Музей Івана Гончара: «Осучаснення — не самоціль, а постійний процес»

У нашому спецпроекті (не)Музейний формат ми розповідаємо про музеї, які не просто зберігають в собі артефакти минулого чи твори мистецтва минулих століть, але стають простором для спілкування, місцем дослідження та, в першу чергу, діалогу.

В музеї Івана Гончара вважають, що музеї традиційної культури мають перш за все не просто зберігати експонати, але поширювати традицію. Для цього співробітники влаштовують святкування, досліджують, що таке правдиві традиції, навчають ремеслам та стають простором натхнення для сучасних дизайнерів. Про все це розповідають Тетяна Пошивайло, заступник директора музею, та Мирослава Вертюк, завідувач відділу фольклору.

Історія музею

Музей унікальний тим, що створений на базі колекції художника та скульптора Івана Гончара. На колекціонування художника надихнули власні переживання. Він пройшов всю війну, бачив як руйнувалися історичні пам’ятки в усьому світі, а в Україні нищились культові споруди. Тоді художник дав собі обіцянку: якщо виживе — все життя присвятить збереженню української культури. Після війни Іван Гончар вчиться у Відні на скульптора, а коли повертається до України, то, як сам пише, “перевдягає гімнастерку на вишивану сорочку”. Його культурний “фронт” розпочався у 50-х роках. Саме тоді він почав збирати етнографічні речі.

Свою колекцію етнографічних речей Іван Гончар звозить до будинку на Новонаводницький. Його хатній музей був відкритий для всіх, але на початку 70-х держава наклала на нього табу. За відвідини будинку могли виключити з інституту, звільнити з роботи.

Ще за життя Іван Гончар не хотів аби колекція була розпорошена по різних музеях, бо вона була цільною. Хатній музей фактично не мав експозиції, проте колекціонування не було для нього самоцінним.

У цьому приміщенні був гуртожиток Міноборони. До нас приїздили поважні делегації, а ми їх вели коридорами, де біля кожних дверей стояло взуття жителів гуртожитку. Офіційно Українським центром народної культури музей став 1999 року. Центр, бо ми не просто зберігаємо колекцію Івана Гончара, а також проводимо різні заходи, примножуємо колекцію та досліджуємо її. Коли музей став державним у його фондах було 8800 експонатів, не враховуючи архівів. Тепер колекція збільшилась вдвоє за рахунок подарунків людей та меценатів.

Специфіка музею

Концепція діяльності музею – бути багатофункціональним простором і виконувати широкий спектр завдань – від збереження історичних та культурний цінностей до створення умов для активізації модернових проявів національної культури. Експозиція цікава тим, що оформляв її теж художник, син Івана Гончара, Петро Гончар, який від часу заснування Центру є його директором. Експозиція музею розташована не за хронологічним принципом, а концептуально, за філософськими категоріями. Предмети в експозиції постають не як ілюстрація ідеї, а як предмети, що породжують ідею і є її носіями.

Перша категорія — буття. На автентичному зрубі дерев’яної стіни розташовані фото українців з різних регіонів. Серед чорно-білих фотографій є також дзеркало в дерев’яній рамці, яке дає можливість побачити себе на загальному тлі українського роду. Далі — зал естетики та краси. Там знаходяться артефакти з різних регіонів: посуд, одяг, побутові речі, тощо. Це допомагає зрозуміти багатство та розмаїття традиційної культури. У залі християнських ідеалів акцент на народну хатню ікону, яка знищувалась. Народна ікона створювалась богомазами, малярами які мандрували від села до села і писали ікони на замовлення. Господарі у свою чергу просили «щоб ікона була схожа на мою маму, батька чи сестру». Тому частково це портретні образи українців. В останньому залі представлені національні ідеали — козацтво, лірництво, народне малярство. Нещодавно була виставка у Мистецькому арсеналі «Чисте мистецтво». Велика частина робіт була саме з музею Гончара.

Аудиторія

В просторі музею можуть перебувати і родини з немовлятами, і молодь. Часто молоді люди звертаються до музею і просять надати простір для підготовки власних проектів, пов’язаних із традиційною культурою, адже атмосфера музею є простором для натхнення та занурення. У музеї діють постійні студії та майстер-класи з традиційного співу, танців та інструментальної музики. Кожен знаходить своє: для когось це просто форма дозвілля, хтось отримує психологічне перезавантаження. Ми не просто знайомимо зі старовиною і даємо можливість відчути та доторкнутись до неї, а бачимо реальну потребу людей продовжувати традиції сьогодні, інтерпретувати їх.

Часто у фонди музею приходять сучасні дизайнери, які вивчають та досліджують техніки, візерунки, форми та стиль. Відбувається інтерпретація та інтеграція елементів традиції у сучасність. Це невичерпне джерело.

Діти в багатьох країнах світу починають пізнавати світ через народні пісні, народні ігри, приказки, казки. Традиційна культура має бути духовною основою, основою виховання. А далі дитина може пізнавати авторське мистецтво, культури інших країн світу. Музей як інституція створює можливості для пізнання дітьми основ української традиційної культури, хоча цього елементу надзвичайно бракує в освітньому процесі та дошкільних закладах.

