Історія самвидаву в пізньому Радянському Союзі та в період після його розпаду. Фрагмент з книги "Дреди, батли і "стіли""

Українська фольклористка та антропологіня Дар'я Анцибор у своїй книзі "Дреди, батли і "стіли"", виданій у видавництві Лабораторія, досліджує, як молоде покоління України протягом століть боролося за своє право на культурну ідентичність. Від перших проявів у часи імперського та радянського панування до здобуття незалежності – це важлива історія, яка розкриває глибокі зміни в суспільстві.

Що ми читаємо? Дар'я Анцибор представляє свою книгу "Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні", яка вийшла у видавництві "Лаболаторія" в 2024 році.

Самвидав у пізньому Радянському Союзі

Культура в Радянському Союзі розвивалася на двох рівнях: офіційному та підпільному. Як можна легко здогадатися, офіційна культура контролювалася державою. Письменники, поети, композитори, режисери та художники були зобов'язані популяризувати ідеї партії. Їхні твори проходили сувору перевірку цензурних органів, а будь-які прояви альтернативного мислення жорстко придушувалися. Загальне цензурування всіх аспектів життя призвело до виникнення ринку підпільної продукції. Люди прагнули читати та слухати те, що було заборонено, і шукали всілякі способи задовольнити свої інтереси. Так і з'явилося явище самвидаву – підпільного видавництва.

Самвидав виник як реакція на авторитарні методи управління радянською владою. Це поняття має свій аналог у російській мові — самиздат.

Воно пародіювало офіційні назви видавництв, як-от "Госиздат" -- скорочення від "Государственное издательство", тобто "Державне видавництво".

Першим самвидавним твором в Україні став твір Івана Багряного, який також відомий завдяки своїм романам "Тигролови" та "Сад Гетсиманський". У 1929 році він випустив поему "Ave Maria", яку зміг надрукувати за допомогою знайомих з друкарні в Охтирці. Наклад становив вражаючі 1 200 екземплярів. На обкладинці було зазначено символічне "САМ". Багряний розсилав свої твори до маленьких книгарень і інформував друзів про можливість їх придбання. Завдяки цьому книжка змогла з'явитися на ринку, незважаючи на існуючу цензуру. Проте згодом влада дізналася про цю схему, і примірники були конфісковані.

Самвидав, що можна інтерпретувати як "самостійне видавництво", передбачав, що весь процес створення матеріалів здійснювався вручну. У ті часи не існувало комп'ютерів чи ксероксів. Тексти набирали на спеціальних друкарських машинках, які дозволяли вставити до трьох аркушів одночасно. Сьогодні ми можемо легко виправити помилку або відредагувати вже надіслане повідомлення. Проте в минулі часи, якщо траплялася помилка, доводилося переписувати всю сторінку заново або ж вдаватися до хитрих трюків з лезами, адже коректори не були доступні. Щоб зробити копії тексту, використовували кальку або копірку — спеціальний папір з фарбувальним покриттям з одного боку. Я пам'ятаю, як у дитинстві експериментувала з цим матеріалом у графічному дизайні. Мені подобалося відчуття, що я створюю не один, а кілька витворів мистецтва (або просто малюнків, якщо бути чесною). Копірку розташовували між двома аркушами, щоб чорне покриття переносилося на основний аркуш, на якому писали чи малювали. Завдяки цьому процесу можна було отримати три примірники одночасно.

Для серйозніших тиражів використовували шапірографи, або гектографи -- "дідусів" сучасного ксерокса. Товстий папір просочували рідким розчином із води, клею, аміаку, гліцерину й цукру. Тоді його висушували, потім знову мочили й прикладали до аркушів, які треба було скопіювати. Так робили відбитки.

У радянській системі самвидаву друкували не лише літературні твори, але й матеріали з філософії, медицини, релігії, історії, політики та спорту. Випускалися брошури, присвячені репресіям КГБ та судовим процесам. Окрему групу складали фотокопії уроків бойових мистецтв, які активно шукали спортсмени, оскільки в СРСР викладання єдиноборств було заборонене. Держава побоювалася, що навчання самообороні може призвести до серйозних конфліктів з органами правопорядку.

Самвидав здебільшого розповсюджувався серед інтелектуалів, художників і студентів. За розповсюдження таких матеріалів можна було отримати тюремний термін, тому обмін самвидавом завжди свідчив про високий рівень довіри та відчуття єдності серед його учасників.

