Вахтанґ Кебуладзе про тоталітаризм та мистецтво

Тоталітаризм у мистецтві – це не тільки незліченні пам’ятники вождям, оспівування ідеального життя в імперії та творчість «під копірку». Це також символи, нав’язані нам, та прагнення підкорити недосконалу людську природу досконалому задуму. Про символи, місію сучасного мистецтва, реальність та декомунізацію говорить відомий український філософ та публіцист – Вахтанґ Кебулазде.

*Зустріч відбулася у Mezzanine

Про 20 століття, яке завжди з нами

Ми живемо у 21 сторіччі, але все ще перебуваємо в 20. Я вважаю, що ми потрапили в певну пастку. Ми – це гуманітарії, філософи, митці, всі хто має стосунок до культури. Живучи на початку 21 століття, ми — заручники мистецької оптики 20 століття.

Що з нами відбувається і чому ми не розуміємо, що з нами відбувається? Я намагаюсь відповідати весь час на ці питання, але не можу. Усі звичні інтерпретації, які ми створюємо на підставі методології,  що була відпрацьована в 20 сторіччі, є хибними. Ми не можемо зрозуміти ті процеси які відбуваються зараз. А це — війна, декомунізація, нові стилі у мистецтві, нові тенденції у філософії.

Ми маємо багаж, який ми несемо з 20 сторіччя, і він не допомагає, а заважає.

Якщо говорити про мистецтво і тоталітаризм – це кон’юнкція (сполучник «і»), але певною мірою тут прихована диз’юнкція. Тобто «мистецтво або тоталітаризм».

Мистецтво – з духом емансипації та свободи, часто протиставляється певним політичним режимам. Воно стає дедалі більш соціальним, концептуальним, політичним.

На перший погляд здається, що мистецтво – це практика свободи. Логічно, що така  практика має протистояти будь-яким практикам поневолення. Але це не зовсім так.

Мистецтво і тоталітаризм

Мистецтво саме по собі криє зародки тоталітаризму, навіть неполітичного. Тут я хотів би розвинути думку Миколи Бердяєва, який писав про трагедію творчості, яка має багато вимірів. Вона полягає в тому, що ми намагаємось реалізувати ідеальний задум в недосконалому матеріалі.

Задум завжди втручається в матеріал: байдуже чи це фарба, чи слово, чи звук. І матеріал втручається в реалізацію  ідеального задуму — ця суперечка між ідеальним і задумом породжує щось нове та цікаве, навіть незбагненне. І це дуже нагадує тоталітарний задум підпорядкувати недосконалу людську природу досконалому ідеальному задуму. Адже тоталітарні режими так і народжувались: це не були змови злих дядьків, які хотіли поневолити  мільйони людей. Спочатку була філософія, ідея і бажання підкорити недосконалу людську природу ідеальному задуму.

Як би це жахливо не звучало але прибічники нацизму скоювали групові самогубства саме через те, що «якщо в цьому світі  неможлива реалізація ідеї як націонал-соціалізм, то він не вартий, щоби в ньому жити».

У мистецьких практиках ми намагаємось з недосконалого матеріалу  втілити ідеальний задум.

Цю загрозу вбачали філософи ще у 20 столітті. Тут можна посилатись на роботу Поппера «Відкрите суспільство і його вороги», де він пише про філософів-оракулів – Платона, Гегеля, Маркса. Що поєднує їх? Усі вони вважали що суспільством мають керувати філософи, які знають як керувати, як підкоряти недосконалу людську природу досконалому розумову задуму або вигадці. Байдуже якою хорошою була б ця ідея, але її втілення завжди призводить до тоталітаризму.

Чи не нагадує це символізацію і у мистецтві?  Часто річ символізує щось з метафізичної, потойбічної реальності. Не важливо, як ми це інтерпретуємо: чи це божественний світ, чи диявольський, чи хаотичний. В будь-якому разі це символізує щось більш досконале, глибоке, цікаве, тощо. Так працює будь-яка символізація.

Тож чи не є практика символізації тоталітарною? Адже це один з найсильніших трендів 20 століття. Символізм зухвало відноситься до реальності: «є якісь люди, речі, тварини, але за їх спинами – інша реальність,ось що важить».

Сучасне мистецтво та реальність

Зрештою сучасне мистецтво усвідомлює  цей момент тоталітарного мистецтва і намагається його зруйнувати. Скористаюся метафорою Хосе Ортега-і-Гасета, який аналізує відношення класичного і сучасного мистецтва у творі «Дегуманізація мистецтва».

