»Ми — середньовічні мандрівні комедіанти». Хто і як створює виставу «Альберт або найвища форма страти»

23 січня в Молодому театрі вже вп’яте зіграли однойменну виставу за повістю Юрія Андруховича «Альберт або найвища форма страти«. Про те, з чого «складається» вистава можна прочитати тут.

Ми не плануємо переказувати сюжет вистави, натомість дамо слово тим, хто цю виставу створює. Поговорили про те, як за 4 роки змінилися публіка/вистава/міста, про залаштунки та найвищу форму страти як таку.

Про тури, публіку та “життя” вистави

Юрій Андрухович:

За весь попередній час, тобто протягом чотирьох років, ми зіграли «Альберта» всього 15 разів. У цьому турі ще шість. Тобто в нас усього на сьогодні відбулася 21 вистава. Тож які тут можна робити узагальнення? Ми фактично все ще показуємо прем’єру. Якби ми грали по 100 вистав на рік, можна було б робити якісь висновки щодо публіки. Але в нас немає організаційної структури, спонсорів, якогось іще фінансування.

Ми абсолютно незалежні артисти, такі собі середньовічні мандрівні комедіанти з погорілого (до речі, про спалення) театру.

Тому ми змушені грати вкрай рідко і часом з якихось випадкових приводів — аби тільки грати, бо ми це дуже любимо. Мабуть, публіка це відчуває — й мені особливо немає діла до того, чи вона при цьому дорослішає, чи ні.

Різниця не у містах, а у приміщеннях. Є камерні, де глядачі зовсім поруч, на відстані витягнутої руки — це одна історія. А є великі сцени, де глядачів навіть не бачиш — так вони далеко. Є хороші звукові та світлові можливості, а є жахливі. Є персонал, який охоче йде на співпрацю, а є такий, якому нічого не треба й нічого не цікаво. І він демонстративно не хоче й пальцем об палець ударити. Зрозуміло, що в настільки різних обставинах не тільки ми, виконавці, почуваємося по-різному, але і глядачі по-різному все сприймають. Тобто я сказав би, що це суто технічні відмінності, не змістові. Проте у виконавському мистецтві технічні моменти важать страх як багато.

Вистава стала відчутно довшою, тобто наповненішою. Це передусім. У ній з’явилися вірші, їх більшає. Історія наче та сама, але через поетичні відгалуження вона набуває багатоплановості.

Ми щоразу привносимо в неї щось нове, і в цьому великий потенціал чергових майбутніх трансформацій. Чи змінювався я? Думаю, що так. Було би скандалом зовсім не змінюватися протягом цілих чотирьох років.

***

Оля Михайлюк, режисер:

Три року тому, коли ми грали в Молодому театрі, на Майдані саме розгорталися найдраматичніші події. Тоді, пам’ятаю, до останнього моменту мала сумніви. Відчувала, що ми маємо грати, але не могла якось раціонально це пояснити (навіть собі). Всі театри й офіси в центрі були зачинені. Відповідальність за безпеку глядачів ми мали взяти на себе.

Це єдина вистава, що відбулася того вечора — 21 лютого 2014-го — в Києві. Пізніше випадково натрапила на допис у фб дівчини, що була на «Альберті». Вона написала, що біжучи на виставу тими засніженими тривожними вулицями Києва боялася лише одного… що люди побояться прийти до театру. Був аншлаг, запах диму від одягу, багато зворушливих історій і… хвилина тиші.

В першому виконанні була лиш проза — власне, оповідання «Альберт, або Найвища форма страти». З кожною новою серією репетицій, новими виступами додавалася поезія — вірші, написані Юрієм Андруховичем в різні роки.

Ми мандрували в часі й просторі, відкривали нові акустичні й візуальні простори, і при цьому лишалися в дивовижному світі — серед магів, мімів, херувимів, прекрасних підступних коханок, монахів, блазнів і факірів, у мерехтінні ламп і хихотінні мавп. Тепер ми залежні. Нам хочеться повертатися в цей світ.