Серед найвідоміших творів самвидаву в Україні можна виділити такі: "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, "Лихо з розуму" В'ячеслава Чорновола, а також "Приєднання чи возз'єднання?" Михайла Брайчевського. Значну роль у поширенні незалежної думки відіграло видання "Український вісник", засноване Чорноволом. Окрім того, активно публікували свої твори Ліна Костенко, Василь Стус, Василь Симоненко та інші поети-дисиденти.

Найбільш активний етап самвидаву припав на 1970-1980-ті роки, причому особливо інтенсивно цей рух розвивався під час періоду перебудови. Балтійські республіки отримали можливість вільно випускати значні тиражі. Щоб зрозуміти обсяги самвидаву, досить звернути увагу на цифри: у 1980-х роках у Києві виходило до 250 неофіційних видань, а у Львові – понад сто. Протягом періоду з 1961 по 1991 рік було створено не менше ніж 1 200 таких публікацій.

Як ви вже здогадалися, субкультурні спільноти також прагнули створювати власні медіа. Тоді йшлося про спроби організувати нішеві журнали, які могли б зацікавити тусовку. Про нові форми й розширення кола спілкування. Про концерти й життя улюблених виконавців. Про перший досвід видавництва, зазвичай підпільного й не завжди безпечного. Це були паростки перших музичних медіа, з яких поставала вільна рок-журналістика.

Тепер, завдяки найвідданішим шанувальникам, які зберегли ці матеріали, ми можемо спостерігати за хроніками еволюції, процвітання та занепаду молодіжних спільнот.

Першим українським виданням, яке звернулося до субкультури, був рок-н-рольний журнал під назвою "Біт-ехо". Його створили Сергій Коротков, Дмитро Ямшинецький та Олексій Російський у Харкові в 1967 році. Що цікаво, існує велика ймовірність, що "Біт-ехо" став першим зразком рок-самвидаву на території всього СРСР.

Журнал був створений для центральної тусовки міста, що зібралася біля медичного інституту. Вийшло два випуски: перший з'явився навесні 1967 року тиражем всього вісім машинописних примірників. У ньому розповідалося про перший рок-сейшн, що відбувся у Будинку культури "Залізничник" у січні 1966 року, де виступили біт-гурти "Ми" (раніше відомі як "Ідоли", у складі яких грали Коротков і Російський), "Лелеки" і "Інтеграл". Також у випуску були рецензії на іноземні платівки та передрук новин з польських журналів і радіо. Другий номер вийшов влітку того ж року, але вже в трьох примірниках. Олександр Кушнір, автор енциклопедії рок-самвидаву "Золоте підпілля...", описував обкладинку так: "Тонкий (5-6 сторінок машинопису) піонер східнослов'янського рок-самвидаву прикрашав аркуш ватману, складений навпіл, з графічним малюнком (патлаті гітаристи серед колонок), розфарбованим аквареллю". Через те, що учасники проекту ненавмисно підписувалися своїми справжніми прізвищами, журнал швидко закрили. Кушнір згадував, що чотири примірники потрапили до КГБ, після чого батька Дмитра Ямшинецького звільнили з роботи, а рок-сейшени на тривалий час зупинилися.

В Україні в період 1960-х – початку 1990-х років з'явилося чимало помітних видань. Багато з них детально розглянув Олександр Кушнір у своїй енциклопедії рок-самвидаву.

У Києві існували такі видання, як "Бонба", "PANOK", "ЖОПА", "Маніфест", "КиМик", "Гучномовець" та "Суб'єктикон".

"КиМик" був першим київським рок-виданням. Назва розшифровується як "Киевский микрофон" (тобто "Київський мікрофон"). Тут друкували рецензії на виступи перших київських гуртів 1986-1987 років. "ЖОПА", яка, я певна, зацікавила вас, -- насправді абревіатура від "Журнал-обозрение произведений андеграунда".

"Гучномовець" став одним із найбільш самобутніх видань. Назву взяли з "Пісеньки" гурту ВВ, де є слова: "Хлопці грають у гучномовець". Журнал випускали з 1988-го до 1991 року.

У цьому виданні основними персонажами стали гурти "Раббота ХО", ВВ та "Колезький асесор". Вони відійшли від київського рок-клубу, де назрівала ідеологічна суперечка між прихильниками хеві-металу та іншими напрямками альтернативної музики. У відповідь на це колективи об'єдналися в нову структуру під назвою "Рокъ-артель". У цей період Тетяна Єжова, чий брат був менеджером "Колезького асесора", вирішила заснувати власне рок-видання, яке мало на меті популяризувати київські музичні формації. Вона особисто надрукувала двадцять копій та написала близько третини контенту: інтерв'ю, рецензії на концерти, фестивалі та саморобні альбоми. Головними фігурами видання стали Володимир "Адольфич" Шамрай (згодом відомий журналіст з провокаційними поглядами, який тоді створював яскраві сатиричні тексти) та Євген Гуздь (так, це той самий, що з Gogol Bordello).

