Про час і боротьбу у поетично-танцювальному перформансі «Пісок»

26 червня у стінах НЦТМ ім. Леся Курбаса відбулася офіційна прем’єра інтердисциплінарного перформансу «Пісок», автор якого – хореограф Антон Овчинніков, куратор – Оксана Розумна, завідувач сектору культурної політики відділу гуманітарної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень.

В основі постановки – тексти сучасних українських поетів (Тараса Малковича, Дмитра Лазуткіна, Олеся Мамчича, Галини Ткачук) та африканських із антології «Каїсе-дра росте, де хоче». Перформанс поєднує в собі потужну танцювальну частину від учасників компанії «Black O!Range Dance Production» (Київ), спів українського етно-театру «Дивина» та музичний супровід афро-драмерів з гурту «AfriKAN» (Україна-Західна Гвінея). А об’єднує цей мікс мистецтва та літератури тема вимушених переселенців, війни і концепт часу.

«Пісок» – це сім поетичних текстів, сім учасників вистави. Тобто число, що втілює життя і смерть. Саме про це й ідеться у перформансі, який послуговується власною лексикою, що не відкидає і символічних деталей. Перед глядачем одразу постає праворуч від сцени декорація: три високі палиці, що утворюють трикутник як втілення Всесвіту і всеохопності, на верхівці якого – підвішена куля. Взаємодія із цим реквізитом уже на початку вистави супроводжується словами: «Сонце зліпили з піску, почепили на сволок». Також ідеться про «родюче», «сонце із чорнозему». Тобто перед глядачем – наскрізні відголоски космогонічних мотивів. Це помітно і в рухах танцівників: творення Всесвіту з хаосу. Проте, протягом вистави стає зрозумілим, що тут є два полюси – Всесвіт як даність і Всесвіт, який творить людина, почасти перетворюючи оточення на хаос, у тому числі воєнний і повоєнний. Постійно бориться із ним та, можливо, із самою собою. Адже надалі сонце-кулю на сволоках артисти замінюють на клунок із піском, який сиплеться протягом усієї вистави. У них, як і в усіх нас, є час для того, щоб «сонце зліпити з піску», проте доводиться боротися із хаосом всередині себе і зовні. За виставою, ця боротьба починається і закінчується самотніми поневіряннями вимушених переселенців з клунками за спинами (які вміщують пісок-час).

Починається вистава із побутових жестів, природніх рухів, що поступово зростають до танцювальних разом із прискоренням темпу музики. Чітко простежуються перформативні елементи: афро-драмери виходять на сцену трохи згодом після початку постановки із глядацької зали, одна із танцівниць посеред вистави сідає поруч з глядачами і тричі розповідає деяким із них вірш, також у фіналі учасники збирають весь реквізит, закидають клунки на плечі й виходять із зали. Усе це спрямоване на те, щоб утворити єдиний простір, де межа між артистом і глядачем стирається, спонукаючи останніх до глибшої емпатії.  А ще – не сприймати, а жити танцем, словом, музикою.

У міксі різних видів мистецтв артисти ніби натякають нам на те, що маючи час-пісок, тримаючи його у своїх руках нам не завжди вдається створити «родюче сонце», лишити щось після себе чи, тим більше, забрати це «щось» із собою. Так, падіння зі сволоків клунку з піском, який зрізає одна із артистів маркується останнім ударом афро-драмерів по барабанам. Тиша. Попереду – знову дорога, відбудовування власного життя вже на іншій землі для тих, хто змушений покидати рідні домівки через війну. Це вдало підкреслено завдяки гурту «Дивина», доля якого співзвучна темі вистави: вони були вимушені переїхати до Києва з територій, які зараз називають «непідконтрольними».

Вистава більшою мірою схожа на потік свідомості у русі, обрамлений музикою та віршами. Цей ефект є допустими через наявність імпровізації. Проте внаслідок розмитості самого сюжету питання взаємозв’язків історії між Україною та Африкою лишається таки повноцінно не розкритим. Та можливо, завданням артистів було лише підштовхнути глядача до роздумів на цю тему й інші, тілесно-музично-словесно їх увиразнивши. А це, безсумнівно, їм вдалося. І так, як ця вистава, за словами Антона Овчиннікова, є живим організмом із інтенціями до розвитку в часі, нам лишається чекати на апогей її успіху.