Актор Яннік Нумен висловив думку: "Наші наративи впливають на те, як ми сприймаємо світ".

Зображення: Ляна Труш Яннік Нумен під час виступу в Львові.

Янніку, розкажи про себе -- хто ти, звідки, що робиш?

Я актор. Тобто я навчався в театральній школі в Амстердамі на актора. І спершу, після навчання, грав у дуже традиційних виставах, у традиційних театрах. Мені пощастило, я мав багато роботи: щойно закінчив навчання -- уже почав динамічно розвивати кар'єру. Але в якийсь момент відчув, що щось не так. Я не запрошував друзів чи близьких мені людей на прем'єри, бо не відчував, що маю художній звʼязок з тим, що роблю.

Згодом я активно обговорював це питання з представниками свого покоління митців — ми дійшли висновку, що театр у Нідерландах перетворився на досить елітарну форму мистецтва.

І ось я познайомився з Анною Майке Мертенс — режисеркою, яка вже мала досвід у створенні вистав. Вона поставила мені просте запитання: якщо ти не ділишся тими історіями, які прагнеш розповісти, чи не варто спробувати створити власні та реалізувати свої ідеї?

Так ми й почали. Ми дуже повільно виросли в театральну компанію, яка спершу працювала колективно -- не з власного вибору, а через обставини. Згодом це перетворилося на цілісну художню позицію, ідеологію створення театру. Ми розвивали все більше співпраць за межами театру -- з митцями будь-яких дисциплін.

Ми активно експериментували з форматом site-specific, оскільки усвідомлювали, що у сучасному театральному середовищі важко визначити свою цільову аудиторію. Тому вирішили виходити за межі звичних локацій: це дозволило нам залучити нових глядачів та розширити творчі горизонти, досліджуючи альтернативні театральні форми.

Фото: viarudolphi.nl Яннік Нумен і Анна Майке Мертенс у Nineties

Яким чином виглядає загальний культурний та, зокрема, театральний простір Нідерландів? Які його основні елементи та складові?

З одного боку, театр у Нідерландах у здоровому стані, має підтримку, незважаючи на всі зміни, на скорочення фінансування. Хоча, як на мене, він одночасно рухається в доволі зловісному напрямку.

Наша організація отримує значну фінансову допомогу з різних джерел, включаючи місцеві органи влади, приватні фонди, державні установи, а також Національний театральний фонд. Це досить складна система, але я з радістю поясню її в короткому викладі.

Великі театри та танцювальні й оперні ансамблі отримують державне фінансування. Їх налічується близько 15, і вони відомі як компанії BIS, що означає базову інфраструктуру (basic infrastructure). Кожні чотири роки відбувається їхній перегляд. Ці установи є значними гравцями у культурному просторі, маючи в розпорядженні кілька мільйонів євро щороку для створення вистав. Оскільки вони не орієнтовані на комерційний успіх, то мають можливість реалізовувати експериментальні проєкти, хоч і в певних рамках.

Існують театри, які отримують фінансову підтримку у формі структурного фінансування від місцевих органів влади або національних фондів, що займаються перформативними мистецтвами. Їх річний бюджет коливається в межах від 100 до 900 тисяч євро.

Третя категорія -- незалежні групи з проєктним фінансуванням. Перевага в тому, що немає жорстких умов -- ти не зобов'язаний випускати певну кількість вистав на рік. Ми починали саме так, але це справді важко -- знайти місце в секторі, розвиватися послідовно й загалом, бути сприйнятими серйозно.

Іншим варіантом є комерційний театр, який функціонує виключно завдяки продажу квитків. Квитки на такі вистави, як правило, мають високу ціну — це мюзикли та подібні формати, які зазвичай пропонують яскраві розваги, хоча є й деякі виключення.

У цьому театрально-адміністративному середовищі ми опинилися в проміжному стані, але через фінансові обмеження нам довелося провести скорочення та переосмислити нашу організацію. Протягом останнього року відбулося чимало змін, і в результаті все склалося на краще. Я не сподівався на це, але тепер ми стали значно адаптивнішими.

Зображення: Ляна Труш Яннік Нумен під час виступу в Львові.

Вальтер Беньямін колись висловив думку, що відчувати себе втраченим означає бути максимально присутнім у моменті, а справжня присутність, в свою чергу, передбачає вміння приймати невизначеність. На мою думку, це з одного боку стосується стану сценічної присутності, а з іншого – управління театром та життєвими ситуаціями в цілому.

Так, я вважаю, що це дуже оптимістичний погляд на ситуацію, проте мушу визнати, що важливо дотримуватися балансу. Те, що мене дійсно лякає, — це повна невизначеність, коли нічого не відгукується і не знаходить відгуку. Але якщо є хоч найменше натяку на ідею, це приносить заспокоєння і відкриває можливості для дій. В іншому ж випадку залишається лише порожнеча, в якій зникають усі мрії та амбіції.

