Андрій Іллєнко: Нам потрібно донести до американців, що Україна – це не країна третього світу, а стабільна держава з власною ідентичністю.

9 лютого 1918 року уряд Української Народної Республіки підписав угоду, відому як "Хлібний мир". У рамках цього договору він зобов'язався забезпечити Німеччину та Австро-Угорщину продовольством в обмін на військову та політичну підтримку. Проте, всього через три роки Україна втратила свою незалежність у збройному конфлікті з переважаючими більшовиками.

В лютому 2025-го в Київ завітав міністр фінансів США Скотт Бессент. Президент Дональд Трамп розраховував, що Володимир Зеленський нашвидкуруч підпише угоду про надра, яку привіз Бессент. З умовами, гіршими за післявоєнні репарації Німеччини.

"Ми не бачили цю угоду, але якщо там є дійсно неприйнятні, кабальні, принижуючі речі, влада не має на неї йти, - каже Андрій Іллєнко, офіцер батальйону "Свобода" бригади НГУ "Рубіж". - Українці - нація, яка довела собі і світові, що нас треба поважати. Інколи доводиться чимось поступитися, але поступатися національною честю і суверенітетом не можна ніколи".

В інтерв'ю для УП представник "Свободи" Іллєнко поділився своїм баченням, як за підтримки України можна відновити велич Європи. Він аргументував, чому не слід боятися повторення подій Мюнхена 1938 року. Крім того, він нагадав, якими наслідками обернувся західний тиск на українців в період Незалежності.

- Голова Мюнхенської конференції з безпеки, ексрадник Ангели Меркель Крістоф Гойсген розплакався у своїй прощальній промові, в якій сказав: "Європа має побоюватися, що цінності ЄС та США більше не є такими спільними". Про що насправді ці сльози Гойсгена?

Ключовим є те, що за цими емоційними сльозами повинні стояти реальні дії. Європа нарешті має усвідомити необхідність переосмислення своєї безпекової стратегії. Протягом тривалого часу, особливо після завершення Холодної війни та падіння Берлінської стіни, континент відчував себе в умовах завершення історії: глобальні проблеми, здавалося, відступили, і акцент було зроблено на внутрішніх справах. Питання безпеки або втратили свою актуальність, або покладалися на допомогу з боку Сполучених Штатів.

Виявилося, що ворог вже підступився до самих воріт, а Сполучені Штати демонструють, що не поспішають виконувати свої зобов'язання щодо захисту Європи. Тепер Європі необхідно знайти способи, як відновити свою велич. Для цього в неї є всі ресурси. Європа володіє багатими традиціями, зокрема і військовими. Зовсім нещодавно вона була на чолі світового порядку. У неї є чималий потенціал для повернення до колишньої сили. Європа здатна впоратися зі своїми викликами.

Сподіваюся, що Європа зможе сформувати власний військовий альянс, якщо НАТО виявиться на межі деградації, подібно до ООН. Україна стане невід’ємною частиною цього блоку. Наразі ми є однією з найсильніших військових держав у регіоні та маємо значний досвід ведення сучасних бойових дій.

Європа не пропаде, якщо будувати нову архітектуру безпеки і переглянути політику ідентичності. Останніми десятиліттями є очевидним перекос у ліволіберальну повістку, яку треба міняти, відроджувати мілітарну європейську культуру.

Якщо цінності Європи та США починають відрізнятися, чи залишаються вони спільними для України та Європейського Союзу?

Європа переживає суттєві трансформації, частково завдяки впливу України. У 2022 році нам важко було уявити, що Німеччина надасть нам танки. Сьогодні вже стало звичним, що концерн Rheinmetall виробляє снаряди для України та має наміри відкривати виробничі потужності на нашій території.

Україна, завдяки своїй героїчній боротьбі та лицарському духу, що виявляється протягом усіх цих років, надихає інші країни на подібні зміни. Коли йдеться про спільні цінності, можна стверджувати, що Україна встановлює їхній стандарт для Європейського Союзу.

