Подорожні нотатки ДЕ НЕ ДЕ. Бессарабія

ДЕ НЕ ДЕ — це самоорганізована мистецька ініціатива, яка вивчає процеси декомунізації. В їх полі зору сучасне мистецтво, музеї, мозаїки та пам’ятники.

Так, ДЕ НЕ ДЕ є засновниками мистецької резиденції «Над Богом» і проекту у краєзнавчих музеях «Музей відкрито на ремонт». Але головний метод роботи митців — це експедиції. Під час експедицій у невеликі міста та села дослідники обов’язково заходять в краєзнавчий музей. Там найбільше представлена радянська історія краю, адже більшість музеїв створювались тільки після Другої світової.

Минулі роки неформальне об’єднання найбільше провело на Сході країни. ДЕ НЕ ДЕ проводили воркшопи по декомунізації, досліджували публічні простори та музеї.

Цього разу планують робити нові проекти в Бессарабії. Для цього два літніх місяці митці з усієї країни провели між рідними містами та спекотним півднем.

Леонід Марущак, один з учасників, розповів як проходять «денедешні» експедиції та що можна побачити в містах, у які б ви навряд поїхали просто так. Леонід розповідає про дводенну експедицію в Татарбунари, а Дана Брєжнєва підсумовує і закидає гачки на наступні матеріали. Окрім Татарбунар дослідники відвідали Білгород-Дністровський, Подільськ, Ізмаїл, Кілію та Катранку.

Традиційно перед кожним візитом ми цікавились в інтернеті інформацією про місто чи місцину куди направляємось. Перше і чи не єдине, що викидає коли питаєш у Google про Татарбунари — це так зване Татарбунарське повстання в 24 році ХХ ст., яке навіть просто після прочитання статті у Вікіпедії викликає сумніви.

До Татарунар ми діставалися маршрутним автобусом з Ізмаїла.

Вже в дорозі ти розумієш, що з таким станом доріг міста в ізоляції не те що від зовнішнього світу, а одне від одного на відстані 30 — 50 км.

В Татарбунарах беремо таксі і їдемо в готель завозити техніку для спонтанних кінопоказів на вулиці. Поки їду з таксистом, цікавлюсь у нього, звідки він родом, бо розмовляє він мовою, подібною за мою (подільський говір).  Каже, що корінний і що у них всі так розмовляють.

Перша загадка — в  готелі: як потрапити в середину. Центральний вхід в двоповерхову будівлю зачинений. З правої сторони  кафе на першому поверсі. Питаю: «Готель працює чи ми не за адресою?». Виявилось, що в готель можна зайти через кухню кафе. Там і зустріли адміністраторку, яка, видно, ще й повар за сумісництвом. Піднімаюсь у «апартаменти» і тут «мілота» —  душ прямо в коридорчику номера за шторкою.

Виявляється, що це самісінький центр. Посеред площі досить таки нетиповий будинок культури у стилі модернізму. На фасаді дві мідні чеканки — одна присвячена Татарбунарському повстанню, а інша «Мир, Праця, Щастя» (!). Навпроти ДК бюст на постаменті — то як виявилось Шевченко — образ дуже якийсь уніфікований і  сумний.

Потім нас чекав сюрприз: достойна монументальна скульптура, нетипова для провінційних містечок, з бронзи на височенному гранітному постаменті, обрамлена плитами з написами та клумбами у сквері. Це впізнаваний зі статей в Вікіпедії монумент, присвячений татарбунарському повстанню.

Ми покружляли навколо, обдивились. Вичитали все, що написано і пороздивлялись обличчя. Один з вилами, другий з ружбайкою (схожий мені на Гагаріна) і третій з прапором. Певними воротами до монументу є дві стели з написами, одна з них дуже нас потішила фразою «Воители в крестьянских постолах, / неукротимой славы коммунары, / над памятью священной на часах / навек пришли стоять в Татарбунарах».

