Єфрем Лукацький: Привчайте дітей до пам’яті

Фото: Василь Чуріков,
група FedorivHub у Facebook

В понеділок, 15 грудня, мистецький клуб «Обличчя» проводив зустріч з відомим фоторепортером Єфремом Лукацьким.

Протягом трьох годин у затишній темряві мультимедійного простору FEDORIV Hub лунали розповіді про професійний шлях цієї видатної людини, про небезпечні та захоплюючі відрядження до країн Близького Сходу та не менш захоплюючі картини українських реалій, свідком котрих він опинився, про плюси і мінуси професії фотографа, про екстремальні ситуації і неодноразову боротьбу за власне життя та ще про тисячу і один аспект розмаїтого творчого життя чи не найвідомішого фотографа України, що супроводжувалися слайдшоу з його робіт.

Ось ця насолода, що ти отримуєш від даного дійства – справжній феномен. Єфрем говорить лаконічно та ємко, не сипле епітетами, не намагається вразити когось поетичністю мови – з точки зору професії йому це не потрібно. Потрібно скоріш зворотнє, як він неодноразово зазначав протягом вечора, – вміти стати «своїм» в будь-якій компанії, поводитися просто, спілкуватися невимушено. Відеоряд цієї «лекції» також не сприяє тому, аби слухачі могли розслабитися і дати думкам спокій, поки очі насолоджуються красою — репортажна зйомка не має милувати око; її основне призначення – донести суть, розповсюдити новину, змалювати правдиву і, можливо, навіть болісну в своїй реалістичності картину дійсності. Проте щирі і прості слова в поєднанні із не менш щирими, проте ох якими не простими – як стосовно смислового навантаження, так і в сенсі тяжкої й небезпечної роботи, в ході якої ці кадри «вихоплюються» майстром з оточуючої його дійсності – фотографіями якимось дивним чином заспокоюють душу та повністю захоплюють твою увагу. І ти уважно слухаєш майстра, не відриваючись від екрану.

Свою професійну діяльність фотографа Лукацький починав у 90-х роках серією репортажів для журналу «Огонек», знімаючи гучні затримання злочинців, облави на притони, різноманітні «аспекти» нічного життя українських міст. Розповідаючи в зв’язку с цим про важливість налагодження «контакту» зі своїм персонажем, ким би він не був – порядним старцем, неадекватним маніяком чи бандитом – Єфрем посміхнувся: «Цікаво іноді зустрічати «героїв» цих затримань у майбутньому. Іноді вони опиняються, наприклад, в політиці» (в цей час на екрані фотографія чи то банди грабіжників під готелем «Україна», чи то викрадачів людей, що вже лежать обличчями до землі та зі складеними за головою руками).

Із співпрацею з УБОЗом в Лукацького пов’язано багато історій – і як він почав розбиратися у в’язничних татуюваннях (чого тільки варті портрети Леніна, наколоті на усі груди, що слугують зашифрованою абревіатурою для слова «вор»: «вождь октябрьской революции»), і як працював під прикриттям, видаючи себе за бандита (і як мало не провалив усю операцію, намагаючись відзняти справжніх мафіозі, але забувши вимкнути спалах на фотокамері). Проте найбільші пригоди в його житті почалися вже після цього – з його перших чеченських репортажів (завдяки яким він, до речі, і став фіналістом Пулітцерівської премії).

Ці закордонні відрядження були вже набагато важчим випробуванням. Єфрем дуже серйозно ставиться до правил безпеки в небезпечних експедиціях та усіляко пропагує серед колег західну традицію страхування життя та обов’язковості проходження курсів санітарної справи для журналістів і фоторепортерів. За його словами, на війні приблизно 70% людей помирають від банальної втрати крові – іншими словами, від невміння оточуючих надати першу медичну допомогу. Більшість з українських фотокорів, що зараз перебувають у зоні АТО, не мають ніяких офіційних гарантій, що забезпечили б їм якісне лікування чи, в найгіршому випадку, компенсаційні виплати їх сім’ям. Таке положення справ для вітчизняної журналістики є звичним, проте неприпустимим для практики європейських країн.

Існує ще один аспект роботи репортера, котрий наші та іноземні фотографи трактують по-різному. Лукацький наводив приклад ситуації, що сталася в якомусь чеченському селі: кілька фотографів завмерли у прихисті паркану, що йшов вдовж вулиці, яку в той момент обстрілювали. Якась жінка з місцевих, що вже звикла до свисту куль та не мала більше сил чи терпіння весь час відсиджуватися вдома, вирішила пройти тією вулицею до криниці, аби набрати води. Внаслідок цього вона виявилася вдалою мішенню для снайперів. Коли жінка, поранена, звалилася на землю, одразу кілька репортерів кинулися до неї, аби відтягнути її в безпечне місце. А співвітчизник Єфрема сфотографував цей момент. Вдала за емоційністю та сюжетом фотографія так ніколи і не була надрукована: на думку роботодавців колеги Єфрема, вона виявилася занадто «аморальною».