Вартості, сформовані після Другої світової, показали, що у крайньому їхньому вимірі вони не є ефективними. Європа змогла зробити величезні кроки в економічному, гуманітарному розвитку. Але якщо мова йде про можливості захисту, то вона тепер сама констатує власну безсилість. Про що і говорять сльози на Мюнхенській конференції.

Зростання популярності партій, таких як "Альтернатива для Німеччини" та "Національний фронт" у Франції, є відповіддю на традиційні політичні настрої в рамках Європейського Союзу. Щоб запобігти домінуванню таких рухів, необхідно відмовитися від надмірного ліволіберального підходу. Важливо не ігнорувати питання міграції, які не варто вважати вигадками ультраправих. Також слід звернути увагу на проблеми безпеки та ідентичності, не закриваючи на них очі.

Верховенство закону, свобода, рівність, повага до людської гідності та інші подібні цінності втрачають свою значущість у світі, де Росія отримує пріоритет над країною, яку прагнуть знищити.

- Всі ці принципи треба доповнювати. Верховенство права - чудовий принцип, без якого не було б європейської цивілізації. Але її б не було і без того, що зараз ставлять на рівень нижче. Наприклад, цінність національної держави.

Сучасна Європа є результатом розвитку національних держав. Безумовно, ніхто не має права нав’язувати іншим якісь визначені релігійні цінності. Проте, неможливо заперечувати, що Європа також є спадщиною християнської цивілізації.

Необхідно зрозуміти, що цінності Європейського Союзу - це не просто теоретичні концепції, а елементи, що мають глибокі корені в культурі цієї цивілізації. Важливо гордитися ними, відновлювати їхню значущість, а не приховувати, стверджуючи, що історія Європи полягає лише в колоніалізмі та пригніченні.

Треба навпаки показувати, що те саме верховенство права, яке породила Європа, є в основному в ЄС та країнах, створених європейцями. Чого тут соромитися? Це і є продукт цивілізації, яку ми захищаємо від цієї нової навали орд у вигляді Росії, за якою десь там маячить Північна Корея, потенційно Іран і Китай. Вся ця антиєвропейська вісь, яка сповідує протилежні цінності.

Дмитро Донцов стверджував, що приватна мораль і особисті закони не мають значення у взаєминах між політиками-державниками та іншими країнами. Чи не настала пора українцям у спілкуванні з Заходом відмовитися від звернень до моральності та совісті?

- Я б не стверджував, що моральні аргументи зовсім не мають впливу. Не варто ігнорувати значення співчуття та емпатії. Однак не слід покладатися лише на них. Прагматичні аргументи також відіграють важливу роль. Світ функціонує на основі досить практичних інтересів. Основою міжнародної політики є стратегічний розрахунок.

Донцов написав багато творів після поразки України в національно-визвольній боротьбі. Вона знаходилась у стані, коли її не просто зрадили, а коли в Європі український голос фактично не почули. Країну роздерли ворожі на той час держави. І це був крик відчаю Донцова, крик до мобілізації українського суспільства, яке має відкинути всі ілюзії, у тому числі ідеології, які ставили інтернаціональні інтереси вище за національні.

Творіння Донцова багато в чому резонують з сучасністю, проте наша ситуація суттєво відрізняється: Україна вже не є terra incognita для Західного світу. Вона стає помітним гравцем у політичних та військових процесах. Нам більше не потрібно доводити свою існування.

Коли ми обговорюємо емоційні та емпатійні аргументи, вони мають справжню силу лише тоді, коли нас сприймають як близьких. Такі аргументи краще сприймуться, якщо у свідомості європейців буде закріплено уявлення про Україну як невід'ємну частину спільної цивілізації, а не як віддалений регіон, пострадянську зону або територію під російським впливом. За останні кілька років ми досягли значного прогресу в цьому напрямку, набагато більшого, ніж за все минуле століття. Проте ще попереду багато роботи.

- Що українські націоналісти в цілому та ви зокрема думаєте про угоду, яку пропонує Трамп і яку всі ми ще не бачили, але про яку так багато розмов - щодо надр?

- Ви правильно кажете, що ми не бачили цю угоду, а лише читаємо про неї в ЗМІ.

