Курс трансформації російської культури: як Великобританія перетворює "російську душу" на стерлінги.

Вечір у Лондоні, лютий 2025-го. На Silk Street, біля бруталістського бетону Barbican Centre, у черзі на "Чайку" (The Seagull) стоять глядачі, які заплатили від 20 до 75 фунтів за квиток. На сцені -- акторський склад першої величини: дворазова лауреатка "Оскара" Кейт Бланшетт у ролі Аркадіної, поруч із нею -- Том Берк (Тріґорін), лауреатка "Золотого глобуса" Емма Коррін (Ніна) та номінант на "Оскар" Коді Сміт-Макфі (Константін). Режисер -- Томас Остермаєр, один із найвідоміших театральних постановників Європи.

Шість тижнів безперервного успіху. У своєму огляді для видання Time Out Анджей Луковський зазначає: "Хоча стосунки з Росією можуть бути більш напруженими, ніж будь-коли раніше, наша прихильність до Чехова ніколи не слабшала під впливом взаємної неприязні".

Того ж вечора, за дві тисячі кілометрів на схід, російська ракета спрямована на новий об'єкт української культурної спадщини. Станом на лютий 2026 року організація UNESCO підтвердила пошкодження 519 культурних пам'яток в Україні з моменту початку повномасштабної агресії. У свою чергу, Міністерство культури України інформує про 1685 зруйнованих об'єктів культурної спадщини та 2483 елементи культурної інфраструктури, серед яких 50 театрів, кінотеатрів і філармоній. За оцінками, прямі втрати в цьому секторі перевищують 4,1 мільярда доларів, а для відновлення протягом наступного десятиліття знадобиться щонайменше 10,5 мільярда доларів.

Поки Росія системно нищить український культурний простір, вона продовжує отримувати "культурні дивіденди" на найбільших сценах Заходу. Класичний репертуар залишається інструментом легітимізації та збереження присутності агресора у світовому інтелектуальному контексті.

ZN.UA дослідило інформацію про театральні вистави російських класиків у найвідоміших театрах і виявило, що у Великій Британії спостерігається справжній ренесанс "російської класики".

З лютого по квітень 2025 року театральний Лондон став свідком справжнього чеховського буму. У цей період на відомих сценах міста відбувалися дві грандіозні постановки: "Чайка" (The Seagull) у Barbican Theatre, де головну роль виконувала Кейт Бланшетт, яка зізналася, що грати Чехова – це для неї велике щастя, та "Три сестри" (Three Sisters) у Shakespeare's Globe. Остання постановка стала історичною подією, адже це була перша інтерпретація творів Чехова на сцені легендарного "Глобуса". Роль Ольги в цьому спектаклі виконала художня керівниця театру Мішель Террі, лауреатка премії Лоуренса Олів'є. Рецензент з видання WhatsOnStage підкреслив, що отримав величезне задоволення від "російського духу" цього спектаклю, нехтуючи будь-якими спробами змінити оригінальний текст.

Це серія виступів з певним набором творів:

Кульмінацією цієї тенденції стане весна 2026 року. Найбільша сцена країни — зал Olivier у Національному театрі — стане арену для "Дачників" (Summerfolk) Максіма Ґорького. Режисер Роберт Гасті представить цю виставу за новою адаптацією Ніни та Мозеса Рейнів (ціна квитка — до 89 фунтів), а покази розпочнуться 6 березня. Більшість місць вже розпродані.

Чому перші обличчя Голлівуду та британської сцени -- від Кейт Бланшетт до Ендрю Скотта -- десятиліттями експлуатують саме цей матеріал? Коріння явища сягає інституційної ДНК західної театральної освіти. Система Станіславского, розроблена на базі МХАТу під драматургію Чехова та Ґорького, залишається непорушним фундаментом вишколу, зокрема в RADA (Королівській академії драматичного мистецтва). Для західного актора зіграти Аркадіну чи Ваню -- це не просто роль, а обов'язковий "професійний ценз", доказ майстерності, вписаний у саму методику навчання.

Механізм деконтекстуалізації працює для всіх російських авторів. Дослідниця Кетрін Браун описала цей парадокс: англомовні глядачі бачать у Достоєвскому "підпільну людину, зацікавлену в психології", а не "прихильника царського самодержавства". Британські сцени представляють Чехова як "ліберала", свідомо ігноруючи його мізогінію, ранній консерватизм та імперську зверхність. Як зазначає Браун, британці проєктують на російську класику власні ліберальні цінності, відмовляючись бачити ідеологічне підґрунтя, що залишається поза межами цієї проєкції.

За художніми амбіціями -- прагматична продюсерська математика. Британський театральний дім Wessex Grove, який курує найгучніші чеховські релізи останніх років, вивів безпрограшну формулу: медійне обличчя з обкладинки + канонічний текст = гарантований капітал. Це бізнес на впізнаваності: глядач купує квиток на зірку "Гри престолів" чи "Шерлока", а бренд російської класики слугує безпечним і респектабельним тлом для цієї зустрічі.

