Нещодавно проект «Розділові» від агенції Art Pole закінчили свій черговий тур по містах України. Цьогоріч поезію Жадана на музику Креймера та Ворсоби під візуалізацію Олі Михайлюк слухали Щастя, Старобільськ, Станиця Луганська, Харків, Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ і, звісно, Київ.

Між виступами проект продовжує існувати у віртуальному вимірі rozdilovi.org, який також наповнений метаморфозами, дозволяє гратися зі словами, складати з віршів щоразу інші історії, створювати листівки з фрагментів поезій та малюнків і дарувати їх друзям.

Art Misto теж мультимедійно досліджувало любов у кінотеатрі «Кінопанорама». Ми вирішили поспілкуватись з тими, хто створює «Розділові» і попросили вибрати улюблені композиції.

17021340_1381930351870828_2494831786895706057_n

Влад Креймер, двіна, звуковий олівець, радіоприймач. «Я чекав коли закінчиться це тепло»

Мне созвучно это тревожное состояние, смесь ожидания, осени, перемен, сомнений; ощущуение сложного выбора, который предстоит сделать. Да, и еще тихая невыносимость.

«…Тоді сніги збираються, мов птахи,

навпроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,
і сідають насторожено на залізні дахи,
і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.

І падають без зупинки та вороття.
Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.
І щоби їх оминути, не вистачає життя.
І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.

Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.
Випадкових снів золота земля.
Тоді лише твого серця неспокійна хода –
гірка, наче вода,
солодка, наче вода»

/]

Олексій Воросба, акордеон. «Завжди повертатись на ці пагорби й ріки»

Она намеками, на кальке, как Оля рисует, только на музыкальной. Такие намеки на музыкальную картографию. Очень объемная, для опытного уха сразу включает огромный музыкальный вал.

«Завжди повертатись на ці пагорби й ріки,
де при брамах стоять митарі й охоронці.
Євангелісти в церквах тут мають такі темні лики,
ніби цілими днями збирають виноград на сонці.

Чоловіки тут носять на собі стільки золота,
що смерті незручно забирати їх із собою.
А жінок уночі торкає чорна гризота,
і вони малюють очі фарбою голубою.

Діти тут змалку вивчають такі небезпечні ремесла,
що, виростаючи, так і лишаються безробітними…»

Оля Михайлюк, режисер. «Ще нічого немає».

Для мене це якесь цілісне оповідання, в якому виникають дуже різні стани, стосунки, траєкторії. Я би точно не говорила про один твір всередині цього, який мені подобається більше чи менше. Тому що мені подобається 31 композиція як цілісний твір. Якщо треба обрати одну композицію, я робила б це випадково і була б рада натрапити на будь-яку з них. А зараз назву «Ще нічого немає». Тому що це стан напередодні, який включає все.

«…прийде все, що мало прийти,
і зникне все, що колись було,
як мито за явлені їм світи,
за голос із домішками темноти,
за видиху вивільнене тепло.

І знаючи все, що чекає на них,
він все ж вимовляє її ім’я,
зіткане з приголосних і гірких голосних,
доки йому підступає до ніг
ніжності сутінковий сніг,
любові смарагдова течія»

Сергій Жадан, текст, голос. «Вночі я не встиг про це сказати»

Вона дуже ритмічна, і під час концертів це щоразу така гра – треба потрапити в паузу, доки Льоша вступить. В мене кнопочна нокіа, і там такого рівня ігри (сміється). Для мене і тут така гра – треба встигнути і попасти. Коли попадаєш, тішишся.

Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч – це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми –
сонце вгорі
і туман між деревами.
Діти його просвічують душами,
основи його – вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати –
думай про ці дерева в тумані.
Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо –
діляться бідами,
діляться планами.
Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою –
міцною, надійною та високою…»

Добавить комментарий