Катерина Бабкіна: людей потрібно надихати конкретикою

Катерина Бабкіна — українська письменниця, журналістка, поетка та сценарист. Автор чотирьох поетичних збірок, двох дитячих книжок, збірки оповідань та роману. Тексти перекладені англійською, польською, румунською, російською, французькою, чеською, шведською та німецькою мовами.

Мені що писати вірші, що  казки для дітей, що романи для дорослих, що сценарії – однаково. Для мене це все – один вид душевної праці

Благочинність, фонд «Таблеточки», «Шапочка і кит»

5 грн з продажу кожного примірника моєї нової книги «Шапочка і кит» видавництво переказує на користь благочинного фонду «Таблеточки». Здається, що це мало, але саме в такий спосіб за 2016 рік я планую зібрати один мільйон гривень для фонду. Ми приятелювали з Олею Кудіненко (засновниця благодійного фонду «Таблеточки» — ред.) ще до створення фонду і продовжуємо приятелювати зараз. Все починалося з фейсбук-сторінки, яка згодом успішно перетворилася на фонд. Спочатку вона просила людей, котрі їдуть закордон, привезти недорогі ліки, з часом діяльність фонду сильно розширилася. І до «Таблеточок», і з ними разом, і з іншими проектами я так чи інакше приділяла трошки свого часу благочинності завжди, але в нас це часто відбувається непрозоро і криво. Криво – навіть не зі злого умислу, а тому що у людей мізки і руки криві. А фонд «Таблеточки» — це структура, за якою я слідкувала від самої її появи, повністю їм довіряю і тому акція #shapochka_i_milion_na_tabletochki – саме для них.

На замовлення Тати Кеплер я провела перший сезон регулярного благочинного проекту «Вірші вночі». Тата була PR-директором «Aroma», вона запросила мене до співпраці, сказала, що було б непогано зробити що-небудь пов’язане з поезією. Я, як запрошений куратор, розробила програму для благочинної програми «Вірші вночі». Це також було для «Таблеточок». З продажу моєї попередньої дитячої книги «Гарбузовий рік» гроші також йдуть у фонд.

Мої книжки продаються в дуже багатьох місцях, і це необов’язково книжкові магазини. Наприклад, на деяких заправках, в Ашані чи інших супермаркетах, в шоурумі «Rent a brand», «Good bye Fashion», в концепт-сторі “Gallery 48”, в освітніх організація і галереях. В ідеалі розповсюдженням книжок має займатися або видавець, або книжковий агент. В моєму випадку, частково цим займається «Видавництво Старого Лева», частково – я, частково – фонд «Таблеточки» і компанія «Прайм Бренд», котра тісно співпрацює з фондом, а частково цим займаються навіть мої читачі-ентузіасти. Вони самі пишуть мені у фейсбук, наприклад «Ми хочемо 40 ваших книжок, аби продавати їх у своїй галереї» або щось на кшталт того. Я не думаю, що це унікальний досвід, є підозра, що багато хороших письменників з цим також стикається.

Я розумію, що ідея заробити мільйон гривень з продажу книги «Шапочки і кит» — дуже амбітна. Для того, щоб отримати цю суму, потрібно продати 200 тисяч примірників. Я гуманітарій, я спочатку оголосила цей план, а вже потім порахувала кількість примірників. Жодна книжка в Україні не продавалася таким накладом впродовж року. Але тут в дію вступає вищезгадана Оля і запитує: «Скільки в Україні дітей?». Я така: «9 мільйонів». І Оля така: «Так нам потрібно охопити всього три відсотки діток». І коли ти думаєш, що це всього три відсотки – ти розумієш, що це взагалі нічого. Ми будемо не лише продавати книжки, ми будемо робити аукціон малюнків, інтерактивний application до книжки з використанням доповненої реальності та багато інших різноманітних активностей, коротше розважатимемося на користь «Таблеточок» як зможемо цілий рік.

Влада — це не такий один великий Вася, який прийде і скаже: «Було отак, а тепер буде так», це коли кожен, і ти, і я, і маленький завуч в сільській школі бере і робить нормально

Якоюсь мірою це моя особиста битва, мені це важливо і потрібно. Книжка сама по собі спрямована на те, щоби краще розуміли людей, які хворіють і в яких інші потреби. В нас історично склалося, ще з часів совка, що «не-таких» нема. Хворих нема, раку нема, інвалідів нема (а ви думали чому пандусів нема? ага), психів нема. Їх треба надійно заховати, їх треба боятися, не пускати до нормальних. Це неправильно. Люди без ніг, на штучній нирці, з раком, з аутизмом, з іншими особливими обставинами – кльові люди, вони повинні бути серед нас, і повинні бути люблені і щасливі. І ще вони нас потребують, потребують нашої допомоги, а ми не можемо допомогти тим, чиїх потреб і особливостей не розуміємо. Тому книжка має таку собі освітню складову – розповісти про реальне життя дитини з раком, життя поруч зі смертю і серед купи проблем та обмежень – розповісти без трагедії, але і без прикрас. Вона розрахована на діток від п’яти до десяти, але насправді вона, як «Маленький принц», написана і для дорослих.