"Гучномовець" був популярний не лише в Києві, а й у багатьох інших містах України.

У його розпорядженні був невеликий машинописний журнал під назвою "РАNОК", який містив архівні матеріали про гурт ВВ, фестивалі, а також дослідження Адольфича про жіночий рок.

"Бонбу" — це витвір Адольфича, який вражає своїм іронічним стилем. Видання, що вийшло в 1988 році, було досить тонким і налічувало лише кілька копій. Його популярність зросла завдяки статті "Грайте, музики, в мене тітьки великі", яка стала хітом серед численних самвидавних журналів.

"Суб'єктикон" був маловідомим журналом кінця 1980-х, який самі автори окреслювали як панк-рев'ю. Манера письма була дуже агресивною, саркастичною й епатажною. Ось кілька постулатів цього видання: метал -- це музичний атеїзм; панк-рок і скандал -- це синоніми; увесь пост-панк утілився у британській команді Jesus and Mary Chain. Цікаво, що автори видання самі спеціально встановили супермалий наклад, щоб ці п'ять примірників миттєво ставали раритетом.

У Харкові виходили унікальні видання, такі як історичний "Біт-ехо", "Положение дел" та "Рок-кур'єр", останній з яких згодом перетворився на "Рок-н-рольную Харьковщину". "Положение дел" було спеціалізованим журналом, присвяченим розвитку українського рок-музики. У ньому також висвітлювалися інді-гурти та різноманітні фестивалі.

У Дніпрі вийшов рок-бюлетень 1980-х років під назвою "Воляпюкъ", тираж якого складав всього 10 екземплярів. Назва цього видання походить від штучно створеної мови. У ньому багато уваги приділялося творчості місцевих гуртів, таких як "Репортаж" і "Т.О.К.".

У 1993 році в Сумах виходив журнал під назвою Shism, тираж якого становив лише 100 примірників. Це видання було абсолютно унікальним у всіх відношеннях для метал-спільноти. Воно друкувалося англійською мовою, мало одного автора і розповсюджувалося в Бельгії, порушуючи екстремістські теми, такі як нацизм та сатанізм. Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років у багатьох містах можна було знайти свої субкультурні самвидави.

У Кременчуці з'явився психоделічний журнал під назвою "Шизлонг". Чернігів відзначився випуском інформаційного бюлетеня "Рок + Rock". У Луганську виходило видання "Листва" ("ЛегаЛИзация ИскусСТВА"), яке освітлювало рок-музику в "серці Донбасу" наприкінці 1980-х років. У цьому журналі також публікували приклади плагіату та аналізували російську поп-музику. Крім того, наприкінці випусків можна було знайти старі анекдоти, зокрема про Брежнєва та Корольова. В Івано-Франківську виходив журнал про панк-рок "Гей-гоп!", в якому значну частину номера відводили біографії гурту The Doors. Наклад цього видання складав всього 50 примірників. У Тернополі та Івано-Франківську загалом виходило до 20 самвидавних журналів.

У Польщі наприкінці 1980-х років існував підпільний контркультурний журнал під назвою "Відрижка", який видавала українська громада у Варшаві. У ньому панувала атмосфера брутальності, іронії та рок-н-рольної музики.

Деякі з видань виходили в 5-10 примірниках, наклад інших дорівнював ста. Якісь витримали кілька випусків, інші -- публікували кілька років. Можливо, художній чи інформаційний рівень у них був досить низьким, але самвидав зробив надважливий внесок в ідею існування рок-підпілля.

Самвидав в Україні після розвалу СРСР

Після розпаду Радянського Союзу країна зіткнулася з глибокою кризою, що охопила всі аспекти життя, тому питання самвидаву відходило на другий план. З одного боку, з’явилася можливість вільно публікуватися без страху перед репресіями, але з іншого — людям доводилося боротися за виживання, і на творчість залишалося обмаль ресурсів. Крім того, деякі прихильники музики почали співпрацювати з легальними ЗМІ, такими як газети, телебачення та радіо.

