але вони приходять. Самі приходять агенти  від видавництва, які опікуються авторами. Другий тип – агенти, які приходять із товстим портфелем до видавця (як зазвичай продають косметику чи палені ролекси і пропонують: «в мене є п’ять романів, і це п’ять найкращих романів у світі, бо я прочитав сто сорок п’ять, а тут лежить всього п’ять»).  Такий агент опікується кожним своїм автором, він його береже, наче зірочку, й втручається у всі етапи підготовки книги, займається просуванням автора на інші ринки, перекладом, участю у фестивалях та промоцією.

В Україні не може бути літературних агентів, бо питання стоїть так: хто буде цьому агенту платити? Видавець? Ні. Бо наш видавець сидить і чекає, поки до нього прийде геніальний автор (а він десь таки є), але видавець про нього не знає, бо до видавця приходить абихто, тільки не геніальний автор. Чи буде це виплачений відсоток від авторського гонорару? У більшості – вони мізерні. У нас є поодинокі автори з хорошим гонораром, але тоді видавець сам береться за промоцію його книжок. Здебільшого, він роблять це посередньо. Видавці не дуже хочуть вкладатися в рекламу, бо у їхніх головах, переважно, сидить совок й вони не розуміють, що книгу потрібно доносити до читача, розповідати про неї, звертатися саме до своєї аудиторії зрозумілою цій аудиторії мовою.

«Основи» та реалії видавництв

Працювати з Даною Павличко – особливо цінний досвід. Адже вона – видавець-панк, людина зі справжньою європейською освітою та західним мисленням, це неймовірно притягує. Досі дивуюся тому, у який спосіб Дана залучається в функціонування видавництва. Вона робить так, що для нас усіх  це більше ніж просто робота. 

У нас виходить дуже багато книжок, і кожне нове видання – це ще більша бомба, ніж попереднє. Відповідно, промоція кожної книжки – окрема історія, і про неї ведеться окрема розмова, ми шукаємо інакший підхід. Між бізнес-бестселером «Шлях до ТАК» та Кримінальним кодексом України з ілюстраціями Нікіти Кравцова – дуже велика відстань. Я глибоко переконана, що не існує єдиного шаблону для промоції усієї літератури.

Коли у видавництві «Основи» вийшла книга шкільної програми  «Кайдашева сім’я», я мала знайти новий варіант презентації цієї повісті, котру всі люди із середньою освітою у школі неодмінно читали. Стандартний формат презентації тут ніяк не підходив, бо єдина, але основна особливість книжки – класні колажі Лєри Схємки. Тому виник цикл лекцій «Сім життів Івана Нечуй-Левицького», бо про архіважливість цієї постаті знають лише вузькі філологічні кола. А він же насправді – один із головних героїв  літпроцесу свого часу.

У кожного видавництва свої запити, потреби, аудиторія, тож у кожного видавництва івент-менеджер буде виконувати інакшу роль. Наприклад, окремі книжки справді варто презентувати у форматі автор-модератор-стіл і не виходити за нього, але так не з усіма.

З одного боку, я працівник «Основ» і займаюся видавництвом, але з іншого – я куратор, який мислить незалежно. Мені важлива література: яка вона, що за нею, і немає значення, хто її видає. Я надзвичайно ціную, що мої роботодавці сприймають та поважають обидві мої сутності.

Поема «Воздух» Лаюка набагато більше каже про Донбас, ніж «Абрикоси Донбасу» Якимчук

DW3A5422 (1)

Сучукрліт та премія «ЛітАкцент»

Що я думаю про те, що антипремію «ЛітАкценту» «Золота булька» отримав Сашко Михед? У цій премії немає нічого поганого, бо «Золоту бульку» свого часу отримували достойні люди: Юрій Андрухович, Ірена Карпа, Наталка Сняданко. У мене, звісно, є свої претензії до роману Михеда «Астра», мало того, я би його теж номіновувала. Але цей текст має свого читача, і цьому читачу текст – у кайф.

Прочитавши попередні рецензії журі (Каті Калитко, Остапа Сливинського і Євгенія Стасіневича) в номінації «Поезія», я вже здогадувалася, що премію отримає Мирослав Лаюк. Хоча вони явно вагалися між ним та Юлією Стахівською.