Відвідувач музею помолодшав. Перше десятиліття музею це були значною мірою побратими і посестри Івана Гончара, які зберігали середовище традиційної культури. Зараз до музею активно прибуває молодь: втілюємо спільні творчі проекти та організовуємо заходи, які збирають молодіжну аудиторію. Музей і далі продовжує шукати нові форми для подачі традиційного.

Музей Гончара — це широке коло та середовище волонтерів, меценатів, партнерів, відвідувачів.

Музей — це не лише будівля, колекція, насправді — це ідея, яка об’єднує людей. До нас постійно приходять художники, піарники, архітектори та просто волонтери, з якими ми втілюємо цікаві проекти. Волонтери — це наші посли.

У багатьох селах пам’ятають якщо не Івана Гончара, який приїздив у пошуках етнографії, то наші експедиції. Ми постійно співпрацюємо з регіональними музеями та іншими закладами культури. Таким чином ми поширюємо свою філософію.

Програми і події

Проект «Вікна», який відбувався у Мистецькому арсеналі  (куратор Петро Гончар). Перед тим Петро їздив Україною і фотографував віконниці зруйнованих старих хат. Ці вікна були фотографічно розклеєні по залам. По центру стояли манекени в українських вбраннях і здавалось, що люди ходять по селу.

Етнографічні небилиці. Під час цієї виставки народний одяг, який виглядав як витвір мистецтва, лежав на підлозі, у той час як на  стінах висіли куфайки. Концепція полягала в тому, щоб візуалізувати, на що перетворилось в радянські часи наше ставлення до вбрання.

Дитяча школа “Орелі”, яка має декілька циклів: весняно-літній, зимовий. Під час навчання передаємо традиції свят. Проходить велика кількість майстер класів: з дитячої іграшки, співів, танців, ткацтва, вишивки, ліпнини з глини, тощо. Іноді діти їздять до інших міст на фестивалі, аби показати чого навчились самі та передати знання іншим.

Співпрацюємо з проектом “Етно світ”  — це міжнародний фестиваль. Його головний меседж, що традиційна культура — найбільш толерантна форма спілкування та взаємодії,  майданчик для діалогу та обговорення.

В музейній практиці поширений принцип подібний до  living history, через який люди можуть вивчати історію, переживаючи участь в конкретних історичних подіях, популяризація форми живої традиції. Наприклад, намагаємось відтворити річне коло таких традиційних свят, як Різдво, Великдень чи Купальські свята. Також поширюємо ці форми святкування, співпрацюючи з регіональними осередками. Показувати людям втрачені форми святкування — це один з напрямів нашої діяльності. Цікаво, що те, що відбувалось 10 років тому тільки в музеї Гончара, зараз поширюється за його межі. Традиційні гурти, музикантів, майстрів скрізь запрошують на фестивалі чи святкування.

В наші дослідження входять питання якості відтворення і правдивості змісту. Не хочемо брати уніфіковану форму святкувань, натомість нам цікаві регіональні особливості. Зараз ми бачимо, що люди намагаються традиційно святкувати Різдво, Великдень, популярними стали вечорниці на Андрія. Можна сказати, що в цій площині функція музею виконана.

Ми часто говоримо про правдиві джерела традиції. Наприклад, для більшості українська матеріальна культура — це переважно хрестикова вишивка. Тож коли дізнаються, що існують 200 технік вишивання, то дуже дивуються.  Речі, вишиті хрестиком, вважають традиційними, але ця традиція вишивання принесена. Також винищена традиція кобзарства, воно, по суті, було розстріляне. Тепер ми складаємо цей пазл кобзарського цеху по краплинці. Традиційна музика теж «переорана» радянськими форматами. Ми говоримо про заборону на традиційні народні інструменти: скрипки, цимбали. Інструменти спалювались, насаджувались гармошки, балалайки. Ми намагаємось реконструювати автохтонну традицію із записів троїстих музик, відновлюємо давні танці. Досліджуємо, вивчаємо, займаємось популяризацією та поширенням. Коли люди отримують правдиву інформацію, викривлена втрачає сенс.

У нас невелика архівна база, але ми можемо послуговуватися працями науковців і запускати це в життя. Запрошуємо лекторів для того щоб розібратись, чим насправді є традиція. Тобто, наш музейний простір є освітнім майданчиком. Студенти все більше зацікавлюються і приходять писати до нас дипломні роботи. В музеї проходять постійні зйомки наукових передач та фільмів на основі нашої колекції.

Процес осучаснення

Музей — це живий організм, дія та процес, а не місце збереження експонатів. Цей процес посіяв ще Іван Гончар. Він не хотів просто зберігати експонати, а хотів зберегти живу традицію.

Сучасне мислення та сприйняття зовсім інше і ми маємо встигати адаптуватися і одночасно бути актуальними та виконувати свою місію. Зараз все настільки динамічно в Україні, що кожні 10 років — нова епоха.