Дев’яності роки були надзвичайно складним періодом, який забрав життя багатьох представників субкультур, що не змогли впоратися з наркотичною або алкогольною залежністю. Серед панків тих часів можна було зустріти людей, які вживали клей або зловживали седативними препаратами, придбаними в аптеках. У відповідь на ці проблеми, незабаром змінили склад клею, а доступ до деяких медикаментів став можливим лише за рецептом лікаря. Один із представників вінницької рок-сцени, Іван, не раз ділився зі мною рядками з маловідомих пісень 1990-х, які детально описують різні види наркотиків, від яких музиканти намагалися втекти, поки не ставали жертвами своїх пристрастей.

У другій половині 1990-х років стагнація залишає наші реалії, а суспільство починає відновлюватись, що сприяє зростанню і розвитку різноманітних субкультур. ЗМІ активно поширюють інформацію про музичні спільноти як на Заході, так і в Україні. З'являється все більше музичних телеканалів, таких як MTV, OTV, M1, Enter-music та інші, які транслюють іноземні шоу та кліпи, знайомлячи глядачів із західними субкультурами. Вітчизняні митці активно намагаються переймати досвід своїх західних колег, особливо в сфері самвидаву.

У часи Радянського Союзу самвидав являв собою спробу подолати тоталітарну цензуру. Водночас на Заході існував свій варіант самвидаву, який задовольняв потреби обмеженого кола любителів. Там його називали фензіном або зіном (від fan magazine – фанатський журнал). Це термін, що з'явився в Україні наприкінці 1990-х – на початку 2000-х, хоча явище само по собі існувало й раніше.

Концепція фензіна виникла в середовищі шанувальників наукової фантастики в 1930-1940-х роках. У 1940 році журналіст Руї Рассел Шовене вперше вжив цей термін для аматорських видань з обмеженим тиражем, які могли мати форму журналів або фотоальбомів. У 1960-х роках, особливо в панк-спільноті, почали активно з'являтися такі публікації, які відображали етику DIY ("зроби сам"). Панкова культура у Великій Британії використовувала фензіни як спосіб вираження свого протесту проти традиційних ЗМІ. Крім того, фензіни стали важливою частиною життя спільноти рольових ігор.

Першим фан-самвидавом в Радянському Союзі вважається рукописний бюлетень затятих уболівальників запорізького "Металурга", виданий у 1983 році. Цей бюлетень носив назву "Що повинен знати фанат?". Цікаво, що у 2023 році його реконструювали та перевидали разом з раритетним ультрас-фензіном "Странник", який був популярний у дев'яностих.

Зіни, створені футбольними вболівальниками, яскраво відображали драматичні моменти матчів відбіркових турнірів. Крім того, у них публікувалися детальні звіти про поїздки фанатів на виїзні зустрічі, включаючи фоторепортажі. Не обійшлося й без розповідей про сутички між ультрас різних клубів або з агресивними молодиками, а також про труднощі, які з цим виникали з правоохоронними органами.

Варто відзначити, що в українському футболі періоду незалежності можна помітити певну спадковість, якщо порівняти це з радянським самвидавом — ті ж самі стінгазети, які висвітлювали матчі та розповідали про життя гравців. У той же час, у світі музичних субкультур ситуація склалася зовсім по-іншому.

Ігор Ходжаніязов є не лише дослідником традиційної музики у Вінниці, а й активним учасником хардкор-панк сцени 2000-х років. Він зазначав, що в Україні на той час не існувало спадковості між панками різних поколінь. Попри те, що в рок-журналах 80-х друкувалося чимало матеріалів (і ми вже бачили, в якій різноманітності та обсягах), нові покоління фанатів не мали про них жодного уявлення. Тодішні неформали більше переймали досвід західних субкультур, аніж продовжували традиції, які могли бути передані від попередників.

На Західній частині світу субкультури розвивалися поступово і органічно, коли нові покоління зверталися до досвіду попередників, взаємодіяли з ними та адаптували їхні ідеї до своїх потреб. В Україні ж подібна спадковість не сформувалася. Нові учасники субкультур часто не мали уявлення про те, що відбувалося на місцевій сцені десятиліття тому. Інформація про 1970-ті та 1980-ті роки була недоступною, не було чіткої уяви про те, як і де досліджувати ці теми, а також недостатньо задокументовано перші етапи розвитку субкультур.

