Марія Примаченко без легенд: 10 цікавих фактів.

Зображення: localhistory.org.ua Марія Примаченко 1. Містична таємниця дати її народження.

Визначити точну дату народження Марії Примаченко виявляється досить складним завданням. У метричній книзі церкви Різдва Богородиці, розташованої в Іванкові — на той час частині Радомишльського повіту Київської губернії, до якої належав і присілок Болотня — зазначено, що 30 грудня 1908 року за старим стилем у селян Оксентія Григоровича та Єфросинії Василівни Примаченків з'явилася на світ донька Марія. Хрещення дівчинки відбулося наступного дня.

При цьому сама мисткиня неодноразово зазначала, що з'явилася на світ у щедру кутю – в Святвечір, 24 грудня. Подібні розбіжності в ті часи були досить поширеними: між фактичним днем народження та датою, зафіксованою в документах, часто проходило кілька днів. У сучасних джерелах найчастіше вказується дата 12 січня 1909 року за новим стилем, і саме вона є основною для родини Примаченків.

Фото: rayon.in.ua Фото Марії Примаченко під час виставки 100 творів Марії Примаченко в Українському домі в Києві. 2. Хвороба, що змінила долю

У дитинстві Марія перенесла поліомієліт -- поширену на той час вірусну хворобу нервової системи, яка часто вражала дітей. Марія вижила, але права нога залишилася паралізованою на все життя. Жінка пережила кілька операцій і потерпала від болю. Милиці стали невід'ємною частиною її щоденного існування -- саме з ними Марія постає на більшості відомих фотографій.

Пізніше вона пригадувала, що її начебто прокляла баба Харатина, глянувши на неї з лихим поглядом. Дослідниця Оксана Семенік роз’яснює це явище через специфіку світогляду поліщуків, які відзначаються магічним сприйняттям реальності та вірою в надприродні сили й потойбічні явища.

Фізична праця, яка була звичною частиною сільського життя, стала недосяжною для Марії. Втративши можливість працювати на полі разом із родиною, вона знайшла новий спосіб заробітку, освоївши вишивання, шиття та розпис. Її розписані печі та будинки здобули популярність не лише в Болотні, а й далеко за її межами.

Зображення: artes-almanac.com/ Керамічні малюнки та твори Марії Примаченко, 1930-ті роки.

Фото: harpersbazaar.com.ua Кераміка у виконанні Марії Примаченко 3. Лаврські майстерні і керамічні мотиви

У 1930-х при Всеукраїнському державному музеї в Києво-Печерській лаврі створили Центральні експериментальні майстерні народного мистецтва з відділеннями ткання, кераміки, різьбярства й декоративного розпису. Серед викладачів і наставників були Василь Касіян, Іван Падалка, Василь Седляр; також трапляються згадки про участь Анатолія Петрицького й Василя Кричевського.

Батьки погодилися, щоб Марія вирушила до Києва. Вступ до навчального закладу передбачав конкурс, який їй вдалося успішно подолати, і вже в жовтні 1935 року вона розпочала своє навчання. У Експериментальних майстернях зібралася унікальна спільнота художників: вони проживали в гуртожитку, отримували харчування, а також матеріали й інструменти для роботи. Для них організовували лекції з історії мистецтв, проводили практичні заняття, а вільний час студенти витрачали на відвідування театрів і музеїв.

Примаченко зосередилась на декоративному живопису та кераміці. Проте, замість того щоб повторювати традиційні орнаменти, вона створювала власний унікальний образний світ, населений фантастичними істотами, що не мали аналогів. Її ранні твори сьогодні зберігаються в Національному музеї декоративного мистецтва України. Після закінчення навчання художниця не мала можливості працювати з керамікою, але її пристрасть до керамічних мотивів і розписів знайшла своє відображення на папері, що стало однією з визначальних рис її творчості.

Зображення: vogue.ua Марія Примаченко 4. Драматичне кохання та появлення сина.