Я все ще не усвідомила себе дитячим письменником.  Років з 10 тому я працювала в дитячому журналі «Соняшник», у мене тоді був псевдонім «Рибкіна», я писала дитячі вірші. Потім я довгий час нічого пов’язаного з дитячою творчістю не робила, а два роки тому Святий Миколай мені не приніс подарунок під подушку. Потім він мені за вечерею, звісно, вручив помаду, квіти та якусь прикрасу, але саме під подушкою того ранку подарунку я не знайшла – як жартували мої друзі, «не там ночувала». І я сіла писати пост на фейсбук про те, що Святий Миколай мені не приніс подарунок, писати про дорослішання – отакі його сумні сторони, а потім і про веселі. Вже пізніше я усвідомила, що Миколай мені таким чином подарував. Я почала писати про те, що таке виростання, що таке дорослішання, і історія подарунку сама по собі вивітрилася, і залишилися лише роздуми, які сформувалися в сюжетне оповідання. Про велосипед, говорящий гарбуз, дурну собаку і гострого на язик птаха. Врешті, я зрозуміла, що написала дитяче оповідання, і поки його писала, придумала ще шість, разом вони складають мою першу дитячу повість «Гарбузовий рік». Я надіслала його Мар’яні Савці просто подивитися, а вона у відповідь надіслала мені угоду. Так я стала дитячим письменником.

Знаєш, як зазвичай закордоном буває: «Как зовут у вас того чувака, который пишет про пингвина? Он русский или не русский?». От і все знання про українську літературу

Літературні проблеми: агенти, права, переклади

Якщо ти робиш півкроку за межі професійного кола, за межі письменників, перекладачів, сценаристів, літературних критиків і літературних журналістів — української літератури не існує. У Франції, в Штатах та в Німеччині поодинокі люди можуть тобі назвати ім’я Андрія Куркова і супер поодинокі люди можуть тобі назвати імена Сергія Жадана та Юрія Андруховича чи Оксани Забужко. Все. Це не значить, що вони не купують українських книжок, що їх нема в книгарнях. Цей процес повільний і болісний, але він є. Хороші великі видавництва потроху купують права на наші книги. Але як явища — української літератури поза межами України немає. Іноземець, купуючи книжку українського автора, не розуміє і не знає, що це написав українець.

Суттєво ситуацію може змінити те, що український письменник отримає Нобелівську премію. Ситуацію також на якийсь час змінив Майдан і війна, особливо найкривавіший її період. Але як на мене – це трошки задорога ціна. Поза тим, тепер на все з Донбасу великий попит, і з України загалом теж.

У нас мають бути інституції,  котрі займатимуться просуванням нашої літератури за кордоном. Має бути нормальний «Інститут Книги», а не таке посміховисько, як зараз планують. Мають бути спеціалізовані відділи в видавництвах, які займаються просуванням авторів і торгівлею правами. Зараз нічого цього немає.

В країні взагалі відсутня така професія як літературний агент.  Як тільки він з’явиться, такий агент, котрий розуміється нормально на піарі, маркетингу і специфіці українського і закордонного видавничого ринку, і орієнтується на результат — я перша до нього піду. Бо неможливо вирішувати таку кількість питань, яку доводиться наразі вирішувати письменникові самому за себе. Елементарно, я не вмію редагувати статті на Вікіпедії, і я буває заходжу і читаю про себе бозна-що, наприклад, що я художник теж. Ну, тобто ти сценарист, письменник, журналіст, драматург – а талановита людина ж талановита в усьому, так чому не художник?. І пишу на фейсбуці «Хто вміє редагувати?», якась добра людина відгукується, і ми це виправляємо. І таких речей дуже багато; укладання угоди з закордонним видавництвом триває чотири місяці, дізнаєшся за цей час все на світі про австрійське та німецьке законодавство в цій галузі, занальноприйняті ціни, відсотки, терміни, заодно вивчаєш англійською всю термінологію; якщо в тебе тур по Україні, часто краще самому скласти собі графік переїздів, а то може виявитися по три переїзди на день і кожна ніч в поїзді. Те саме стосується закордонних турів – ліпше завжди перевірити, чи ти живеш точно в тому місті, де виступаєш, чи в сусідньому, просто готель називається як те місто, в якому виступаєш. Хотілося би, щоб хтось це розрулював без мого втручання, і я готова за це платити.