Коли в США виходили тисячі книг і створювалися фільми найрізноманітніших жанрів, українська молодь не тільки не мала доступу до цієї інформації, а й часто навіть не підозрювала, яким було життя їхніх субкультурних попередників. Варто також врахувати історичний контекст: до розпаду Радянського Союзу свобода слова була відсутня, а 1990-ті роки стали справжнім випробуванням через соціальні та економічні труднощі. У 2000-х, коли інтерес до субкультур почав зростати, український ринок майже не пропонував відповідних матеріалів. Тому молодь змушена була спиратися на вже існуючі західні концепції та сценарії, які з часом адаптувалися під місцеві реалії.

Ситуація з фензінами виглядала подібно. Як і два-три десятиліття тому, ці видання висвітлювали місцеві сцени, публікували інтерв'ю з гуртами — від нових артистів до культових колективів, переказували важливі новини про фестивалі та нові релізи. Вони просто шукали натхнення в аналогічних західних виданнях.

Виготовлення подібних журналів ґрунтувалося на принципах самостійності. Процес створення видання з нуля та його розповсюдження серед обраних людей сприяв розвитку певної субкультури. Як правило, такі зіні з продавали за мінімальну ціну, щоб покрити витрати на друк, а іноді навіть роздавали безкоштовно. Автори не отримували гонорар за свої статті, і все це відбувалося завдяки щирому ентузіазму учасників.

На тему авторського права варто зазначити, що більшість матеріалів розповсюджуються за принципом копілефту. Це означає, що автори надають дозвіл на вільне використання, редагування та поширення своїх творів, проте з обов'язковою умовою: принципи їхнього розповсюдження залишаються незмінними. Іншими словами, будь-яка адаптація твору також повинна слідувати принципам копілефту.

Насправді я певна, що чимало з вас і так були дотичні до створення зінів або його предтеч у тій чи тій формі. Наприклад, коли у школі робили анкети. Пам'ятаєте ці товсті красиві зошити чи блокноти, де було море запитань (часто ще змагалися у їхній кількості), які зазвичай закінчувалися проханнями щось лишити на згадку про себе? У кінці були спеціально відведені сторінки, де писали вірші й пісні, лишали подарунки-"секретики", поради, а також ворожіння: чхальники, чесальники, сонники і хто там іще що міг вигадати.

Кожен мав свій стиль, як саме оформлювати анкету й робити її цікавішою. У хід ішли всі скрапбукінгові методи -- від вирізок із модних журналів до таких цінних тоді наклейок. Також щастило тим, хто вмів гарно малювати й мав кольорові гелеві ручки. Хто ж не мав, міг позичити або домовитися з місцевим "художником-початківцем" із класу. Через гарний почерк і нормальні оцінки з мови мене часто просили переписати запитання на перших сторінках, щоб точно без помилок і красиво. Це насправді були повноцінні дитячі зіни, просто їх по-постмодерністськи дописували різні учасники субкультури. Тільки не музичної чи спортивної, а швидше вікової.

Також зінами можна назвати дембельські альбоми, які, можливо, досі зберігаються у сховках ваших батьків або бабусь і дідусів; а також пісенники, які, здається, всі колись вели в часи до Інтернету; або наші дитячі альбоми, які так старанно вели батьки, фіксуючи появу першого зуба та малюючи наші ручки; і збірники віршів, які потрібно було вивчити на уроки зарубіжної чи української літератури, а також ті вірші, які ми самі писали в підлітковому віці після чергового невдалого побачення. Отже, всі ми так чи інакше займалися створенням зіна, просто не замислювалися над цим. Я розумію, що ми щойно відкрили ящик вашого особистого самвидаву, але давайте повернемося до зіна 2000-х і розглянемо, що в них було в субкультурах.

Ми вже усвідомили, що подібні видання були особливо затребувані у панк-спільнотах. Цікаво, що представники різних музичних стилів акцентували увагу на різних соціальних проблемах, які залишаються надзвичайно актуальними і сьогодні. Письменниця та колишня адміністраторка сайту neformat.com.ua Світлана Кострикіна зазначає: "Хардкорники в своїх зінах здебільшого піднімали питання соціально-політичного характеру: антифашизм, права жінок і ЛГБТКІ+, sХе, веганство, захист тварин і трудових прав. Сьогодні деякі могли б назвати це "лівацькою повісткою", але для них це вже тоді було важливо. У мене вдома зберігалася велика кількість їхніх зінів, наліпок з написами "хутро — це вбивство" тощо. Моя сестра виступала у хардкор-гурті, де писала тексти про сексистів, і це відбувалося у 2006 році".