Він приводить метафору, що віконна шибка – це мистецтво.  У класиці ми бачимо кріь нього все прозоро – сад це і є сад. В модерному мистецтві, байдуже чи це сюрреалізм, чи абстракціонізм, значення має вже не прозорість скла, а навпаки його викривленість. Ми маємо бачити не саму реальність, а спосіб її бачення.На мою думку, сучасне мистецтво взагалі намагається розбити це скло. І тепер уламки цього скла стирчать з самої реальності. Ми часто-густо не розуміємо де мистецтво, а де реальність.

Декілька років тому я був на Венеціанському бієнале. Я вештався цим Арсеналом, потрапивши у чергову кімнату, я сприйняв її як чергову інсталяцію. Але виявилось, що я потрапив у промзону, там стояли якісь заіржавілі механізми, але стояли вони дуже гармонічно.

Я замислився, чи сприйняв би я ці механізмі як арт об’єкт без контексту виставки. Отже, вмикається режим сучасного мистецтва, коли свідомо руйнується межа між мистецтвом і щоденної реальності. Якщо класичне і модерне зухвало нав’язує щоденній реальності зразки мовляв «ось так є, а ось так має бути», то сучасне мистецтво говорить що будь-який предмет реальності – об’єкт мистецтва. Воно розчиняється у тоталітарності, адже мистецтво — це все, і щоденність — це і є мистецтво.

Як уникнути тоталітаризму в мистецтві

За філософією Губрехта ми маємо звільнитись від «культури значення». Класична структура: є знак, який має значення, який відсилає до денотату. Якщо проаналізувати символи, то виходить що будь-яка мистецька практика нав’язує нам тоталітарну інтерпретацію щодення. Губрехт пропонує сприймати світ як «культуру присутності».

Будь що —  це елемент мого існування, моєї присутності у світі. Через переживання краси – присутність себе у світі та присутність світу. Він не відносить до якогось іншого світу, а відкриває світ реальний. В такий спосіб ми звільняємось від символізації. Аби уникнути тоталітаризму у мистецтві, потрібно змінити «культуру символу» на «культуру значення».

Перший тоталітарний символ – у Платона. Що світ – це жахлива печера, темна, а десь є світло. Тут небажання прийняти світ таким який він є і жити в ньому без апеляції до потойбіччя. Тоталітаризм починається там,де починається метафізика.

Протиставлення тоталітаризму є лібералізм. В мистецтві є і свобода і рабство.

Мілан Кундера в «Нестерпній легкості буття» пише: «Крайнощі — це межі, за якими кінчається життя. А пристрасть до екстремізму — це замасковане прагнення смерті».

В Аристотеля є порада: щойно відчув що наблизився до якось екстремуму біжи до іншого. І так туди-сюди. Так будеш коливатись десь по середині. Потрібно прагнути до середини.

Про декомунізацію

Декомунізація – це специфічне тло аби говорити про мистецтво тоталітаризму та авторитаризму. Мистецтво пов’язано, з одного боку, з бурхливими політичними подіями, з певними тоталітарними режимами, а з іншого — з виникненням та зникненням нових стилів,поєднанням мистецтва і філософії. Декомунізація має дуже багато вимірів.

Але уявіть таку ситуацію: відбувається епідемія чуми. Загрожені ви, ваші близькі, можливо хтось помер. І раптом ви розумієте що чуму розносять щури, і ви бачите вихід — вбити всіх щурів, може й миші загинуть. І в цей момент приходять захисники природи і кажуть: «Не можна вбивати тварин!». Але щури й не винні, бо не свідомо розносять чуму, але треба знищувати всіх. Тому на це питання немає відповіді. Але й пам’ятники не живі створіння.

Важко уявити аби тоталітарне мистецтво створювало щось красиве,не цікаве, а саме красиве. Щорс – це вигаданий персонаж. Коли Довженко приїхав у Кремль аби отримати нагороду за «Землю»  його запитав Сталін чи є в Україні герої як Чапаєв. Довженко подумав, і відповів що є Щорс. «Так зніміть про нього фільм!». І після цього Щорс стає легендою більшовицької ідеології. По тому Бородай створює пам’ятник, але за легендою на коні сидить Леонід Кравчук.