Ти згадував, що на початку свого професійного шляху брав участь у багатьох театральних проектах, проте відчував незадоволення їхньою якістю, змістом і цінностями. В якій частині театральної індустрії ти тоді опинився, і що саме викликало твоє невдоволення?

Історії, в яких я брав участь, не відгукувалися мені. Я дедалі більше відчував себе маріонеткою. Просто виконував роботу актора: скажіть мені репліки, підкажіть, як їх зіграти, -- і я це зроблю.

Я втратив своє художнє чуття, оскільки відчував відсутність зв'язку з розповідями. Все зводилося до простих варіантів: «можу зробити так, можу зробити інакше, і яке це має значення». Мені бракувало внутрішньої мотивації, імпульсу або чіткого уявлення про те, яким має бути результат. Відчував, як поступово перетворююся на бездушну ляльку. Просто стаю людиною, яка приходить на роботу, виконує якісь завдання і знову йде.

До того ж усі ці театральні компанії, де я працював, діяли для дуже схожої публіки. Це була в основному аудиторія 60+ років, переважно білі, високоосвічені, елітарні чоловіки і жінки.

Думаю, саме ці дві причини стали для мене найважливішими аргументами, щоб припинити цю роботу.

Театральний колектив, з яким ти співпрацюєш разом з колегами, має назву "Nineties" (дев’яності). Що стало причиною вибору саме цього імені?

У 2012 році ми почали робити нашу першу виставу -- про ностальгію за 1990-ми, про те, чому ми так ідеалізували цей час. По-перше, тоді це була велика частина нашого життя -- чомусь, наприклад, було безліч вечірок у стилі 1990-х. А по-друге, це десятиліття сформувало наше покоління, яке ніби загубилося через фінансову кризу, події 11 вересня, політичні рухи.

Зображення: Ляна Труш Яннік Нумен під час виступу в Львові.

Люди опинилися на грані емоційного виснаження, не зовсім усвідомлюючи, як діяти далі. Виховані з обіцянками батьків про те, що "твоє життя буде кращим, ти маєш безліч можливостей і більше свободи, ніж будь-хто раніше", вони виявили, що для багатьох це стало важким тягарем.

Ми були зацікавлені в цій ідеї, тому створили шоу "90s" разом з командою, яка тільки починала свій шлях. Ми просто об'єдналися з друзями – акторами та музикантами – і розпочали творчість з самого початку. Вистава виявилася справжнім успіхом: ми представили її більше 100 разів на фестивалях, у нічних клубах та в усіх можливих місцях, де тільки могли.

Після цього ми відчули бажання продовжити працювати в такому стилі та досліджувати нові можливості перформансу. Оскільки на той момент наша компанія ще не була офіційно зареєстрована, ми вирішили, що нам потрібна знайома назва. Саме тому ми вирішили використати назву нашої постановки. Це стало досить стратегічним кроком у процесі створення компанії.

У принципах і цінностях вашої команди я часто зустрічаю термін "покоління" — ви стверджуєте, що створюєте театр для своєї генерації. Що це насправді означає? Чому ви акцентуєте увагу саме на своїй генерації та які її унікальні риси?

Це не лише театр для мого покоління, а й простір, що передає ті історії, які є актуальними для мене сьогодні. Іншими словами, це про дух епохи. Наша мета – донести оповіді, що резонують із сучасністю.

Ти ростеш, тобі приблизно двадцять, і ти сповнений енергії та ідей. Важливо знайти себе: хто ти насправді, яку роль відіграєш у сучасному світі. Саме з цього все й починається. Ми хочемо ділитися історіями, які допомагають краще розуміти сьогодення, ставити актуальні запитання і шукати варіанти для більш прийнятного майбутнього.

Зображення: Ляна Труш Яннік Нумен під час виступу в Львові.

Як ти обираєш теми? Нещодавно американський актор Джордж Дранс, який ставив у Києві позірно аполітичну моновиставу про подорож Одіссея, сказав мені, що вірить у такий собі художній преекспресивний стан, коли, довіряючи своїй мистецькій природі, ти працюєш через імпульси, які реалізовують політико-соціальний контекст, що "завжди з тобою". Якою є твоя стратегія вибору тем, про які ти хочеш говорити?

Я визнаю, що завжди несвідомо несемо з собою контекст нашого оточення. Це неможливо уникнути. Мені хотілося б висловити щось по-справжньому романтичне, на кшталт "тематика обирає мене". Проте, насправді, важливо, щоб тема викликала в мені справжню цікавість — я повинен прагнути дізнатися про неї більше і ставити під сумнів свої власні припущення. Це повинна бути та тема, яка виведе мене з зони комфорту, але при цьому залишить в безпеці.