***

Уляна Горбачевська, вокалістка:

Це був «найсхідніший» тур. Ми доїхали до Харкова і Маріуполя. До речі, я була там вперше. Маріуполь вразив дуже теплою публікою, крижаним морем і незвичними вуличками в старій частині міста. Невеличкі одноповерхові будинки — незвичний стильовий мікс південої та київської цегляних архітектур. Поки що більшість з них неторкана, тобто нереставрована. В якомусь сенсі це прекрасно, бо немає пластикових вікон і недоречних перебудов. Головне, щоб вони дожили до моменту, коли будуть відповідні умови для їх правильного відновлення. Але було і прикре враження — коли увімкнула телевізор, а там перекладають україномовний документальний фільм російською! І це зараз! В Харкові публіка була особлива — художники, актори, поети. Концентрат творчої енергії. Це заряджало. Тому, мені здається, це був найкращий наш виступ. Насправді весь тур був наповнений — зустрічі, розмови, знайомства, інтерв’ю. Офіційні, неформальні і зовсім приятельські. Чи змінились люди?

Коли ми були в Запоріжжі у 2014-му, там намагались скинути памятник Леніну, по вулиці бігали «тітушки», в залі вигукували «Слава Україні!». Було відчуття непевності. Зараз акценти змістились. На прес-конференції говорили про творчість, країну, про біле і чорне, про війну. Але з надією і вірою.

***

Марк Токар, музикант:

Публіка завжди є різною, навіть якщо грати виставу в тому ж залі протягом кількох днів. Це залежить від багатьох чинників — політичної та економічної ситуацій в країні, в даному регіоні, погоди, щільності культурних подій в місті чи конкретному просторі, від того, чи не відбуваються в цей час олімпіади, чемпіонати, землетруси. Завжди важко судити наперед, чи будуть люди. Як правило, «Альберт» збирає глядачів добре.
Чи «подорослішала публіка», не беруся судити. Чотири міста — Луцьк, Харків, Маріуполь та Хмельницький — побачили виставу вперше. У Києві, який приймав «Альберта» вп’яте (столиця-чемпіон), завжди повні зали, уважні та вдячні глядачі. У Запоріжжі вдруге теплий, хоч і дещо стриманий, прийом. Можливо, це через мовні аспекти, або суто погодні (вдруге вистава попадає там на страшні морози). Єдине, що можу стверджувати на сто відсотків, що і публіка і виконавці подорослішали майже на чотири роки.

Вистава за цей час виросла з 40 до 90 хвилин. Власне, не розтягнулася, а виросла. Є загроза, що за пару років вона розбухне до вагнерівських маштабів. Люди будуть приходити на чотирьохчастинну подію, де в антрактах можна буде підкріпитися шампанським, суші, придбати футболки чи кавоварки з логотипом «Альберта».

Також із часом вона почала по-іншому дихати. Не те, щоб спокійніше чи стриманійше, але прорізалися і просмакувалися деталі, нюанси, точки збору, почала звучати і вібрувати тиша. Її форма ніколи не була і не буде остаточно зафіксованою. Змінюються вірші, оновлюються графіка, світло, музика. Виконавці теж змінюються. Стає легше і зрозуміліше співпрацювати та співіснувати.

***

Vj Glow:

Змінились усі: і ми, і публіка, і вистава, і країна. Звичайно, сприйняття різне, але навіть важкий зал, незнайома публіка, певне нерозуміння — це теж цікаво, бо шукаєш, чому? де межа? що не зрозуміло? Шукаєш в них, у виставі, в собі. Відмінність туру в тому, що ми стали ближчі, відчувається, що між нами дуже мала відстань і різниця, цим не можна нехтувати, варто бути уважним, бути поряд свідомо.

Про особисту «найвищу форму страти»

ЮА: Як автор тексту я маю тільки один варіант відповіді — спалення. У виставі є пояснення, чому саме воно. Для приблизного розуміння непогано б увімкнути напівзабуті знання з цілого ряду релігійно-містичних систем — індуїзму, буддизму, християнства. Заратустра теж не зашкодить.