Тобто уявіть: теми, які ще досить важко заходили (і часом досі важко заходять) в інформаційний простір у звичайній пресі чи по телебаченню, відкрито просувала молодь через повністю саморобні незалежні журнали й пісні.

Серед значущих зінів того періоду можна знайти не лише українські видання, адже багато музичних колективів активно гастролювали по всьому пострадянському простору. Наприклад, "Insomnia" — російський емо-журнал, який приділяв увагу і українській музичній сцені. "Фонтаръ" — журнал, присвячений альтернативній музиці, спочатку виходив російською мовою, а згодом почав також публікуватися українською. "Ruins" — це кримський панк-журнал. У Житомирі виходили "Сквот UA" та панк-зін "Більше", який створював лідер гурту Oh, deer! Юрій Бондарчук.

На початку 2000-х років вся інформація могла бути легко передана через інтернет. Проте в цьому процесі зникала важлива складова – особистий контакт, який зміцнював зв’язки між людьми. Як зазначали представники певної спільноти, фізичні зустрічі мали особливу теплоту, "аналоговість" і інтимність, які надавали їм значення завдяки тактильному досвіду. Цей аспект повністю втрачається у цифровому середовищі, і багато хто бажає зберегти ці миттєвості як пам’ятні речі. Насправді, багато учасників спільноти досі зберігають такі видання у своїх особистих архівах.

У нульових роках дистро (скорочення від "дистрибуція") набуло популярності. Це стало новим форматом музичних ринків, системою розповсюдження різноманітних дисків, касет, платівок, журналів, футболок та іншої продукції, пов'язаної з культурою — мерчу. Учасники субкультур замовляли ці товари через Укрпошту або безпосередньо на концертах і фестивалях. Наприклад, це відбувалося на фестивалі в Житомирі "Burn the Scene for Fun" або на одеському "Маяку".

З поширенням інтернету потреба в таких виданнях потроху відходила у минуле, зіни почали трансформуватися в онлайн-видання, проте сьогодні ми бачимо нову хвилю зацікавлення цими нішевими проєктами. Особливо практика творити зіни реактуалізувалася після повномасштабного вторгнення, коли дедалі більше людей шукали спосіб рефлексувати на тему війни.

Я вже згадувала про тематичні спортивні зіни. "Юний читач" щорічно видають фанати запорізького ФК "Металург", до того ж роблять це навіть під час війни. Воєнні дії, безперечно, впливають на характер видання. У 2022 році першу частину зіну класично присвятили футбольним подіям, а друга розповідала про запорізьких фанів, які захищають нас, і про російські ракетні удари по Запоріжжю. У 2023 році фокус випуску вже повністю змістився на фанів, які пішли у військо: подавалися їхні фото, інформація про них, розповіді про бої та воєнний побут, а також сторінка пам'яті полеглих. З класичної подачі -- огляд виступу "Металурга" в Першій лізі та спогади тридцятирічної давнини про фанатський рух. Усі гроші від продажу зіну спрямовують на підтримку фанатів-воїнів.

Тепер також створюють спеціальні простори-майстерні, які дають змогу зробити зін із нуля до видруку. Періодично проводять зін-фестивалі й події, присвячені нішевим виданням. Є також активна українська зін-спільнота. Заходьте в телеграм-канал ukr_zine_comm порозглядати, який вигляд мають сучасні журнали. Наклади зазвичай роблять від 5 до 100 примірників, щоби зберегти інтимність та унікальність видання. Назар Шешуляк, засновник видавництва зінів "Гіпертелія", сказав: "В епоху екранів і пікселів виникає голод за простими тілесними радощами".

Отже, хоча сьогодні можна спостерігати менше яскравих субкультур, в яких продовжують виходити нішеві DIY-журнали, ці зіні все ще існують і активно розвиваються в найрізноманітніших темах і форматах, щоб знайти своїх читачів. Більше того, під час війни з Росією зіні стали важливим інструментом для осмислення подій, що відбуваються, та передачі своєї позиції світові. Часто створюють спеціальні тематичні зіні, які продають за донати на підтримку ЗСУ, включаючи продаж за кордоном. Підпільний самвидав став незамінним засобом боротьби з російською пропагандою на тимчасово окупованих територіях. Наприклад, активістки жіночого партизанського руху "Зла Мавка" щотижня випускають газету, в якій подають правдиві новини з української перспективи. Таким чином, різні види DIY-зінів стають ще одним голосом спротиву.

Оскільки ми вже обговорили методи передачі інформації в різні епохи та за різних обставин, варто згадати про важливу постать, яка істотно вплинула на історичний розвиток.