Для того, щоб українська література була відома закордоном – вона має перекладатися.  А хто в нас вміє перекладати? Це має бути native speaker (німець, англієць, француз і т.д) з найвищим рівнем володіння українською мовою. От ви – багато таких знаєте? Тому Україна має стати цікавою та популярною, люди мають вивчити мову, а потім тидищ – і відкрити для себе всі ці цікаві книжки. Років на п’ятдесят план щонайменше.

Держава — це я. Не в тому сенсі, що мені всі винні, а в тому, що я — всім. Ми всі повинні робити щось довкола літератури, і всередині неї, щоб по факту щось вийшло. Ми всі повинні робити все довкола себе, щоби нам було нормально.

Влада — це не такий один великий Вася, який прийде і скаже: «Було отак, а тепер буде так», це коли кожен, і ти, і я, і маленький завуч в сільській школі бере і робить нормально.

В мене завжди викликають посмішку українські видавці, які возять в Франкфурт, Лейпціг та Болонью книжки українською мовою. Нащо ви це робите? Вони там нікому не потрібні, просто тому що ніхто їх не розуміє. Замість них —  треба робити один каталог коротких перекладів з біографіями.
Ті-зе-ри, є таке слово

Історія про Соню

На мою книгу «Соня» німці купили права випадково.  Це така історія із області фантастики. Є перекладачка Клаудія Дате, яка є провідним промоутером української літератури на німецькомовному просторі (цей простір — великий, і дуже любить українців). Вона перекладала і зваблювала видавців Жаданом і Андруховичем, саме їй вони завжячують багатьма преміями і популярністю на німецькомовних теренах.. Я з нею давно знайома, але пані Дате ніяк на мене не реагувала взагалі – для неї є Андрухович, Жадан, Курков, Забужко і «всі інші українські письменники», якось так. Не тому, що вона зла, а тому що зайнята. Коли я підписала угоду з видавництвом «Фоліо» на книгу «Соня», я зрозуміла, для промо закордоном вони взагалі нічого не роблять і не зроблять. Тому ми переписали угоду і мені повернули міжнародні права. В цей час Клаудія Дате приїжджає в Україну і бачиться з екс-директором Гете-Інституту Вєрою Багальянц. І Вєра каже: «Клава, мені українські видавці та автори дарують багато книжок, а я їх читати не можу, — бо Вєра української не знає — забери їх собі». Клаудія забрала книжки, серед яких була і моя «Соня», і їй так сподобалось, що вона вирішила її перекласти, про що написала мені теплого дружнього листа. Далі вона привозить мене до Німеччини, на Ляйпцизьку книжкову ярмарку, вже минулого року, коли Україна не отримала фінансування з ЄС на участь в цьому заході, тому наші видавці вирішили свого стенду там більше не робити – якщо в це треба щось вкласти, то навіщо? Нам і дома добре. Там я читаю вірші і уривки прози українською, хтось мене перекладає німецькою, Клаудія це все модерує, і я дуже намагаюся виглядати не по-ідіотськи, бо на сусідній сцені сидить Катареску, номінант на Нобелівську премію, слухає мене чоловік двісті, а я все-таки не пойми хто. Я не знаю, чи був в залі представник видавництва чи ні, але через місяць мені написали: «Ми хочемо купити права на книжку. З яким видавництвом нам потрібно зв’язатися?» І тут почалося найцікавіше. Я сказала, що права у мене, і вони були напрочуд здивовані, бо це поза межами їх розуміння, що конкретна людина може володіти правами на книгу. У Німеччині, в будь-якій цивілізованій країні це здійснюється на рівні інституцій, а у нас хто що хоче — те і робить. Потім вони запитали, як зв’язатися з моїм агентом? Розумієш, який у них був подив, коли виявилося, що й агента немає. Врешті, все закінчилося добре, вони склали документ під мій унікальний випадок, коли власником прав є фізична особа, за чотири місяці ми підписали угоду, я продала права і заробила грошей в євро. Аєє.

Пінгвін і подорожі

В той момент коли  Мар’яна (Савка, видавець — ред.) надсилала мені лінки на профайли різних ілюстраторів — я на світанку підіймалась на вулкан Бромо в Індонезії на острові Ява — тому інтернет в мене був так собі, і я не могла відкрити жоден лінк. Нарешті мені вдалося відкрити хоча б один, там підгрузилася рівно одна картинка — пінгвін. А я просто обожнюю пінгвінів і думаю «о! вона любить пінгвінів, нормальний ілюстратор, нехай буде». «Нею» виявилася Юлія Піліпчатіна. Вона проілюструвала обидві мої дитячі книжки. В неї є те особливе чуття, коли людина візьме твій текст і намалює все те, про що ти писав, хоча сам того не бачив – детальніше і правдивіше, ніж ти міг би собі сам уявити. А з пінгвінами в мене все дуже серйозно (дістає з сумки пінгвіна), він зі мною постійно подорожує. Відвідав 42 країни.