Дізнавшись де музей, ми вирушили туди. По дорозі ми все ж таки потрапили в ДК на центральній площі. В середині в холі «вівтар», присвячений війні 1941-1945, а праворуч — помпезні сходи на другий поверх. Стіна сходів оздоблена лакованими плитами та портретом якогось чоловіка в медалях та орденах. В музеї, звісно, вже було зачинено, але розгледівши крізь вікно вітражі, ми мали особливу мотивацію повернутись наступного ранку. По дорозі до музею ми пройшилсь так званим старим центром. Там стояла міська рада та пам’ятник радянському воїну в повний зріст. Перед ним піонер, що тримається за ружбайку солдата. Весь монумент пофарбований в золотий колір і так блищить, що аж виїдає очі.

Ще я  звернув вагу на замальований напис балончиком на стіні «Смерть болгарським сепаратистам». Такий напис мене переконав, що сепаратистські настрої мають місце на всі 100 (і це біля міської ради).

Закинута пошта виявилась поруч з діючою навпроти нашого готелю. Як тільки ми почали лізти через розбиті вікна в пошту — до нас підбігли діти років по 10 з претензіями «чого ви лізете в нашу заброшку». Слово за слово, і малі стали нашими регіональними координаторами і почали водить по заброшкам. Вони нас спокусили піти подивитись на закинуту церкву, за їх словами, «красиву, поросшу мохом, на горбу». По дорозі ми зайшли на подвір’я закинутого кінотеатру, який виявився не таким вже й закинутим — там якась громадська організація.

Діти розповідають про різні місця. Більшість з них так чи інакше пов’язані з Пушкіним (хто ще не знав — Пушкін їздив по Бессарабії у вигнанні). Йдемо далі і натикаємось на справжній острівок посеред розливу річки, на якому стоїть пам’ятник Пушкіну. Вгадайте в який колір він викрашений. Я піднявся над джерелом і побачив меморіальну дошку на приватному будинку — «тут був Пушкін».

І тут я замислився про культ. Мені стало ясно, що це так звані мітки: Суворов, Пушкін і так далі.

Підганаяємо малих, бо сутеніє.

—  То де та церква? — питаю я.
— Та зараз, зараз. Он там на горі вже має виднітись.

Йдемо далі. В якийсь момент прислухаюсь до малих і чую їх діалог:

— Льова, скажи, а ти хоч раз був у тій церкві?
— Нє! А ти?
— Льова, скажи чесно, в тебе є мозги?
— Ти шо лох?!

Тоді й стало ясно, що та церква — певною мірою страшилка, якою бавляться в сміливість дітлахи. Але цікаво, що коли ти  згадуєш, то розумієш, що закинута церква у місті таки є — і вона перед тим самим монументом Татарбунарському повстанню, але це зовсім в іншому кінці міста. Натомість вона стала таким собі недорозказаним міфом, почутим від батьків.

 

Діти ще чітко нас зорієнтували з місцевими клубами.

— Кажемо одразу, на діскатєці стріляють. Недавно прострелили одному хлопцю печінку.

В готельному барі, поки нам несли пиво, ми почали розкладати техніку, щоб показати кіно — прямо на ганку готелю під баром.

На пошті мозаїка з лисичанської смальти з жіночою фігурою (Оранта) у вінку та грецькій туніці. Богиня з  українським вінком. Але чому в неї білий ніс?

Музей знаходиться на другому поверсі спортивного комплексу — але з окремим виходом. «Розумієте, музей будували як «музей Татарбунарського повстання» — продовжує директорка музею свою екскурсію. — Тепер нам постійно кажуть, щоб ми змінили експозицію, бо вона радянська. Але тільки завдяки цій експозиції ми можемо розповісти та спростувати міфи, пов’язані з повстанням».

Саме повстання було в березні 1924 року. На той час це була територія під владою Румунії. Повстання було проти румунського правління щодо сільського господарства. В радянські часи казали, що повстання мало прорадянський характер — але тепер ми чітко можемо сказати про те, що повстання було проти аграрної політики румунської держави. А «совєти» тільки підбурювали і підносили його як боротьбу за радянську владу. У нас є архівні свідчення про те, що керівники повстання напередодні приїхали з Москви. Одразу перед очима сценарій подій на Сході в 2014.