Звичайно, вищезазначена історія не творить правило: незалежно від національності та стилю роботи, в цій професії однаково трапляються як чутливі та свідомі, так і бездушні люди. Лукацький в принципі вважає муки совісті стандартним супутником будь-якого репортера. Адже фотожурналістам доводиться жити і працювати, скажімо, в часи революцій та демонстрацій, акцій та мітингів, усвідомлюючи, що кожне їхнє фото може бути і буде використане спецслужбами в ході засудження тих учасників подій, що на цих фото зображені. Автор сам перелічив деякі зі своїх фотографій, що тепер «підшиті» в особисті справи звинувачених в правопорушеннях людей. І з подібними проблемами моралі фотожурналіст зіштовхується постійно. Єфрем каже: «Як репортер, ти бачиш багато бід, крові, болю, людей, що благають про допомогу. І часто єдине, що ти справді можеш з усім цим вдіяти – це зробити знімок. Просто зробити знімок».

Правда, іноді фотограф здатен на більше: завдяки репортажу Єфрема про страшний голод в афганському племені хазарів та ситуація привернула увагу світової спільноти, і в короткий строк населення було забезпечене гуманітарною допомогою та харчуванням. Інший випадок трапився в Ірані під час затримання голови охорони Саддама Хуссейна генерала Талаля Мисраба. За словами одного з американських солдатів, він був готовий застрелити генерала, проте раптом з пітьми виступив фоторепортер, і його присутність змусила військового втриматися від цього вчинку. Проте подібні історії зі щасливим кінцем – скоріш винятки. Випадків, коли камера і можливість закарбувати мить – єдина зброя, єдиний інструмент, єдиний можливий зв’язок зі світом, — набагато більше.

Поки я слухала Лукацького, в мене склалося враження, що репортеру доводиться жити ніби в двох паралельних реальностях одночасно: працювати у світі війни, революцій, вибухів та смертей, при цьому не забуваючи, що цими фото ти лише ілюструєш певну статтю у газеті, котру людина буде читати за сніданком, тримаючи її в одній руці, а в іншій – бутерброд з ковбасою. Іншими словами: ти щодня бачиш трупи та відірвані кінцівки (Єфрем згадав, ніби між іншим, що після теракту фотограф майже завжди може відрізнити підривача від інших учасників або жертв – голова того, на кого був одягнутий пояс смертника, залишається цілою, проте відділяється від тулуба і відлітає у сторону), проте жодне агентство не надрукує криваві та занадто біологічно правдоподібні знімки; репортаж – це повна достовірність, це сама суть, проте в той самий час це творчість, метафора, вміння знайти правильний образ, а не буквально сфотографувати жахливе дійство.

Це також вміння, цитуючи Єфрема, «бути вампіром»: не залишати слідів, не відкидати тінь. Тому фотографувати вночі завжди складніше – репортер одразу привертає до себе увагу спалахом камери, йому не вдається прикидатися невидимкою. А тим часом більшість людей, що несвідомо потрапляють в об’єктив фотографа, не хотіли б у нього потрапити (цю фразу Лукацький повторив декілька раз як напуття колегам-фоторепортерам), про це потрібно пам’ятати. Одна з легендарних фотографій Єфрема – момент першого внесення українського прапору до зали засідань Верховної Ради – прогриміла не весь світ, була надрукована в «Times», проте в самій Україні не набула широкої відомості – на думку автора, через те, що «якби її піарили і тиражували, стало б зрозуміло, хто саме вносив цей прапор, а хто виявляється непричетним до історії».

Слово «історія», до речі, має особливий сенс для Єфрема; протягом зустрічі багато «історій» та спільнокореневих проковзувало в його розповідях. На неї він робить наголос, коли розкриває суть своєї професії; на неї ж – коли говорить про майбутнє країни, про політичні технології, про механізми промивання мізків. На його думку, знання історії – це дешеві та дієві ліки від телевізійного зомбування; це можливість зберегти здоровий глузд в епоху загального божевілля, коли журналістика з «четвертої влади» стає першою і спричинює катастрофи, подібні тій, що зараз відбувається на сході України.

І вже ближче до кінця зустрічі я почула від Лукацього його концепцію «історії» також і на мікро-рівні – рівні сім’ї. Розповідаючи про старі знімки, котрі допомогли йому в ході одного журналістського розслідування, фотограф зауважив, що будь-яка історія починається з сімейних фотографій на стіні – чи то старенькі фото прабабусі, чи то свіжі фотографії святкування дня народження молодшого брата. «Будь-ласка, привчайте дітей до цього – до пам’яті, до великої кількості сімейних фотографій вдома» — неочікувано серйозно сказав Єфрем.

І мені здалося, що я його зрозуміла. От немає в нас цілісного розуміння історії власної держави – протягом 70-ти років нам розповідали одне, а протягом наступних 20 кожні п’ять років по-новому переписують підручники. Існує лише якась розрізнена купа фактів, несистематизоване переплетіння причин та наслідків. І єдине, що залишається в такій ситуації – берегти принаймні свою історію, історію своєї сім’ї, свого роду – з тисячі таких розрізненних ниточок плетуться сталеві канати національної єдності, національної пам’яті; лише так народжується єдиний народ. А поки цього нема, потрібно починати з малого.

І ще потрібно поважати таких особистостей, як Єфрем – скромних літописців свого часу. Саме завдяки його щирим фотографіям, зразкам справжньої журналістської майстерності, наші нащадки через десятиліття зможуть дізнатися, як це, це і це, і ще багато чого іншого було насправді, і що це в принципі було. Іноді ми навіть не усвідомлюємо, наскільки це важливо; і що цей непримітний чоловічок з доброю посмішкою не просто блукає світом, а кожним натиском на кнопку своєї камери дарує якійсь миті безсмертя.