Часто українців намагалися змусити приймати рішення, які були б на нашу шкоду. Яскравий приклад цього — події 1991 року. Менш ніж за місяць до ГКЧП та проголошення Незалежності в Київ завітав Джордж Буш-старший. Він звертався до українців із закликом не залишати СРСР, але ми обрали власний шлях, продемонстрували національну волю, і це стало визначальним фактором у розпаді "совка".

У 2014 році нам стверджували, що Янукович залишиться президентом ще на рік. Але українці вирішили інакше і вивели його з влади. У 2022 році західні союзники говорили, що наш час добігає кінця. Проте українці зробили вибір на користь боротьби. Сьогодні вони захищають свої землі на Донбасі та Курщині, а не ховаються у карпатських укриттях.

Є інший приклад, протилежний - українці в 1994 році обміняли на туалетний папір під назвою "Будапештський меморандум" третій у світі ядерний потенціал. І це те, як робити не треба.

Якщо ми відчуваємо тиск, і це суперечить нашим інтересам, беззаперечним правам та основній справедливості, не слід цьому піддаватися. Варто впевнено відстоювати свої позиції, незважаючи на будь-які зовнішні впливи.

- Чи може повторитися ситуація 1918 року, коли Україна, підписавши "Хлібний мир", врятувала європейців від голоду, а Німеччина з Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією врешті своїх зобов'язань не виконали, не допомогли УНР зберегти незалежність?

Історичні паралелі мають велике значення, проте контекст тих подій кардинально відрізняється. Коли уряд Української Народної Республіки укладав ці угоди, в Києві вже відбувалися вуличні сутички, а більшовики контролювали фактично половину території України, яка на той момент не мала практично жодної боєздатної армії.

Сьогодні, на щастя, наша ситуація значно покращилася. Існує поширена думка про ймовірність повторення подій Мюнхена 1938 року. Я з величезною повагою ставлюсь до чеського народу, але варто зазначити, що те, що ми спостерігаємо сьогодні, зовсім не є новими "мюнхенськими угодами".

Історичні паралелі були б точними, якби Гітлер напав на Чехословаччину, і за три роки війни продовжував бої десь у Судетській області. Якби весь цей час Чехословаччина здатна була чинити опір, не давала захопити столицю, більшу частину території, як це робить зараз Україна. Тому мені здається, повторення мюнхенських угод точно не буде. Але для цього нам треба стояти твердо на своєму.

- Ще одне питання або радше ремарка щодо ресурсів. Хтось скаже: вони завжди належали олігархам, хай краще належатимуть американцям.

- У олігархів ми можемо відібрати (сміється), а от у американців, боюсь, не дуже. США - наші союзники, як би там не було. Але не може бути ситуації, коли нам пропонують договір, який би означав ставлення до нас як до країни, яка програла війну. Умови, подібні до Версальського договору для Німеччини після Першої світової, неприйнятні.

Якщо ми зазнали поразки у війні, то це означає, що ми разом із США стали жертвами цієї невдачі?

Ми маємо твердо визначити, які питання можемо розглядати, а які - ні. Якщо спиратися на повідомлення ЗМІ, все почалося з рідкісноземельних металів. А тепер, якщо почитати новини, йде розмова і про газ, нафту, вугілля, всі наші надра, порти, інфраструктуру.

У західних медіа цю стратегію охарактеризовують як прагнення перетворити Україну на "економічну колонію" Америки.

- Ми маємо пояснити американцям, що Україна не є банановою республікою, не є предметом імперіалістичної експансії з будь-якого боку. Ми - суверенна нація, яка захищається від брутальної агресії. Нація, яка захищає весь західний світ, приймаючи на себе удар. І допомога союзників - інвестиції в безпеку в тому числі США.

Ну і не забуваємо про "Будапештський меморандум". Як би він не був прописаний, країни, які нас роззброїли, не мають морального права диктувати свої умови в цій війні.

Можливо, моє запитання викличе усмішки, але все ж: чи може Україна в майбутньому перейти до агресивної зовнішньої політики, перестати бути прикордонною територією і стати новим гравцем сили, щонайменше в нашій частині світу?