Одного дня, коли Марія проходила біля Лаври, вона випадково натрапила на групу військових. Молодий лейтенант, побачивши її, одразу впізнав — виявилось, що вони з одного краю. Так у її житті з'явився Василь Маринчук. Після того, як Марія повернулася з Києва, де перенесла ще одну операцію, вона почала зустрічатися з ним. Але невдовзі Василя призвали на радянсько-фінську війну. Конфлікт тривав трохи більше ста днів і завершився навесні 1940 року, проте додому Василь так і не повернувся. Її син Федір так і не зміг зустріти батька: сестра Василя встигла сповістити його про народження дитини, отримавши лише коротку відповідь з фронту. Після цього зв'язок обірвався.

Хронологія цієї історії залишається невизначеною. У офіційних документах Федора вказано, що він народився в березні 1941 року. У своїй автобіографії для Спілки художників він зазначив, що його батько, Василь Федорович Маринчук, народився в 1912 році та загинув у 1943-му. Чи перебував Василь удома між двома війнами, і де саме могла статися помилка — в родинних спогадах чи в офіційних документах — наразі залишається нез'ясованим.

Для Марії той час був особливо тяжким. У селі не прощали відхилень від норм, а вона народила дитину без офіційного шлюбу. Федір згадував, як його дражнили, а мати ставала на захист. Син узяв її прізвище -- Примаченко. Вони й прожили разом більшу частину життя, залишаючись опорою одне для одного.

Зображення: з колекції Івана Примаченка. Марія Примаченко разом із сином Федором та внуками Іваном і Петром. 5. Чи дійсно це наївне мистецтво?

У суспільній свідомості Марія Примаченко часто сприймається як представниця наївного мистецтва, відома своїми дивовижними створіннями та квітковими композиціями. Але таке визначення є надто поверхневим і не відображає суті її художнього світу.

Наївне мистецтво зазвичай визначається як твори самоуків, які не мають формальної художньої освіти. Ці роботи часто містять повторювані сюжети та традиційні образи. Іноді наївне мистецтво помилково ототожнюють з народними художніми традиціями, де акцент робиться на збереженні ремісничих і декоративних технік. Проте, як зазначає Оксана Семенік, такий погляд не відображає повної картини творчості митців, які не пройшли академічну підготовку, і особливо це стосується творчості Марії Примаченко.

Її звірі 1930-х років не виростають з жодної усталеної традиції. Вони народжені індивідуальною уявою художниці. Фольклорні символи були для неї важливим середовищем, але результат не зводиться лише до переосмислення народних мотивів. Її образи існують як самостійний, впізнаваний світ.

Марія Примаченко мала мистецький досвід, яким не можна знехтувати. І хоча вона не проходила класичної академічної школи, вона навчалась у Лаврських експериментальних майстернях, спілкувалася з іншими митцями, бачила мистецтво різних регіонів, отримувала конкретні завдання. Активно експериментувала з кольором і матеріалами, а її художня мова змінювалася протягом усього життя.

Особливу увагу заслуговує концептуальний аспект її творчості. Примаченко не лише зупинялася на візуальному зображенні й не використовувала підпис лише як формальність. Вона розвивала ідеї, роз’яснювала свої наміри та вказувала на напрямок сприйняття. Без цих текстів багато її робіт втрачають свій глибокий зміст.

Зображення: harpersbazaar.com.ua Зображення: harpersbazaar.com.ua Зображення: harpersbazaar.com.ua Зображення: harpersbazaar.com.ua Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com Зображення: birdinflight.com 6. Пікассо і Шагал

Всесвітня виставка, що відбулася у 1937 році в Парижі, стала відправною точкою для виникнення міфів про Марію Примаченко. Вона не відвідала цю подію, оскільки не отримала запрошення. Що більше, у той час у Марії навіть не було внутрішнього паспорта.

Станція Радянського павільйону в Парижі була створена відповідно до жорстких ідеологічних принципів. Простір наповнювали елементи соцреалізму, усміхнені робітники, портрети вождів, а також знакова скульптура "Робітник і колгоспниця" авторства Віри Мухіної. Народне мистецтво в цій концепції займало другорядне місце, сприймалося як декоративний елемент, що ілюструє "правильне" масове мистецтво, а не як самостійний авторський вислів.

