Бубнівська кераміка: перетворення ремесла на витвір мистецтва.

Ця традиція є однією з перших, що була занесена до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Люди почали створювати глиняний посуд ще в епоху неоліту. Завдяки оригінальним малюнкам на кераміці можна не лише визначити країну їхнього походження, а й простежити шлях до конкретного села та майстра, який їх виготовив.

Однією з яскравих сторінок українського народного мистецтва є бубнівська кераміка. Ця майоліка, оздоблена триколірним розписом та витонченими рослинними мотивами, традиційно виготовляється на Вінниччині, зокрема в селах Бубнівка та Новоселівка Гайсинського району. Вона вирізняється своїм унікальним декоративним шармом, елегантністю та різноманіттям графічних форм.

Яка ж суть її унікальності? Про це поділилися думками Наталя Лавренюк, майстриня декоративного розпису, дослідниця бубнівської кераміки та викладачка Тульчинського фахового коледжу культури, а також Тетяна Шпак, заслужена майстриня народної творчості України.

Майстерність, що перетворилася на мистецтво.

Для того щоб по-справжньому зрозуміти бубнівський розпис, необхідно хоча б раз особисто спостерігати, як відбувається процес декорування посуду. Ще більш вражаючим буде спробувати створити власний витвір, вважає Наталя Лавренюк.

Як художниця, я розпочала свій творчий шлях з петриківського розпису, тож бубнівський стиль спочатку видавався мені досить простим і примітивним. Це звичне явище: те, що є рідним і знайомим, часто не сприймається як щось значуще. Щоб оцінити всю красу та глибину "бубнівки", потрібно пройти певний шлях. Моя власна подорож до цього усвідомлення тривала багато років.

Лавренюк ділиться, що вона та її чоловік стали учасниками ІІ Всеукраїнського симпозіуму-практикуму, присвяченого бубнівському гончарству.

- Уже тепер, коли пройшов час, я розумію, що тоді на базі Бубнівки зібралися найкращі гончарі зі всієї України. І коли поважні члени комісії з Києва ходили і робили певні критичні зауваження щодо форми чи розміру елементів виробів, мені усе те здавалося таким дивним. Бо форма тих горщиків, глечиків і мисок була для мене чимсь пересічним, бубнівські миски здавалися одноманітними, а розписи - подібними. Аж поки не почула, як фахівці про це розповідають, не побачила, як ті вчені завмирають біля робіт народної майстрині Тетяни Шпак, - згадує майстриня.

Вона зазначила, що настав момент згадати про свою художню освіту та розглянути це явище.

Тоді я почала інакше сприймати бубнівську кераміку. Особливо, коли сама намагалася відтворити, здавалося б, прості й легкі елементи письма, але у мене нічого не виходило… Я усвідомлювала, як це робити, але в руках не вистачало навичок. З'явився азарт: я ж повинна це зробити! Саме з цього і розпочалося моє захоплення бубнівкою, - розповіла Наталя Іллівна.

ЗА ВОЛЕЮ ПАНА

Дослідниця зазначає, що бубнівська кераміка вирізняється своїми характерними ознаками та певним "каноном" — стилем, який місцеві ремісники формували протягом багатьох століть. Цікаво, що перші гончарі з Умані були привезені сюди одним із представників родини Потоцьких, які володіли цими територіями.

- Він як людина прагматична дізнався, що тут є гончарна глина, а гончарів - немає. Вирішив, що на цьому можна заробити, і привіз сюди близько трьох десятків родин гончарів. Причому завіз не у Бубнівку, а в сусіднє село, розташоване через річку Соб. Його тоді назвали Гончарівкою, а нині це Новоселівка. Я читала, що майстри спочатку розробляли місцеві гончарні глини, а потім сировини забракло і вони почали шукати її вже за річкою. І хоч переважна більшість гончарів жили у Новоселівці, кераміка називається бубнівською. Найімовірніше, ця назва пішла вже від науковців та етнографів, які її досліджували на початку минулого століття, - вважає Наталя Лавренюк.

Вона зазначає, що однією з характерних рис бубнівської кераміки є можливість простежити поіменний зв'язок між майстрами та їх учнями, яким безперервно передавалася традиція орнаментування. Дослідники детально описали цю традицію, включаючи як елементи орнаментів, так і їх історичний контекст.

Зокрема, етнографи зафіксували, що першими бубнівськими майстрами були Арехта Гончар і його син Семен. Але "батьком" бубнівського гончарного мистецтва вважають онука Арехти - Андрія Гончара, який юнаком утік від поміщика в Гайсин і в тамтешнього гончаря Сили Жерденівського опанував технологію підполив'яного розпису. Вона вразила місцевих майстрів красою візерунка і переливами кольорів.

