Документальний звіт про вигаданий всесвіт.

На межі 1980-90-х років українське кіно було на порозі перевороту - революція мала прийти. І це була не проста естетична революція, це було щось глибше - метафізичне, цивілізаційне. Але, як часто буває в історії, на місці революційного пориву знаходимо лише хаос.

90-ті роки, час, коли старе руйнується, а нове будується на його уламках. Ідеї губляться в цьому буревії, відступаючи під тиском економічних труднощів та ринкового хаосу. Проте, важливо зазначити, що в цьому безладді виникає фільм Сергія Маслобойщикова "Співачка Жозефіна й мишачий народ" (1994), знятий за мотивами творів Франца Кафки. Це справжнє свідчення того, яким могло стати українське кіно – тріумфом авторського кінематографа, що не підкоряється жодним правилам чи зручним схемам.

Класичним питання: як кіно і література можуть співіснувати, а точніше, як можна трансформувати літературний текст у кінематографічну мову. Маслобойщиков, у власній манері, знаходить вихід, створює жанр "документального репортажу з вигаданого світу". І саме в цьому "вигаданому" світі все несподівано перетворюється на "реальне" - форма і зміст переплітаються так, що виникає нова кіномова.

"Співачка Жозефіна й мишачий народ" - політична метафора, лабіринт театрального світу, архітектурна цікавинка... Простір Чернівецького театру не є лише декорацією, він - частина кіновізії.

Тема надвиробництва в кіно ставить запитання: чому цей фільм має значення? "Співачка Жозефіна й мишачий народ" - це нагадування про те, що кінематограф може бути не лише індустрією, але й вищим мистецтвом, що відзначається свободою та непередбачуваністю. У сучасному світі, де кіно часто прагне повторювати вже відомі мотиви через численні референси, цей фільм виступає як виклик - повернення до справжньої авторської свободи, яка вимагає безпосереднього зв'язку з реальністю мистецтва, а не її поверхневою імітацією. В умовах інформаційної війни, де новини можуть бути спростовані, а правда та реальність підмінюються симулякрами, мистецтво стає єдиним засобом збереження істини. У здатності мистецтва створювати альтернативні реальності, які не підпорядковуються політичним інтересам, можна знайти ту глибоку правду, що спроможна виявити маніпуляції "реального" світу.

У 90-х роках стала популярною концепція єдиного культурного простору в Європі. Фільм "Співачка Жозефіна" втілює цю ідею не з огляду на технічні чи географічні аспекти, а завдяки глибокому усвідомленню, що культура повинна залишатися цілісною. Він підкреслює важливість збереження культурної спадщини, навіть якщо це вимагатиме відмовитися від зручних історичних наративів. У цьому контексті стрічка долає розриви в культурі, пропонуючи нову парадигму для збереження культурних цінностей. Постає питання: хто визначає культурні канони? У 2025 році Сергій Маслобойщиков отримує визнання на міжнародному рівні — його роботи демонструватимуть на повній ретроспективі під час Міжнародного кінофестивалю в Роттердамі, який є провідним майданчиком для авторського кіно. Цей успіх залишився поза увагою Українського інституту та Міністерства культури і стратегічних комунікацій. Що це свідчить? Чи означає це, що державні чиновники не готові прийняти і підтримати культурних діячів, або ж не усвідомлюють важливості кіномистецтва?

"Співачка Жозефіна та мишачий народ" - це невід’ємна частина кінематографічного канону для молодих дослідників. Це завдання для культурологів, філософів і антропологів, які повинні розглянути фільм не лише як кінематографічний витвір, а й як культурний маніфест.

Подія пройде в контексті ретроспективи творчості Сергія Маслобойщикова, яку організувала Спілка кінематографістів України.

Сеанс за участі творців фільму відбудеться о 18:00, 11 квітня, у Синій залі Будинку кіно (вул. Саксаганського, 6).

Вхід вільний.