П’ять об’єктів кіно, які вразили Андрія Бондаря

Ми продовжуємо розмову про мистецтво, яке змінює життя публічних людей. Як завжди, учасників рівно п’ятеро, і вони називають п’ять самих вагомих впливів у сфері їхньої професійної діяльності.

У цьому випуску, присвяченому літературі, Андрій Бондар, разом з іншими учасниками, розповідає про книги і письменників.

Також ми попросили його обрати ще один жанр мистецтва (будь-який, але тільки один!) і назвати другу важливу для нього п’ятірку. Так ми дізналися, що на Андрія найбільше (крім літератури) вплинув кінематограф.

Андрій Бондар— поет, письменник, публіцист перекладач.
Автор книжок «Весіння єресь», «Істина і мед», «Примітивні форми власності», «Пісні Пісні», «Морквяний Лід». Переклав Ґомбровича, Вітковського, Ґрохоля, Щиґеля, Денеля, Померанцева та багатьох інших.

1. Чехословацька нова хвиля 1960-х років (Іржі Менцель, Ян Немец, Юрай Герц, Вера Хітілова, Мілош Форман, Душан Ганак та інші).

Абсолютно аномальне явище в культурі. Раптом в окремо взятій соціалістичній країні і студії “Barrandov” у приблизно той самий час сконцентрувалася небачена кількість талановитих кінорежисерів. Особливо люблені мною серед них – Ян Немец (“Діаманти ночі”) і Юрай Герц (“Спалювач трупів”). Кінохвиля, яка у певний момент викликала в мене наркозалежність. Проблема в тому, що зі збільшенням дози вичерпується фільмографія, але вихід завжди є – ці фільми ніколи не набридають. “Образи старого світу” Душана Ганака – шедевр фіксації зникомої людської натури. Обожнюю фільми “сина” цієї хвилі – режисера молодшої генерації Петра Зеленку. Чехословацька хвиля для мене – феномен із серії “Інопланетяни поруч”. Україну з Чехією розділяє кількасот кілометрів, а цікавить наші культури освоєння зовсім різних сфер людського.

2. Фільмографія Романа Поланскі (все – від “Ножа у воді”, 1962 до “Венери в хутрі”, 2013).

Режисер “темної сторони” душі, невидимих імпульсів і скелетів у шафі. Поланскі навчив мене шукати альтернативний мотив, не довіряти словам і легко зчитуваній поверхні людського характеру. Кожен його фільм (можливо, за винятком “Дев’ятих врат” і “Письменника-привида”) – це міні-трактат про неймовірну складну конструкцію людської психології, яка на візуальному рівні доповнює, інтерпретує по-новому, а іноді й заперечує психоаналіз. Є фільми, зняті за романами. А от у випадку з Поланскі особисто мені хотілося б написати прозу за мотивами його фільмів.

3.“Під покровом небес” (“The Sheltering Sky”) (1990) Бернардо Бертолуччі за романом американця Пола Боулза.

Оскільки останній не потрапив у літературну п’ятірку, то разом із генієм режисера Бертолуччі йому саме місце тут. 🙂 Трагічна історія випробування стосунків на екзотичному африканському тлі. Ідеальне кіно з числа тих, які переслідуватимуть до самої смерті. Ти не здогадуєшся, що передувало подіям фільму, не знаєш історії стосунків цих людей, все треба домислювати. Тобі надається лише верхівка айсберга. Боулзові страшенно пощастило з Бертолуччі. Моє зацікавлення творчістю обох митців почалося саме із “The Sheltering Sky”.

4. Фільмографія братів Ітана і Джоела Коенів.

Ще 13 років тому у своєму вірші “Псалом братерству” я написав “Брати Коени – Ітан і Джоел навчили мене не боятися крові…”, але їхній вплив не вимірюється лише цим. Кожен фільм – зліпок їхньої персональної Америки. “Бартон Фінк” – зразкове кіно про письменника, якому нічого не вдається. У кожному фільмі невдаха виростає мало не до рівня трикстера, а прості й життєві американські історії раптом набувають міфологічної значущості. Чого лише варті стрічки “Людина, якої не було” або “Ця країна не для старих людей”. Коени знімають звичайні історії, а працюють з міфами. Думаю, кожному письменнику хотілося б так само. І я – не виняток.

5. Фільми Пола Томаса Андерсона, зокрема два останні у фільмографії – “Хазяїн” (“The Master”), 2012 і “Вроджена вада” (“Inherent Vice”), 2014.

Постать цього режисера викликає в мене мало не священний трепет. Якраз той випадок, коли дивишся на творчість практично твого ровесника (Андерсон на чотири роки старший) і думаєш: “А чого у своєму житті досягнув ти?” 🙂 Андерсон зняв свій перший фільм у 18 і йому, так би мовити, одразу поперло. Остання його робота за останнім романом відлюдника і мізантропа Томаса Пінчона “Вроджена вада” – страшенно атмосферне і художньо переконливе кіно, де все на своєму місці: відчуття часу, знання контексту, докладна стилізація, гра акторів і повне нехтування лінійністю оповіді. Мені нечасто зустрічаються фільми, аж настільки “викохані” режисером. Більше того, серед касових фільмів аж настільки радикальний відрив від кіношаблонів – здавалося б, уже давно втрачена зухвалість. Андерсон не боїться довго затримувати камеру на обличчі Хоакіна Фенікса, дозволяє п’ятихвилинні монологи і плює на політкоректність. Схоже, лише у стилізаціях під 1950 і 1960-ті роки вона й дозволена. Хотілося би бути настільки вільним і розпруженим, як Андерсон

Про п’ять насильніших вражень Андрія Бондаря у світі литератури читайте тут