Результати цього процесу викликають тривогу. Протягом періоду з 2022 по 2026 роки в Лондоні на афішах одночасно з'являлися від однієї до чотирьох великих постановок, заснованих на творах російських авторів. Ця присутність на сценах таких театральних майданчиків, як National Theatre чи Shakespeare's Globe, формує закриту інтелектуальну "бульбашку", де естетичні цінності відокремлені від моральних. Жоден із знаменитих учасників цих проєктів не виявив бажання публічно розмірковувати про контекст, у якому їхні персонажі з'являються на сцені.

Паралельно з хвилею чеховського театру, лондонські афіші продовжують досліджувати широкий спектр російської літературної спадщини, часто позначаючи її як "безпечну класику" чи "літературу дисидентів". Зацікавленість до творчості Міхаїла Булгакова зберігається завдяки його містичним темам та концепції "внутрішньої еміграції". Особливу увагу привертають нові інтерпретації "Майстра і Маргарити", зокрема, вражаюча візуальна адаптація від компанії Complicité у Barbican, а також постійні звернення до "Білої гвардії".

Проте найнебезпечнішим інструментом "м'якої сили" став ренесанс Фьодора Достоєвского серед покоління Z. Завдяки феномену BookTok (книжкового сегмента TikTok) та естетиці Dark Academia хештеги #Dostoevsky та #CrimeAndPunishment набрали сотні мільйонів переглядів. Молода аудиторія сприймає "Злочин і кару" чи "Ідіота" не крізь політичний контекст, а як частину похмурої молодіжної субкультури, що фокусується на екзистенційному відчаї та естетизації страждань. Хештег #Dostoevsky перетнув позначку в 600 мільйонів переглядів -- це навіть назвали "лихоманкою" (Fyodor fever). Для молоді на Заході Раскольніков перетворився на стильного антигероя, чий злочин сприймається крізь призму похмурої романтики та екзистенційного пошуку, а не як моральна катастрофа чи соціальний симптом. Ця субкультура, що ідеалізує інтелектуалізм та "естетизацію страждань", створює ідеальне тло для нормалізації агресора через його культурні артефакти.

Запит на "глибоку російську безнадію" активно експлуатує глобальний кінематограф. На Берлінському кінофестивалі 2024 року одним із найрезонансніших релізів став італійський нуарний серіал Dostoevskij від братів Д'Інноченцо. Знятий для міжнародного стримінгу (Sky/NBCUniversal), він використовує ім'я письменника як маркетинговий бренд для продажу "виняткового психологізму", що автоматично легітимізує російську присутність у європейському інтелектуальному просторі.

На західні платформи, зокрема MUBI, виходить масштабна адаптація "Злочину і кари" від Владіміра Мірзоєва, в якій роль Раскольнікова виконує Іван Янковський ("Слово пацана"). Перенісши події до сюрреалістичного Петербурга XXI століття, цей проєкт робить російський контекст привабливим та комерційно вигідним для західної аудиторії. Важливу роль у цьому процесі відіграє візуальний маркетинг. Нова інтерпретація "Злочину і кари" представляє класичну історію в формі динамічного психологічного трилера, акцентуючи увагу на магнетизмі божевілля та естетиці міського занепаду. Це не є відвертою пропагандою, а значно більш витонченим способом впливу.

Офіційна прем'єра "Дачників" Максіма Ґорького на платформі National Theatre, підтримувана урядовою ініціативою, має вигляд елегантного запрошення на пікнік: "Літо 1905 року, сповнене задушливого тепла, російська знать відправляється на дачі, щоб насолоджуватися купанням, шампанським і романтичними пригодами. Чому б їм думати про щось інше, коли життя таке приємне?". Режисер Роберт Гасті описує цю п'єсу як "гострий знімок соціального класу, його привілеїв та заперечень".

Це -- зразок бездоганного маркетингового підходу, а також акт повної деконтекстуалізації. У жодному з рекламних матеріалів не знайдете інформації про те, ким насправді був Максім Ґорькій -- близьким другом Лєніна, фінансистом більшовицького руху та "батьком" соціалістичного реалізму. Ґорькій не лише "передавав думки про клас", він відкрито підтримував будівництво Біломорсько-Балтійського каналу -- проєкту ГУЛагу, що забрав життя десятків тисяч ув'язнених. Алєксандр Солженіцин справедливо називав його "апологетом катів". Проте для лондонської публіки National Theatre він постає лише як "спостерігач за дачниками", звільнений від тягаря своєї політичної спадщини.

Водночас Чехова подають як "світового гуманіста", вимиваючи його місце в ієрархії імперської культури. "Вишневий сад" презентують як метафору зміни епох, свідомо ігноруючи колоніальне тло, на якому ця зміна відбувалася. Коли у квітні 2025 року журналісти Euronews Culture звернулися до театрів Barbican і Globe із запитом щодо етичності постановок агресора під час війни, обидві інституції просто відмовилися від коментарів.