- Ми однозначно маємо ставити перед собою таку амбіцію. У нас є всі підстави, щоб бути країною, яка формуватиме порядок денний принаймні в Центрально-Східній Європі. Україна повинна стати маяком для всіх поневолених Росією народів. Деякі кроки вже робилися, але треба значно інтенсивніше працювати в цьому напрямку.

У Києві має бути представлений уряд Ічкерії в екзилі, а також уряди Татарстану та Дагестану. Це стосується кожної національної республіки, яку окупує Росія. Необхідно зосередити зусилля на тому, щоб спонукати РФ до внутрішнього розпаду.

Необхідно активно взаємодіяти з національними меншинами та поневоленими народами. Російська влада експлуатує їх як живий щит, щоб підкорити українців. Це чітко продумана стратегія. Вони ведуть війни, використовуючи чужу кров, і при цьому зменшують чоловіче населення цих територій, що робить неможливими будь-які національні повстання в майбутньому.

Ми повинні усвідомлювати, що, незалежно від обставин, наша головна стратегічна мета полягає в розпаді Російської імперії. Я розумію, що деякі можуть заперечити, мовляв, нам вже не варто ставити такі грандіозні цілі. Це дійсно не відбудеться найближчим часом, проте саме розпад РФ стане запорукою недопущення подальших конфліктів. Нам потрібно брати активну участь у формуванні ситуації як тепер, так і в момент, коли імперія перестане існувати. Це стане нашою необхідністю. У нас немає іншого вибору.

- Багато хто з націоналістів, наприклад, Дмитро Ярош, десять років тому виступали проти вступу в ЄС і НАТО, але пізніше пом'якшили свою позицію. Чи є в цьому питанні якийсь консенсус серед націоналістів?

Якщо розглядати це питання в ізоляції, то відповідь буде ствердною. Проте, коли підходити до цього з більшою реалістичністю, основна проблема полягає в тому, що НАТО не виявляє бажання приймати нас до своїх лав. Щодо Європейського Союзу, ситуація хоча й відрізняється, проте за своїм змістом є дуже подібною.

Треба виходити з того, що на сьогодні ми не є там. І певно, що доволі довгий період там не будемо. А нам ще треба вижити в усіх цих умовах.

Другий момент: НАТО опинилося в стані певної кризи, і питання про його майбутнє залишається відкритим. Якщо альянс продовжить функціонувати лише як форум для обговорень, то нам слід задуматися про створення нових, дієвих військових угрупувань. Проте, якщо НАТО зможе зберегти свою ефективність і стати справжнім організмом, то чому б Україні не прагнути стати його невід’ємною частиною?

Що стосується Європейського Союзу, то я не можу стверджувати, що є його палким прихильником у сучасному вигляді. Це, безумовно, наднаціональна організація, що базується на ліволіберальних принципах і має антинаціональні тенденції в багатьох аспектах. ЄС був створений після Другої світової війни, коли суспільні настрої різко змістилися в бік лівої ліберальної ідеології.

Європа має виступати єдиним фронтом, тільки ідеологічне наповнення має бути трохи іншим. Але якщо прямо зараз постане питання про вступ в ЄС, я скажу - однозначно вступати. Хай навіть у такому вигляді, який він має. Єдине, ми маємо наповнювати його своїми цінностями разом з іншими народами і політиками, які стоять на більш національних, консервативних позиціях.

- Наскільки я розумію, в цілому українські націоналісти не товаришують із європейськими? Чому так?

- Я не дуже вірю в якийсь націоналістичний інтернаціонал. Це доволі химерна історія, бо націоналізм ставить національні принципи вище за будь-які ідеї.

Проте в Європі існує безліч націоналістичних течій. Яскравим прикладом є уряд Джорджії Мелоні в Італії. Вона ідентифікує себе як італійська націоналістка, але при цьому активно підтримує Україну.

В Литві, Естонії, скандинавських країнах, Франції та навіть Польщі можна знайти націоналістів, які підтримують Україну. Проте існують також групи, що називають себе націоналістами, хоча насправді їхні погляди більше нагадують шовіністичні чи імперіалістичні. Ці сили часто виступають з проросійськими ідеями.