Наступні покоління майстрів привносили свої ідеї, і в результаті традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки остаточно сформувалася в середині ХІХ століття. Особливу роль у цьому процесі відіграли гончар Агафон Герасименко та його сини Яким і Яків. Саме вони стали найвідомішими гончарями Бубнівки за всю її історію. У 1935 році їх запросили до Києво-Печерської лаври для участі в створенні художньої майстерні. Унікальні витвори Якима та Якова були представлені на Першій республіканській виставці в Києві в 1930-х роках, а згодом подорожували світом — від Монреалю до Парижа, Лондона, Нью-Йорка та Токіо.

Майстри сучасного українського стилю

Раніше я не розмірковувала про це, але за успішністю європейських сільських гончарів стоїть величезна праця української інтелігенції, етнографів, етнологів та мистецтвознавців, таких як Юрій Александрович, Костя Широцький, Лідія Шульгіна, Євгенія Спаська, Володимир Гаґенмейстер та багатьох інших. Вони не лише дбали про збереження стародавніх зразків, але й активно розглядали питання формування нового мистецтва з українськими елементами. Володимир Гаґенмейстер, очоливши "Лаврську школу майстрів", не лише передавав знання про композицію, орнамент і мистецтво учням, які мали щастя навчатися під його керівництвом, але й вносив корективи у творчість народних майстрів, роблячи це дуже делікатно, аби зберегти автентичність та заохотити до створення нових форм. Результати роботи, проведеної за два роки, вражають. Це особливо помітно на прикладі асортименту Герасименків: від традиційних ставків на кутю та вазочок для вареників до елегантних чайних наборів та столових сервізів, які могли задовольнити найвибагливіші смаки urbans. Це стало основою нового українського стилю, що піднімало сільське ремесло до рівня високого мистецтва. Проте, незважаючи на всі ці зміни, традиції та характер бубнівської кераміки залишилися незмінними, - зазначає дослідниця.

Яка ж унікальність бубнівського розпису, чим він відрізняється від інших видів? Наталя Лавренюк зазначає, що технологія, схожа на цю, існувала в Європі, і, ймовірно, завдяки ремісничим цехам великих міст вона поступово проникала в менші містечка та села.

Цей розпис, що складається з трьох кольорів, виконується за допомогою ангобів – спеціальних гончарних фарб, виготовлених на основі рідкої глини. Білий колір отримують з білої глини, чорний – шляхом додавання окису заліза до глини, а зелений – з окисом міді. Цю техніку умовно називають сільською або триколірною майолікою, - зазначає Наталя Іллівна.

Чорний, білий і зелений на червоній глині.

Вона зазначає, що розвиток технологій призвів до виникнення нових інструментів. Якщо для звичайного малюнка вистачало простого квачика з ганчір'я, жмуту трави або пір'їнки, то для розпису з підполив'ям фарба повинна була наноситися густими струменями. Майстри почали використовувати "ріжки" - коров'ячі роги, в які вставляли трубочку з пір'їни.

Для того щоб створити мідний оксид, який дає зелений відтінок, піддавали перепалюванню мідні дроти та ґудзики. Потім отримані залишки подрібнювали в жорнах і змішували з білою глиною. Щодо чорного кольору, то для його отримання використовувалася специфічна глина.

- Українська дослідниця етнографії та керамології Лідія Шульгіна писала, що бубнівські майстри копали її таємно десь біля річечки в селі Собачівка. Місцеві тепер навіть не знають, що це було за село. Але чорної глини там було мало, тому змушені були йти в кузню, брати окалину заліза і додавати в гончарну глину, щоб отримати чорний барвник, - розповідає мистецтвознавиця.

Цей складний технологічний процес виявився під силу звичайним сільським гончарям. Основні орнаментальні мотиви бубнівці запозичили від сусідів: гончарі з Гайсина, Жерденівки та Кіблича використовували подібні прийоми та елементи декорування. Проте бубнівські майстри не лише скопіювали технології, а й створили унікальний стиль, який відзначається багатством і витонченістю художніх деталей, а також вишуканими рослинними мотивами в орнаментах. Це неодноразово підкреслювали дослідники у своїх працях. При нанесенні орнаментів також використовували різноманітні допоміжні інструменти. Наприклад, за допомогою тонкого дроту або колючки з акції вони формували смужки та краплі сирої фарби, створюючи так звану "фляндрівку".

Ця робота потребувала вправних рук, позаяк малюнок наносився швидко, на мокру основу.

Ось як відбувається процес: спочатку гончар виготовляє миску, яка потім охолоджується. На наступний день вона вже не така "жива", як після гончарного круга, проте ще не є повністю сухою. Майстер обробляє її, щоб підготувати до розпису. Потім він обливає її тонким шаром червоної глини, схожої на сметану. І поки все ще волога і не застигла, необхідно швидко розпочати розпис. Візерунки наносяться на мокру поверхню: проводяться лінії, ставляться крапки, створюються всі ці "пускавочки". До речі, раніше не всі вміли їх робити, а зараз можна на пальцях перелічити тих майстрів, які здатні їх повторити.