Зачарування Великобританії "російською душею" має глибокі історичні корені, які сягають початку XX століття – епохи, відомої літературознавцями як "русомания". Ключовим моментом став 1912 рік, коли Констанс Гарнетт здійснила англійський переклад "Братів Карамазових". Як зазначає Ребекка Бізлі у своїй праці (Oxford University Press), цей переклад викликав безпрецедентний сплеск зацікавленості серед інтелектуалів.

Масштаб творчості Гарнетта заклав основи англомовного літературного канону: 71 том російських письменників — практично вся спадщина Достоєвського, Тургенєва, Толстого, Гоголя та Чехова. Вірджинія Вулф, Кетрін Менсфілд і Ернест Гемінґвей формували свої стилістичні прийоми, спираючись на ці твори.

Таку залежність підживлювали "російські сезони" Дяґілєва та пізніші гастролі МХТ (який, за іронією долі, з 1932 року носив ім'я того самого Ґорького). Так замкнулося коло: акторська освіта в усьому англомовному світі базується на системі Станіславского, розробленій під Чехова. Актори вчать Станіславского, щоб ставити Чехова, і вчать нових акторів за Станіславскім.

Сьогодні російський літературний канон набуває більшої символічної значущості на Заході, ніж у самій Росії. Цю думку висловлює Ева Томпсон у своїй книзі "Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм". Література Росії перетворилася на глобальний міф, який живиться не стільки знанням історичного контексту, скільки його відсутністю. Російські класичні твори стали невід'ємною частиною західної освітньої системи, поряд із Шекспіром та античною драмою. Цей статус формувався протягом більше ста років: від перекладів Констанс Гарнетт до сучасних театральних курсів. У Великій Британії Чехов давно перестав вважатися лише російським автором, ставши світовим класиком. Подібна деполітизація робить його постать недоторканною, а процес деколонізації в цій сфері на Туманному Альбіоні досі не розпочато.

Другий рівень -- жорстка економіка. Театри рівня National Theatre чи Barbican -- це великий бізнес, що балансує між державними субсидіями та приватним капіталом. Наприклад, постановку Ґорького в National Theatre підтримує впливова родина Коркоранів. У цій системі поставити українського автора -- Миколу Куліша, Наталю Ворожбит чи Неду Неждану -- означає піти на фінансовий ризик. Натомість Чехов із Кейт Бланшетт -- це гарантований прибуток. Прірва в масштабах очевидна: поки російська класика домінує в тисячних залах, українські п'єси в Лондоні затиснуті в стінах експериментальних Finborough Theatre (50 місць) чи Camden People's Theatre (60 місць).

Розрахунки, проведені ZN.UA, з урахуванням місткості театральних залів, середньої вартості квитків та тривалості вистав ключових лондонських постановок 2025 року, дозволяють оцінити прямий валовий дохід від продажу квитків на російську класику на рівні понад 9,3 мільйона фунтів. Значна частина цього "культурного прибутку" забезпечена зірковими акторами: лише "Чайка" з Кейт Бланшетт у Barbican (постановка — Томас Остермаєр) принесла близько 4,7 мільйона фунтів, а повторні покази "Вані" з Ендрю Скоттом у мережі NT Live додали ще понад 1,2 мільйона фунтів до цього показника. Однак реальний економічний вплив значно ширший. Використовуючи галузевий множник UK Theatre, який свідчить, що кожен фунт, витрачений на квиток, приносить додаткові 1,4 фунта місцевій економіці (ресторани, готелі, транспорт), загальний внесок "російського ренесансу" в лондонський бюджет лише за минулий рік становить 20-22 мільйони фунтів.

Варто згадати, що платформа National Theatre at Home працює за принципом "театрального Netflix" і розміщує режисерські версії своїх і партнерських популярних постановок за передплатою (13 дол./міс.). Окрім передплати діє опція "оренди" (Single Film Rental) -- можна оплатити одну конкретну виставу й подивитися її протягом трьох діб (наприклад, Vanya обійдеться в 12 дол., а "Чайка" -- в 10 дол.). "Дядя Ваня" у виконанні Ендрю Скотта входить до десятки найпопулярніших вистав, обійшовши "Ромео і Джульєтту" з Джошем О'Коннором і Джессі Баклі та "Макбет" із триразовим номінантом на "Оскар" Ральфом Файнсом.

Лондонські театри впевнено стверджують, що представляють безсмертне мистецтво, але насправді під цим блискучим зовнішнім виглядом ховається механізм масового виробництва: канонізація, зіркова економіка та вибіркове замовчування. Ця система щорічно приносить мільйони фунтів у театральну індустрію Великої Британії, одночасно підкріплюючи міф про "величну гуманістичну культуру", яка, нібито, не має ніякого відношення до реальних злочинів проти людяності.