Йдемо по експозиції далі і я починаю натикатись на портрети одного й того самого чоловіка на фарфорових вазах, в інтер’єрі , на картинах. В іншому крилі — картинна галерея. Боковим зором помічаю відкриті двері у величезну кімнату, яка явно є меморіальною.

— Що це? — питаю я.
— Це меморіальна кімната Василя Тура.
— Хто це?
— Я потім розкажу.
— Чекайте — ця кімната як одна п’ята музею, хто такий Тур?
— Тур — це колишній голова колгоспу, який поміж іншим побудував цей музей і більшість інфраструктури міста!

Это слайд-шоу требует JavaScript.

Згодом ми повернулись в кабінет Тура. І тут у мене в голові випливає все, що я ігнорував з побаченого та почутого за два дні. Кожний з ким ми спілкувались — згадував Тура. Ми були на вулиці Тура, ми бачили меморіальні дошки Туру, ми «спіткались» об Тура всюди. Але не усвідомлювали масштабів культу — хоч після його смерті минув 31 рік. Повертаюсь в експозицію музею — а там на кожному кроці ім’я та портрет Тура. В меморіальній кімнаті купа фото і нагород.

Василь Захарович Тур родом з Полтавщини, народився в 1919 році. Бував на фронті і в 50-х роках направлений до Бессарабії. Тут практично одразу став головою колгоспу і почав керувати — як нам казали, «тиранічно». Але ви не повірите — у місті навіть пам’ятник Туру є.

Він збудував і спортбазу, і ДК, і музей, і бібліотеку, і базар, і універсам і ще і ще і ще! Тур кругом — написи, портрети, усна пам’ять — я такого регіонального культу не бачив жодного разу.

— А що нащадки Тура? — питаю у людей.
— Спились — непутьові.

Пізніше мені стали часто казати, що для Бессарабії як для справжньої мафіозної Сицилії притаманний культ особистості.

Татарбунари — турецька назва фортеці, яка дослівно перекладається як «Татарське джерело». До початку ХХ століття там був мінізавод мінеральних вод, а фонтани били так сильно, як гейзери, поки не стався сильний землетрус десь в Румунії, який змістив тектонічні плити і напор води став меншим. Над джерелами на пагорбі була невелика фортеця від якої не лишилось й сліду під сучасними приватними садибами зі скарбами на городах. На тому місці цієї інформації про вищесказане нема (або ми її не помітили), а от меморіальна імперська дошка «тут був Пушкін» — є.

Замість підсумків

Погані дороги просто вбивають, хоча при величезному туристичному потенціалі краю — лише вони зберігають території в такому самобутньому вигляді. З міст Бессарабії кожне настільки різне, що подекуди відчуваєш себе за кордоном. Так складається перш за все завдяки мультикультурності краю. Судячи з історії, ці землі переходили із рук в руки протягом сторіч. Звісно, найбільший відбиток на візуальне сприйняття впливають наразі радянські маркери. В Ізмаїлі чекала найбільша несподіванка: у 400-річній турецькій мечеті розташована величезна діорама художників Данилевського-Сибірського, відкрита на початку 70-х, про взяття Ізмаїльської фортеці Суворовим. Мусульманської спільноти в місті, як нам казали, вже давно не лишилось. Мечеть стоїть на порозі річки Буг, інший берег якої вже належить Румунії.

Також сюрпризом була зустріч в кафе міста Котовськ з місцевими журналістами, які були в пошуках напередодні зникнувшого з центральної площі пам’ятника Котовському. Походивши з ними по місцевим органам самоврядування, було встановлено, що перед відвідинами губернатора краю пам’ятник був знесений місцевими комунальниками в світлому пориві «лагідної» декомунізації і дбайливо схований від очей містян за високим муром із злими собаками.

Знаменита Аккерманська фортеця Білгороду-Дністровського, звісно, перевершила всі сподівання своєю масштабністю. Не думаю, що місцева влада особливо піклується її станом, скоріш навпаки — здає під концерти, не міряючи децибел, весілля тощо.