Уявіть миску, де верхня частина має майже вертикальну форму, з легким нахилом на висоті 2-3 сантиметри. Саме по цій вертикальній стінці спочатку малювали тоненькі білі смужки, які чергувалися з червоним фоном глини. Потім, зверху, крапали чорну фарбу. Вона стікала перпендикулярно через горизонтальні білі смуги і зупинялася на невеличкому "бордюрчику" - пружку. Таким чином, утворювалася конічна крапля, що закінчувалася маленькою краплею. Між чорними краплями також з'являлися зелені. Ці стікаючі чорні та зелені краплі піднімали фарбу з білих смужок і поступово формували оригінальний орнамент по краю миски, відомий як "стовпчики", - пояснює Наталя Іллівна.

ВІЛОГИ І НЕПРИКРАШЕНІ ПАННІЧКИ

Згідно з її словами, ключовою характеристикою бубнівської кераміки є рослинний орнамент, його композиція та сталість елементів. Лідія Шульгіна докладно описала ці орнаменти та зафіксувала назви всіх їх складових. Хоча подібні прості рослинні форми також зустрічаються в інших гончарних центрах Поділля, етнографиня Євгенія Спаська зазначала, що бубнівські майстри, подібно до квітководів, здатні з одного й того ж насіння вирощувати завжди нові ідеї та варіації.

- Тобто набір елементів був сталий: крапки, рисочки і концентричні лінії, косиці, сосонка та ягідні грона, виноград. А найкрутіший - це вилоги: ліроподібна квітка, схожа на тюльпан з різними варіантами середини - листочком, ягодами чи квіткою. А ще в них була квітка проста. Це коли ставили крапочки кольорові й потім колючкою зверху робили "каракулі". Квітка кучерява виходила, мов нечесана панночка, як писала етнологиня Євгенія Спаська.

Ці квіти, безумовно, не є винятком лише для Бубнівки. Проте жодні інші майстри не вміли так витончено, художньо та складно поєднувати їх у візерунок, як це роблять тутешні ремісники.

Отже, якщо майстер майстерно оволодів бубнівським стилем розпису, йому буде легко відтворити будь-який інший варіант з подільських регіонів, адже в Бубнівці цей стиль вважається найскладнішим, - переконана дослідниця.

Бубнівські гончарі традиційно виготовляли горщики, гладущики, великі горшки й миски, а також керамічні іграшки та декоративні фігурки тварин, птахів і навіть ліхтарі. Та найбільш відомими були бубнівські поливані миски й тарелі, прикрашені квітковими орнаментами з гронами винограду.

ВІД УМІЛЬЦЯ ДО УМІЛЬЦЯ

Гончарство в Бубнівці та Новоселівці переживало свій найбільший розквіт у 20-30-х роках XX століття. У 1938 році тут була заснована гончарна школа та артіль на честь Комінтерну, яку очолили брати Герасименки. Протягом 1969-1989 років у селі функціонували експериментальний гончарний цех і навчальний заклад.

Попрацювати в них довелося і спадкоємиці гончарної традиції братів Герасименків Фросині Іванівні Міщенко. Вона жила і творила бубнівську кераміку до 95 років! Уславлена майстриня мала чимало учнів, яким передала ремесло. Найвідданіші - Валентина Живко, Тетяна Дмитренко і Тетяна Шпак, заслужена майстриня народної творчості України. Наразі вона єдина з носіїв цієї традиції, яка й донині живе і працює в Бубнівці. Її роботи експонуються у Вінниці та на столичних виставках, на народних святах та мистецьких фестивалях.

Тетяна Шпак розповідає, що саме Фросина Міщенко надихнула її займатися керамікою, коли їй було всього 19 років.

- Якось вона зайшла в магазин, де я тоді працювала, і каже: "Таню, покидай цей магазин, я тебе навчу кераміку робити". Вона мене зацікавила, трошки показала, розказала. Я спробувала, почало виходити, - розповідає Шпак.

Потім, щоправда, була в неї велика перерва у занятті гончарством. За цей час вивчилася на фельдшера, одружилася, довго жила за межами області. А коли з дітьми повернулася в Бубнівку, гончарство прийшло в її життя вдруге, коли вже зрілою людиною була. Якийсь час працювала в цеху художньої кераміки. Там не лише виготовляли продукцію, а й навчали гончарів.

Каже, не з якихось митецьких поривів узялася за цю справу - просто потрібна була робота. Мистецької вона освіти не має. Але навчання Фросини Міщенко і природний хист, який, як виявилось, мала Тетяна, привели до того, що свою імениту наставницю вона в майстерності навіть перевершила. Принаймні Фросина Іванівна не раз про це казала.