Театральний колектив Nineties був створений у 2013 році. Яка соціальна атмосфера панувала в Нідерландах у той час? Які обставини сприяли виникненню цієї групи? І як виглядає ваша діяльність сьогодні?

Коли ми лише розпочинали, у сфері культури спостерігалися значні скорочення фінансування. Театри відмовлялися від нових талантів, вважаючи експериментальні проекти занадто ризикованими, оскільки необхідно було заощаджувати кошти. Це призвело до того, що театри стали закритими та ексклюзивними. Щоб потрапити в цю сферу, потрібно було бути "своїм" або ж починати все з нуля ззовні. І саме так ми й зробили. Спочатку я працював у муніципальному театрі в Амстердамі, де займався перевіркою квитків, допомагав у гардеробі та виконував інші обов’язки.

У нас виникла незвичайна ідея: в театрі колись існував старий бар, який закрили під час ремонту. Я та двоє моїх товаришів вирішили звернутися до адміністрації з пропозицією. Ми запропонували відкрити цей бар з новими ідеями — запрошувати молодих артистів, проводити поетичні читання, організовувати вечірки, концерти класичної музики від наших колег із консерваторії, а також втілювати будь-які інші творчі задуми. Ми прагнули перетворити нічне життя на спосіб залучення людей та зробити мистецтво доступним і демократичним, а не лише ексклюзивним. Таким чином, наш проект і почався.

У міському театрі помітили, що наша діяльність є цікавою, і тому активно нас підтримували. Ми мали можливість використовувати технічні ресурси театру, в обмін на що змогли залучити нову аудиторію. Наша підтримка зростала, і таким чином ми почали реалізовувати наші перші вистави. Цей театральний продакшн-хаус став нам наче рідним, і ми вирішили заснувати власну компанію.

Поділись інформацією про організаційну структуру компанії Nineties. Які фахівці входять до її складу?

Ми завжди були невеликими. Зараз компанія складається з трьох людей: режисерка Анна Майке Мертенс і я -- співавтори й художні керівники компанії, а також з нами фінансова менеджерка Веві ван дер Вліт (Vevi van der Vliet).

У нас є кілька фрілансерів, які працюють з нами на постійній основі, таких як сценограф і драматург. Крім того, ми також залучаємо різноманітних артистів і виконавців. Для кожної нової вистави ми завжди запрошуємо одну людину, з якою раніше не співпрацювали. Це наша традиція — відкривати нові горизонти співпраці в кожному проекті.

Щодо обраних тем – ми прагнемо опиратися на наш минулий досвід, бажаючи зберегти сталість у знаннях, які накопичили. У кожному проекті ти стаєш своєрідним експертом в конкретній темі, а згодом розвиваєш її далі, переходячи до нових. Проте ми завжди намагаємося інтегрувати все в єдине ціле, не відмовляючись повністю від попередніх надбань. І іноді наші роботи взаємодіють, оскільки одна вже має зв'язок, який веде до наступної.

У художньому маніфесті Nineties йдеться про пошук "радикальних мистецьких форм". Яким чином ви виявляєте свою радикальність?

Ця радикальність -- про вибір форми вистави, яка найкраще підійде ідеї. Наприклад, наша остання на цей час робота, опера Artificial By Nature -- це радше інсталяційний тип перформансу.

Ми використовуємо слово "опера" в тому сенсі, що це композиція, в якій кожне слово, кожна пауза, кожне вагання складені за музичною сіткою. А форма -- це просто два ро́боти, які розгрібають візерунки в піску.

У нашій маленькій команді ми вирішили обмежитися лише музичним твором і одним потужним візуальним елементом. Це стало основою нашого проєкту. Ми взяли радикальне рішення — відмовитися від наративу та драматургічного розвитку. Це всього лише два роботи, година дослідження, спрямована на відповідь на одне питання, без жодного змістовного прогресу. Це частина нашої концепції. Крім того, ми вирішили провести виставу без акторів, замість цього створивши бота на основі штучного інтелекту.

Отже, наша радикальність полягає в радикальному виборі однієї виразної концепції. До того ж ми часто досліджуємо нові форми, з якими раніше не працювали і яких навіть не бачили, -- і це призводить до радикальних рішень. Іноді можна навіть поставити запитання: чи це взагалі ще театр?

Зображення: Ляна Труш Яннік Нумен під час виступу в Львові.

У Nineties ви фокусуєте увагу на поєднанні філософії і театру. Розкажи про це більше, чому ви обираєте підживлювати ваші роботи саме зі сфери філософії?

На початку нашої роботи ми зосередилися на розбиранні та аналізі реальності.

