З 7 по 17 вересня у ArkSquat GogolFest буде представлений фотопроект-інсталяція фотографа Кріс Кулаковської «Поза часом». Присвячений фонду «Старенькі», що збирає кошти на продуктову допомогу для пенсіонерів без близьких родичів і дітей, проект розповідає про історії літніх самотніх людей, для яких час втратив значення.

Кріс Кулаковська, фотограф, автор проекту:

Я співпрацюю з фондом з початку цього року: фотографую і записую історії бабусь і дідусів — підопічних фонду. Серед них: колишні військові, інженери, викладачі, лікарі, митці… Всі вони — пенсіонери, переважно віком за 90 років. Приєдналася до фонду як волонтер, бо відчула бажання допомогти дівчатам розказати про їхню діяльність так, як вмію — фотографією і словом. Для мене — це можливість бути корисною там, де я потрібна.

За допомогою деталей інтер’єру — старих крісел, хендмейд серветок, серванту, добірки книжок, килимів на стінах і підлозі, разом із портретами та історіями, інсталяція створює атмосферу того життя, в якому мої герої існують сьогодні. Одноманітність буднів, відсутність активної діяльності — всі ці умови залишають їхнє життя поза часом.

006Проект виставлятиметься у ArkSquat GogolFest з 7 по 17 вересня — прибудові центру Довженко. ArkSquat — це 4-поверхова будівля, 2000 кв. метрів, в якій протягом місяця працюють художники і скульптори, актори і режисери, щоб представити своє мистецтво — розписані стіни, інсталяції, театральні і музичні вистави. Сьогодні цей сквот — дім та сцена для багатьох митців. І для мене. Після фестивалю сквот буде зруйновано.

Участь у Гогольфесті — це моя друга виставка з проектом «Поза часом», до цього він виставлявся у липні в Акт.

Монологи учасників проекту

Розаліна, 95 років, викладачка

Мій татко любив грати на гітарі, він знав всі партії з оперет напам’ять і найдотепнішою вважав роль Розалінди з «Летючої миші». До 18 років я не мала паспорта, лише посвідчення, і коли мені робили паспорт, парубок, що записував моє ім’я, випадково пропустив літеру Д. Я попросила його переписати, на що він відповів: «Подивись, скільки літер у твоєму імені не забивай мені голову, і так важко запам’ятати». Отак я стала Розаліною.

008Коли столицею став Київ, викладач з харківьского училища порадив мені переїхати, він вважав — найкращі спеціалісти мають жити в столиці. Я вступила до Педагогічного університету на фізмат, ішла війна, 1943-й рік. Після закінчення я мала викладати у Дрогобичі. Щомісяця у нас проходило медичне обстеження і лікарі у висновку писали, що з моїм станом я зараз не можу викладати — мала проблеми з щитовидною залозою. Декан університету мене не відпускав, оскільки я мала контракт на три роки.

І я вийшла заміж. За військового. Друзі підказали мені, що це єдиний вихід. Я зможу залишити посаду і місто, якщо буду дотримуватись військових призначень свого чоловіка, а не цивільних законів. Допрацювали три місяці, і ми з чоловіком повернулись до Києва. Сергій Петров був москвичем, ракетником. У нас не могло бути дітей через мої проблеми зі здоров’ям.

Пілот Петро та його дружина Ніна, 95 і 87 років

Петро: «Іще в школі нас усіх повідомили — на нас чекає лише військове училище. Сподівалися війни, ніхто ні у кого не запитував. Після розповідей знайомого пілота, що відвідав мій клас, я для себе вирішив — мені подобається авіація. Вступив до Єйського військово-морського училища і, не минуло й року, як у 41-му нас із успіхом евакуювали до Приморського краю. Там на практиці продовжили заняття – вчилися літати. Згодом — Балтика, війна, торпедоносці».

009Ніна: «З Петром ми познайомилися на танцях, поблизу Ленінграда, вже після війни. Перших 18 років спільного життя переїжджали п’ять разів: Владивосток, Артем, Радянська Гавань, Монгохто, знову Владивосток. Як дружина військового я жодних привілей не помітила. Більшість часу ми жили серед казенних речей: солдатське ліжко, тумба. Лише згодом, у Владивостоку набули свого, коли нам вже було по 40 років.

Коли ми переїхали до Києва, ближче до пенсії, у нас тут було багато знайомих. Щоразу 9-го травня ми збирались у Гідропарку юрбою до 150-ти осіб, підіймали Андріївський прапор. 8 чи 9 років поспіль. У нас ночували друзі з Черкасів та Луганська, всіх приймали у цій квартирі, людей з десятеро. Зараз уже нікого з них немає, вони пішли. Залишились тільки ми вдвох, довгожителі».

Алла, 95 років, біохімік

Я народилась у Білорусі, у місті Гомель. Батько походить з Орловскої губернії, мати — з Литви. Йшла Перша світова, і після того, як батько захворів на тиф під час служби, його відправили до сестри, в Гомель. А мати втекла з окупованого німцями Вільнюсу до свого брата. Теж до Гомеля. Отак вони зустрілися.

Через 5 років ми переїхали до Воронежа і я розпочала навчання в російській школі. Вечір випускників-десятикласників припав на 19-е травня, а 24-го розпочалась війна. На початку працювала в шпиталі, в Курську, та не встигла стати медсестрою, як довелося евакуюватися до Казахстану. Там пішла вчитися на фізіолога.

007Під орудою Олександра Палладіна в Києві організувався Інститут біохімії, і я потрапила до Києва. З Палладіним пропрацювала з 47-го і …. всю решту життя. Ми займалися вивченням головного мозку та окремих його ділянок.

Сім’ї я не мала. Коли люди мого віку йшли на фронт — більше ніхто не повертався. Або повертався пораненим і гинув від протезів, протерть. Наше воєнне покоління було позбавлене сім’ї: дівчата залишилися без чоловіків, хлопці — без дівчат. Я була сама.

Знаєте, після війни було відновлення мирного життя. Це був хороший час…

(Алла Олександрівна померла за місяць після інтерв’ю — 17-го травня 2017-го)

7-17 вересня
відкриття о 19:00

ArkSquat GogolFest
м. Київ, вул. Василькiвська, 1, Національний центр Олександра Довженка

Проект-інсталяція фотографа Кріс Кулаковської “Поза часом”, кімната 209

Добавить комментарий