Надихати людей потрібно конкретикою. Якщо ти приходиш і кажеш: «Ми хочемо змінити світ на краще» — це позитивне ядро, але неконкретне. А якщо ти приходиш і кажеш: «Нам потрібно збудувати інституцію, котра буде займатися оцим і цим, бо в суспільстві є запит на ось це і це», то люди почнуть щось робити. Також людей надихає позитивний приклад, саме тому я пишу на фейсбук про свої подорожі. Щоб надихати інших відкривати світ.

В цьому році я хочу більше писати про подорожі. Не такі як в туристичному памфлеті, а нормальні людські розповіді. Може люди і не поїдуть в Індонезію чи Марокко, але хоч доберуться до Кам’янця-Подільського.

Часто людина думає про зайві речі: про те, в чому смисл життя, про те, чи потрібно було купувати вчора ту сукню, чи треба сьогодні купувати іншу, чи треба було вчора пити з тими людьми, чи не змінити роботу чи змінити, чи подзвонити родичам чи вони ще дратують з минулого тижня, чи не пора поміняти гуму на зимову,  — пора, але лінь, то може не міняти? І так далі. Тепер замість таких думок — я постійно читаю книжку. Замість усіх зайвих розмов у фейсбуці — я читаю книжку. Замість неконструктивних зустрічей, двох серій «Шерлока», коротше — замість усієї х.ні — я читаю книжку. Це і є #bookchallenge_ua

#book_challenge_ua та «Щасливі голі люди«

#book_challenge_ua запропонував мій близький друг Марк Лівін, він сказав: «Давай парі, по 200 книжок за рік». І я подумала, що це може вирішити всі мої проблеми. Часто людина думає про зайві речі: про те, в чому смисл життя, про те, чи потрібно було купувати вчора ту сукню, чи треба сьогодні купувати іншу, чи треба було вчора пити з тими людьми, чи не змінити роботу чи змінити, чи подзвонити родичам чи вони ще дратують з минулого тижня, чи не пора поміняти гуму на зимову,  — пора, але лінь, то може не міняти? І так далі. Тепер замість таких думок — я постійно читаю книжку. Замість усіх зайвих розмов у фейсбуці — я читаю книжку. Замість неконструктивних зустрічей, двох серій «Шерлока», коротше — замість усієї х.ні — я читаю книжку.

Я вирішила зробити це публічним, щоб надихати інших так, як ми вирішили надихати одне одного, і Марк погодився. Ми від початку казали, що це не для того аби читати швидко-швидко, а для того щоб переструктурувати свій час на щось корисне. Наразі людей, які взяли участь у #book_challenge_ua – понад 5 тисяч.

В березні у видавництві MERIDIAN CZERNOWITZ в мене виходить нова книга «Щасливі голі люди». Це повязані між собою оповідання про людей, які виросли в тяжкі дев’яності, котрі застали всі трансформації совка в Україну, і про те з чим живуть зараз ці люди: з війною на Сході, з тим яка є зараз Україна, з тими умовами бізнесу, з умовами відкритості-невідкритості кордонів. В цій збірці неочікувано багато війни, до речі, але не автоматів-пістолетів, бо я не була на лінії фронту, а війни, яка повільно, але невпинно всіх нас калічить отут, в бек-офісі.

Особисте

Я з’їла великої бідності, тому доводилося працювати багато і в різних сферах. За освітою я журналіст, дописувала в десятки найрізноманітніших журналів – від Le Monde до іздатєльского дома TV-парк. Якось навіть працювала інструктором з водіння. Коли я приїхала до Києва — в мене не було ані грошей, ані житла, але їсти хотілося, тому обирати не доводилося.

З письменництва я заробляю і живу — умовно — тільки впродовж останнього року. Але всупереч переконанням багатьох, навіть в Україні це можливо, так.

Зі мною дуже важко працювати, кожен тобі про це скаже. Деякі люди не будуть стримані і коректні, і скажуть, що я злоїбуча, і будуть мати рацію. Я дуже вимоглива до людей, до якості роботи, до таймінгу, до структури роботи, до того, щоби кожен цінував час одне одного і дотримувався домовленостей. Абсолютно з тим ж вимогами я підходжу до себе. Тому в мене немає ніякого секрета успіху — я просто дуже багато працюю.

В мене немає стопу. Не тільки в роботі, стопу немає в розвагах, в досвідах, в подорожах.

Фото: Руслана Олексієнко