БУБНІВСЬКИЙ "АЛФАВІТ" ТЕТЯНИ ШПАК

В певний момент Тетяна Шпак усвідомила, що їй комфортніше діяти самостійно.

- Чоловік Фросини Іванівни тоді зробив мені круга, я встановила його на горищі й там працювала. З бабою Франею ходили, шукали глину, аж у Жерденівку. І так я почала дома робити кераміку. Потім зробили мені піч. За спеціальними плитами для неї я їздила аж у Бучу, в інститут скловолокна. Добилася трифазної лінії і зробила дома собі майстерню, - ділиться Тетяна Іванівна.

Майстриня каже, що характер у неї чоловічий, для гончарства - саме те, бо це тяжке ремесло, яке потребує і сили в руках, і впертості, і наполегливості.

Коли намагаєшся щось зробити, і результат не радує, просто зберіть все до купи, перемішайте і почніть заново. Також важливо постійно вдосконалюватися. Не можна лише повторювати одне й те саме; потрібно додавати нові елементи, щоб досягати прогресу.

Я малюю медичною грушею, використовую бубнівський орнамент, як азбуку. А тоді починаю працювати і спочатку щось одне добавляти, тоді щось ще, і ще. І так бубнівські елементи в різних ракурсах малюю. Я не планую чогось заздалегідь, не роблю ескізів. Що від душі йде, те й іде, що придумала - те й намалювала. І виходить гарно, - ділиться Шпак.

ШЕДЕВРИ В ІЗОЛЯЦІЇ

Колись Тетяна Іванівна викладала кераміку в міжшкільному центрі "Спадщина" в Ладижині. Нині вона активно проводить майстер-класи в Музеї гончарного мистецтва, який також відомий як музей-садиба братів Герасименків у селі Новоселівка, де вона виконує роль керівника. За її словами, цей музей є досить компактним, розташованим у невеличкій хатині розмірами п'ять на вісім метрів, де раніше мешкав Яким Герасименко.

Тетяна Іванівна приходить на роботу "за запитом", коли проводяться екскурсії. У свої 79 років їй доводиться пішки долати годину в один бік, оскільки з Новоселівки, де проживає лише близько 80 осіб, немає жодного регулярного транспортного сполучення. Проте вона не відмовляється від цієї діяльності, адже там зібрані неповторні твори братів Герасименків, Фросини Міщенко, а також її власні роботи та твори інших митців, які залишилися після пленерів і симпозіумів.

- У моєму музеї вже побували німці, швейцарці та поляки, не кажучи вже про Київ і всі наші міста. Іноземці завжди вражені тим, що в цьому віддаленому місці є музей з такими вражаючими експонатами! - розповідає майстриня.

Нещодавно відремонтували солом'яний дах музею, і в процесі цієї роботи стало видно непривабливу конструкцію піддашшя.

Я сіла на лавці, оглянула навколо і висловила свою думку: "Мені не до вподоби, як виглядає цей музей. Він здається таким, ніби під спідницею жінки видно занадто багато сорочок! Треба щось зробити, щоб покращити його вигляд". На це Наталя Лавренюк разом зі своїм чоловіком та студентами відповіли: "Чому б не спробувати?". Вони прикріпили дипломні роботи студентів Тульчинського фахового коледжу культури - "плакетки" з бубнівським розписом. Результат виявився дуже вдалим, - з радістю зазначила Тетяна Іванівна.

Таким чином, традиція бубнівського розпису еволюціонувала в сучасну інтерпретацію, яку втілило нове покоління.

Традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки була внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України у 2018 році. Ця практика залишається живою, а талановиті майстри-керамісти мають своїх учнів. Серед них як вже відомі художники, так і студенти та школярі, які активно відвідують гуртки в Гайсині, Літині та Вінниці.

А сама бубнівська кераміка залишається актуальною й досі, і як елемент декору, і як уживаний предмет побуту в родинах, що цінують екологічність і природні матеріали.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Укрінформ проводить власне дослідження нашої спільної культурної спадщини, зокрема, об'єктів, що входять до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до цього списку були включені традиційні ремесла, такі як косівська мальована кераміка, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. З того часу до переліку додалися обряди, пісні та танці, музичні інструменти, страви і напої, а також звичаї святкувань та поминань, характерні для різних регіонів нашої країни. Національний перелік постійно оновлюється — станом на січень 2026 року до нього вже входило 120 елементів.

Охорона культурної спадщини має величезне значення, особливо в умовах сучасності, коли деякі території, де вона існує, опинилися під контролем російських військ, а її носії змушені виїжджати в інші регіони або навіть за межі країни в пошуках безпеки.