Осучаснення — це не самоціль, а процес. Якщо не ставити собі за мету осучаснюватись кожного дня і не усвідомлювати, що це довгий процес, то ти вже позаду. Ми постійно намагаємось подивитись на традицію сучасним поглядом.

Якщо до нас приходить молодь — це значить що музей — акутальний. Але осучаснення це не має ставати самоціллю. Бо можна збудувати ідеальний мертвий музей. Він буде вибудований за всіма канонами, буде велика сукупність технічних засобів, але  він не буде актуальним. Музей — це живе середовище і саме це робить його сучасним.

Нині в розробці зона відпочину, крамничка, кав’ярня, аби відвідувачі більше часу проводили в музеї.

Зараз відцифровуємо колекцію і готуємо створення віртуального музею. В рамках деяких виставок використовуємо сучасну техніку, щоб більш ефективно розкрити тему. В той же час ми розуміємо, що повинні зберегти можливість доторку до живого матеріалу, живого слова.

Ми не лише популяризуємо колекцію, але й ідею, що сучасна культура має бути в діалозі з традиційною. Була лекція  Оксани Кісь на тему гендеру. Так, тема складна, але актуальна. Не всі традиційні цінності можуть бути принадними сьогодні, але це привід до дискусії, можливості змінити погляди, вдосконалити суспільство і створити культурне комфортне середовище.

Новий широкий напрям — нематеріальна спадщина, а особливо пісенний напрямок. На цьому ми зараз і фокусуємось. Наш спільний проект з програмою Креативна Європа, який буде здійснюватись наступні два роки, спрямований на збереження і донесення правдивої традиції сучасними засобами.

Фінансування

Зарплати мізерні, тому ті хто зараз  працює — це закохані у свою роботу. Артисти, що приходять до нас, виступають «у подарунок». Більшість своїх заходів реалізуємо через благодійництво та культурне волонтерство. Є невелика кількість спонсорів та меценатів, друзів музею. Наприклад, благодійний фонд «Коло».

Наша позиція — не нарікати, а шукати можливості. Дуже прикро, коли те, що ми робимо, не потрібно державі. Не тому, що це якось обмежує нашу діяльність, а просто сумно.

Традиційна культура дуже важлива в сучасному світі. Нам демонструють це партнери і осередки, в яких ми отримуємо певний досвід. Україна повинна виходити на новий щабель, вивчаючи музеї світу та країни, де музеї в царині культури є величезним пріоритетом для державної політики. Це звучить пафосно, але в новозбудовані музеї вкладаються мільйони. Взяти хоча б Угорщину. Напроти парламенту знаходиться музей етнографії. Гостей країни ведуть одразу туди.

Потрібно виховувати не тільки дітей з пелюшок, але й чиновників. Від них залежать долі музеїв, а вони не підтримують музеї, бо не знайомі з ними. Останній президент у нас не був і нині діючий теж.

Філософія

Одна з найважливіших функцій музею — бути чутливим до змін у суспільстві, бо тільки тоді музей може бути актуальним. Незважаючи на те, який культурний пласт він зберігає і якого періоду, музей може бути відкритим майданчиком для спілкування, пізнання та освіти. Зараз ми бачимо як зростає  інтерес до традиційної культури як форми самоідентифікації. Особливо цей інтерес зріс в останні 5 років. Тому на сьогодні музейний простір —  надзвичайно актуальне середовище.

Музею потрібно стати освітньою платформою, щоб не відбулися історичні та культурні викривлення, як це сталося в радянський час.

Нашим завданням є формування позитивного іміджу нашої країни. Нажаль, є ще багато людей з не розвіяним стереотипом «шароварщини», комплексом меншовартості, навіть упередженнями щодо своєї мови.  І це в той час, коли традиційна культура стала червоною ниткою у сферах моди. В Європі народний вишуканий одяг вдягають на свята, випускні, весілля. Серед партнерів, які популяризують народний одяг — Vogue Ukraine. Вони також підтримують інформаційно.

Ми не повинні нічого нав’язувати, наша задача просто відкрити цей простір. Для цього шукаємо різні форми. Ми знаємо, як по-сучасному розповідати про традиційне, але держава мало  звертає на це уваги. Приміщення потребує капітального ремонту. Через це експозиція діє тільки на першому поверсі. Хотіли б більше показувати, як робили різні речі руками — так, сьогодні ці вміння у повсякденному житті не потрібні. Але не можна знати напевно, що буде завтра, а ось ця ниточка передачі знань має бути збережена.

Плани

Почали співпрацювати з FILM.UA. Зараз вони встворюють мультик «Мавка», ми виступаємо консультантами. Плануємо ряд супровідних заходів та створення відеороликів.

Мріємо випустити всі етнографічні альбоми «Україна та українці». Кожна сторінка великого формату. Іван Гончар власноруч підписував село, наклеював фотографії цього села, виводив буквицю і розмальовував між фотографіями речі, які були характерними для села. Всього томів 18, а вийшло поки що 4 — один загальний том, Галичина-Буковина, Лівобережжя-Київщина і Полтавщина-Слобожанщина.