ОМ: Я ніколи раніше не замислювалося над тим, що найстрашніші тортури могли застосовуватися з «найблагочестівіших міркувань». Скажімо, чим довше ти мучитимешся у вогняному стовпі, чим повільніше тобі ламатимуть кості чи відрізатимуть кінцівки, тим більше шансів у тебе не одразу потрапити в пекло, а принаймні ще на суд. Найстрашніше, що ці кати-збоченці (які впевнені, що знають як треба) існують і сьогодні, і з насолодою виконують свою справу.

УГ: «Найвища форма страти» — це забрати в людини сам сенс життя. Спустошити. Коли людина не розуміє, для чого або для кого живе. І це має відношення до душі. Як говорять про погану людину? Бездушна. Тобто пуста. Треба берегти наповнення.

Vj Glow: Такою собі «очисною дією», але без зайвої містики.

Про те, як глядачеві налаштуватись

ЮА: Це складний продукт, зітканий з багатьох елементів. Вимагає дуже сконцентрованої уваги і здорового почуття чорного гумору Непогано б також попередньо пригадати собі естетику середньовічних мораліте про вічну боротьбу Добра зі Злом. У якій вони досить часто чомусь міняються місцями.

ОМ: Сподіваюся, вона достатньо емоційна й захоплива, щоб з будь-якого стану ви змогли «пірнути» в неї. Текст (в неповторному виконанні автора), гостра чорно-біла графіка і музика створюють особливий світ.

Віктор Новожилов,звукорежисер: Відкрити свої двері.

УГ: Я думаю, перед нашою виставою варто випити подвійне еспресо, щоб встигати за швидкістю і багатошаровістю

МТ: Треба знати історію Львова, розвиток монаших орденів та їх взаємовідносин у католицький церкві, філософію середньовіччя (принаймні європейську). Потрібне ознайомлення (хоча би поверхове) з галицьким ірмологіоном та американським фріджазом. Кожна наступна вища освіта заохочується та вітається.
Хоча, якщо глядач-слухач буде сприймати дійство відкритим серцем, емоційно, без стереотипів та упереджень, цього може бути цілком достатньо.

Про історії, які трапились під час цього туру

ОМ: Були побоювання щодо переїзду Маріуполь-Хмельницький (23 год. 59 хв.), а виявилося, що це було так мирно-заспокійливо й потрібно мені в цій подорожі. Я встигла дочитати книгу, ми подивилися хороше кіно й нарешті поспілкувалися на якісь відсторонені (але все одно пов’язані з нашими містами й музикою теми)… І коли під’їжджали до Хмельницького, то зрозуміли з Уляною, що могли би (а може, навіть хотіли би) ще їхати в цьому купе, слухати музику й вигадувати нові історії.

ВН: Були незвичними звуки танкової стрільби в Маріуполі.

УГ: Цей тур був багатий на свята. Іменини нашої Тані (менеджерка туру — прим. ArtMisto), день народження Віті. І ще одне в організаторки нашого виступу в Луцьку. Добре що на потяг встигли

МТ: Цікаві історії траплялися з нами кожного дня і кожної години. Приємно було зауважити, що в одного з альбертівців є близька родина у кожному з відвіданих міст. Цей тур (як і попередні) був насичений спілкуванням, пересуванням (я залічив в особистому векторі 3195 км), змінами міст, залів, просторів, готелів, вокзалів, напоїв, прихильників. Специфіка та ментальна швидкість кожного міста від Волині до Приазов’я не давала нам розслаблятися. На кожному майданчику ми віддавалися на максимум, на який здатні. Всі позавиставні дискурси, направлені на розширення знань в музиці, кінематографі, живописі, театрі, світовій та, зокрема українській літературі були направлені тільки на один результат — наступна потужна вистава.

Фотографії — Аліса Волкова, Олена Лаптєва, Євген Сосновський, Галина Балабанова