Як я вже згадував, ми розпочали з постановки, присвяченої 1990-м рокам, і насправді прагнули зрозуміти суть романтики та ностальгії, а також розібратися, чому ми досі відчуваємо тугу за минулим десятиріччям. Нам було цікаво відтворити ці елементи в сучасному контексті й піддати їх критиці. Однак із часом, коли я почав дорослішати, просте деконструювання перестало здаватися мені достатнім. Я прагнув використовувати театр як платформу для дослідження нових можливостей.

У цьому контексті до справи підключається філософія, адже вона є одним із способів розібратися в тому, що відбувається навколо. Проте філософія не лише аналізує та деконструює, але й відкриває нові погляди на організацію дійсності, прагнучи створити альтернативні моделі існування.

Філософія є надзвичайно раціональним явищем, що переважно існує у нашій свідомості і характеризується високим рівнем абстракції. Саме тому її важко трансформувати в театральну форму. Проте, надихнувшись роботами Донни Гаравей, ми почали втілювати філософські концепції в нові світи, експериментуючи з ідеями та спостерігаючи, як вони можуть матеріалізуватися в реальному світі через персонажів, які втілюють ці філософські погляди. Таким чином, для мене використання філософії є способом втілення різних перспектив, що дозволяє приміряти їх на себе, як костюми, і досліджувати їхню дієвість.

Все частіше я сприймаю театр як своєрідний дитячий майданчик. Наприклад, в англійській мові ми використовуємо слово "play" (грати), а в нідерландській — "voorstelling". Це слово можна перевести як "пропозиція" або "уява". Мені близька ідея, що театр є водночас і пропозицією, і спробою втілити задум, зробити його відчутним, щоб ми могли сприймати його не тільки розумом, а й емоційно, усвідомлюючи, які почуття він викликає.

Тож існує спосіб споживати ці ідеї на різних рівнях -- тілом, серцем, емоціями тощо. Зокрема, споживати через колективний досвід, який дуже відрізняється від індивідуального.

Що спонукало тебе приїхати у Львів?

Я прибув до Львова за запрошенням Люби Ільницької, кураторки програми перформативного мистецтва Jam Factory Art Center. Мені надзвичайно цікаво вивчати нові горизонти за межами Нідерландів — не лише демонструвати свої роботи, але й проводити лекції та воркшопи. Це чудова можливість для того, щоб отримати нові перспективи на театр, зустріти нових людей і налагодити нові зв'язки.

Зображення: Ляна Труш Учасники лекції Янніка Нумена, що проходила у Львові.

Чи мав ти раніше можливість відвідати Україну? Які у тебе були знання про цю країну до того, як ти сюди приїхав?

Я ніколи раніше не відвідував Україну, але знав, що вона має величезні масштаби. Мене надзвичайно цікавило, як функціонує театр і які сучасні практики існують у цій сфері. Я був добре обізнаний з усіма аспектами, небезпеками та ризиками, тому не відчував страху, а навпаки — відчував сильне бажання дізнатися більше.

Але мої відчуття були суперечливими через те, що я думав, наскільки взагалі можу бути корисним українським митцям у сучасному контексті, якщо моя практика завжди розвивалася в дуже безпечних і привілейованих умовах? Але після справді змістовних розмов з Любою та перебування тут я відчув: так, ось воно. Ця суперечливість привела до обміну, який стався.

Що залишиться з тобою після повернення? Які роздуми чи нові усвідомлення ти здобув під час свого перебування у Львові?

Однією з тем, що глибоко мене вразила і досі залишає слід у моїй свідомості, стала дискусія про традицію. Є кілька митців, які ставлять під сумнів, що таке українська традиція, особливо з огляду на асиміляційний вплив російської влади. Це викликає питання про складність традиції: яка її мета? Чи варто зберігати традицію лише заради неї самої? І чи може вона, навіть будучи інструментом пропаганди, мати інші значення? Я вважаю, що в самому терміні "традиція" приховано чимало суперечностей, і мені було б цікаво хоча б частково дослідити цю тему.

А ще побачити, як, попри всі травми та виклики, мистецтво може надихати людей, допомагати їм осмислювати своє життя та уявляти можливості. Причому не лише через фокус на війні чи політиці, а й досліджуючи менш масштабні теми чи сюжети -- не як ескапізм, а як конструктивний спосіб розповісти іншу історію. Я вважаю, що несвідомо історії, які ми розповідаємо, формують спосіб, у який ми мислимо. І якщо наше мислення є причиною того, чому ми застрягли в цих сценаріях, тоді маємо змінити спосіб, у який думаємо, і сформувати нові наративи. Я щиро в це вірю.

"Будинок" Андрія Жолдака: спіраль забуття та безкінечне відродження.