Проте мушу зазначити, що серед ультралівих теж є чимало представників. Я спостерігав за багатьма націоналістами з європейських країн, які прибули, щоб підтримати Україну у боротьбі, тоді як європейських комуністів чи анархістів чомусь не зустрічав.

Москва взаємодіє з усіма політичними течіями Європи — як лівими, так і правими, а також центристами. У кожному з цих напрямків присутня певна агентура. З деякими націоналістичними рухами в ЄС, напевно, важко буде знайти спільну платформу. Відверто кажучи, я не маю наміру витрачати на це свій час. Нам слід зосередитися на своїх справах у межах нашої країни.

- Наскільки є серйозним вплив російських контенту й наративів в Україні в 2025 році ?

- На щастя, він не дорівнює тому впливу, що був до 2022 року. Але він продовжує в Україні існувати, і це велика проблема. Все, що йде з Росії - так звана музика, так звані серіали - це пропаганда.

З цим явищем неможливо впоратися лише за допомогою аргументів чи спростувань пропагандистських тверджень. Потрібно знищити саму інфраструктуру та способи поширення такого контенту. У нас бракує часу та ресурсів, щоб реагувати на кожен ворожий виклик.

І це не тільки питання влади. Суспільству треба не давати владі нехтувати проблемами захисту нашого інформпростору. На мою думку, треба жорсткіше діяти. Зайвої толерантності до ворога та до корисних ідіотів ворога не має бути. Не треба порушувати верховенство права, про яке ви казали, але треба бути більш рішучими. У нас все якось дуже ліберально під час війни.

Чи помічаєте ви серед українців зменшення патріотично-культурно-лінгвістичної активності в порівнянні з 2022 роком?

З одного боку, я спостерігаю деякі тенденції, що викликають у мене тривогу. Проте, з іншого боку, я не вважаю, що це призведе до значного відступу. Якщо ми зуміємо зберегти нашу державність і суверенітет – а іншого виходу у нас немає – то глобального відкату не станеться. Але важливо залишатися уважними і своєчасно реагувати на виклики.

Вже пройшло стільки крові, стільки подій трапилося, і якщо хтось, перебуваючи під ракетними атаками з "шахедів", все ще вимовляє "яка різниця", не усвідомлюючи базових речей, то таку думку просто не варто брати до уваги.

Однак, якщо мова йде про проросійські політичні ініціативи та спроби відновити вплив проросійських сил в українській політиці, це потрібно рішуче знищувати. Усіма можливими способами. Такі явища не можуть існувати в Україні.

Якщо розглядати проміжні підсумки масштабного конфлікту, то хто може вважатися їх вигодонабувачем?

Безсумнівно, наша ситуація виглядала так, як би це не звучало. Почнемо з того, що західні розвідки оцінювали наші шанси всього в декілька днів до двох тижнів. З їхньої перспективи Україні не було шансів на виживання. Ніхто не планував надавати нам серйозну допомогу. Вся основна військова підтримка та фінансові ресурси почали надходити лише після того, як Україна витримала перший удар і навіть зуміла перейти в контратаку.

Безумовно, сьогодні ми в дуже важких, жахливих умовах. Ми маємо 20% окупованої території, ми маємо війну, яка крім Курщини, ведеться на нашій землі. Ми маємо болючі, трагічні втрати. Ситуація на фронті продовжує бути вкрай важкою.

Проте, якщо зробити порівняння між початковими сподіваннями в лютому 2022 року та тим, що ми маємо сьогодні, то можна виділити головний аспект: ми зберегли нашу державність, захистили столицю і наші збройні сили стали ще більш боєздатними.

Росія не змогла реалізувати свою мету – підкорити всю Україну та ліквідувати українську націю. Досі їй не вдається досягти цього.

Не можна сказати, що глобально зараз все складається на користь Росії. Ми могли давно вже бути десь в Карпатах. Москалі б там добивали останніх, хто чинив спротив. Але ми зараз воюємо на Донбасі, на Курщині. У ворога проблем, повірте, не менше, ніж у нас.

Але це аж ніяк не привід думати, що у нас все добре, що наші перспективи неодмінно чудові.

Попереду нас чекає безліч складних викликів.

Основне — залишатися вірним своїм принципам і покладатися на Божу волю.