Якщо дебютна збірка Мирослава Лаюка «осоте!» –  це цікавий прорив, який часто порівнюють із поезією класика Василя Герасим’юка, називаючи Мирослава його послідовником, то «Метрофобія» –  утвердження і закріплення позицій нового поетичного голосу, який на відстані працює із карпатським кодом. Шкода, що сучасна критика не намагається  зчитати всі символи і сигнали у поезії Мирослава. На мою думку, його поема «Воздух» набагато більше каже про Донбас, ніж «Абрикоси Донбасу» Якимчук.

Минулого року Любов Якимчук, безперечно, не могла претендувати на премію за кращу поетичну книжку. Про поему «Абрикоси Донбасу» всі ми чули задовго до виходу збірки, адже популярністю користувався і перформанс з контрабасистом Марком Токарем. Однак у збірці «Абрикоси Донбасу» є лише по-справжньому п’ять неймовірних текстів. І ці п’ять – написані в той період, коли Люба як авторка вийшла за межі себе і за межі своїх відчуттів. Ці вірші про Донбас і про війну, вони оригінальні та незвичайні. Однак решта – пересічні тексти, це те, що поетка писала до цього, і що вона, очевидно, писатиме далі.

Поетичні двотисячні закінчилися, коли Олег Коцарєв та Юлія Стахівська упорядкували антологію «Українська авангардна поезія». Двотисячники – поети, які ставили перед собою ті самі питання, що і поети-авангардисти. Вони прийшли в місто, відкрили його, вдаючись до різних прийомів, граючись із мовою. Після виходу антології склалося таке враження, наче все стало на свої місця, при чому для цілого покоління. Наприклад, у збірці Коцарєва «Цирк» точно видно, що він розуміє, як його ідеї і прийоми змінилися, хто із харківських поетів йому близький. Юля ж навпаки, як на мене, перегорнула свою поетичну історію 2008-го і з «Verde» розпочала нову: «рослинність» письма, природа, з якою вона зростається.

DW3A5378l

Книжковий Арсенал

Минулого року на Книжковий Арсенал прийшло 70 тисяч відвідувачів, це гарний показник. Я сподіваюся, що у 2016-му, завдяки нашим спільним зусиллям, прийде ще більше.

Цьогорічний Арсенал будується за зразком найкращих європейских фестивалів, у тому числі враховуючи досвід Франкфуртського ярмарку. Є і запрошені куратори, і свій конкурс видань, і платна видавнича сцена, і різні напрямки мікропрограм.

Я курую поетично-перформативну спецпрограму «Перехідність».  У рамках програми літературні тексти переходитимуть в інші види мистецтва – відео, музику, пластику), а також навпаки: все повертатиметься до тексту. Також досліджуватиметься поезія стану «після» катастрофи, травми, ейфорії чи іншого особистісного потрясіння. Протягом 5-ти днів разом із учасниками ми працюватимемо із цими помежевими текстами. У програмі кожен читач знайде для себе щось своє. Одними із найочікуваніших подій є поетично-театральне дійство «Воздух» Мирослава Лаюка та читка гостросоціальної поеми «Тюремна пісня» Олени Герасим’юк у підвалі Мистецького Арсеналу, який вперше відкриють для глядачів. Також варто звернути увагу на дуже масштабний поетичний марафон «Мова мистецтва проти мови ворожнечі» від журналу «ШО» (автор Юрій Володарський), читання перекладів поетів-бітників під ді-джейський біт, проект про поетичні листи у двох частинах за участі Мар’яни Савки, Маріанни Кіяновської, Бориса Херсонського, Арсенія Тарасова та модератора Володимира Єрмоленка.

Моє особисте бажання, щоб цього року на Книжковому Арсеналі був присутній великий пласт російськомовної української поезії, бо ми про неї дуже мало знаємо.

Команда Книжкового Арсеналу – це живий організм, органи якого функціонують незалежно один від одного, тому 100% розуміння ми отримаємо уже під час самої події у квітні. Однак, важливим уже сьогодні є розуміння, що Оксана Хмельовська, Ольга Жук, Ірина Славінська, Юлія Козловець, Євген Стасіневич – це справжня dream team.

DW3A5306

Останній листок

На моє глибоке переконання, у кожної дівчини, яка принаймні намагалася відкрити для себе сучасну українську поезію, має бути відео, на якому вона читає вірш Дмитра Лазуткіна «Твоя порядність така спокуслива». Читає і вірить, що він написаний для неї. У мене таке відео є – на айпаді моєї подруги Богдани Неборак.

Фото: Руслана Олексієнко

Добавить комментарий