Існує поширений міф, що Пікассо і Шагал відвідували індивідуальні виставки Примаченко, висловлюючи захоплення її творчістю. Приписують, що Пікассо навіть називав її генієм і шкодував, що у Франції немає такої художниці. Щодо Шагала, йому приписується захоплення її фантастичними образами, які нібито вплинули на його стиль, хоча тваринні мотиви в його творчості були присутні задовго до 1937 року. Теоретично, обидва митці могли б відвідати колективний радянський павільйон, проте перша персональна виставка Примаченко відбулася лише в 1965 році в Києві, а її роботи за межами України експонувалися лише в 1990-му. Однак, немає жодних документальних свідчень про захоплення з боку Пікассо чи Шагала.

Зображення: Danil Hnatiuk Виставка творів Марії Примаченко в Українському музеї Нью-Йорка 8 жовтня 2023 року. 7. Невідома художниця в занедбаній оселі.

Післявоєнний період став справжнім випробуванням для всіх, і особливо тяжким він виявився для Марії Примаченко. Кожен день ходити ставало дедалі важче, але іншого виходу не було: потрібно було працювати на городі, в полі, утримувати господарство та виховувати сина. У 1952 році вона втратила обох батьків, а вже в наступному році її дванадцятирічний син Федір пішов працювати в колгосп за трудодні, адже без цього мати не могла сподіватися навіть на найменшу пенсію.

У 1940-1950-х інтерес до творчості Примаченко помітно згасає. Народне мистецтво відсувають на узбіччя, культурні й політичні пріоритети змінюються. Наприкінці 1940-х -- на початку 1950-х поступово формується другий етап її творчості, суттєво відмінний від довоєнного "київського періоду".

Після закінчення війни Марію неодноразово запрошували до участі в колективних виставках народного мистецтва, а в 1959 році вона навіть стала членом Спілки радянських художників України. Жила вона одна в старій дерев'яній хатині, збудованій ще її батьками, яка на той час вже була майже столітньою. Марія сподівалася, що новий статус принесе позитивні зміни у її життя, проте її оселя продовжувала поступово знищуватися, а умови життя ставали дедалі гіршими.

Влітку 1960 року Примаченко написала листа до Спілки художників України та особисто до її голови Михайла Дерегуса. Вона писала про інвалідність, холод, вогкість, зношений ще з 1930-х протез, сотні робіт у київських музеях і повну відсутність будь-якої допомоги. Просила приїхати й побачити все на власні очі. Лист залишився без відповіді.

Ця історія добре руйнує поширений міф про особливу прихильність радянської влади до Марії Примаченко. Насправді, без втручання журналіста Григорія Местечкіна її становище навряд чи зрушило б із місця. У 1961-му в "Київській правді" вийшла його стаття "Людям на радість", присвячена таланту й тяжкій долі художниці. Вона говорила про Примаченко як про людину, що творила для людей і заради краси, а не заради нагород, і водночас -- про байдужість інституцій. Текст мав великий розголос і змусив систему реагувати.

Фото: rayon.in.ua Фото Марії Примаченко під час виставки її творів в "Українському домі" в Києві.

Іванківський партійний комітет оперативно заявив, що не знав про житлові умови Примаченко і пообіцяв підтримку. Надали ліс, цемент, цеглу, шифер. Але грошей на робітників не було. Не було коштів і на фарби чи новий протез. Пенсію Марія Примаченко почала отримувати лише 1964 року -- вже за головування у Спілці художників Василя Касіяна.

Сімейне життя не зазнавало значних змін, навіть коли популярність Примаченко почала зростати. Попри те, що шанувальники її творчості прагнули підтримати художницю, їхні зусилля не завжди приносили очікувані результати.

8. Нагорода імені Шевченка

У 1960-х роках представники шістдесятників докладали всіх зусиль, щоб Марія Примаченко отримала Шевченківську премію. Це було б для неї не лише фінансовою підтримкою, а й важливим визнанням, яке вона досі не мала. Радянська влада ставилася до неї з обережністю та без особливої симпатії. Її талант визнавали глядачі і деякі колеги, проте чиновники та більшість професіоналів у мистецтві залишалися байдужими.

Вперше Примаченко висунули на премію 1964 року за виставку "Рослини радості життя", однак тоді рішення було негативним. Друга спроба відбулася 1966-го. Кандидатуру мисткині подали редакції журналів "Ранок" і "Декоративне мистецтво СРСР", а також художник Василь Касіян. На рівні комітету все виглядало бездоганно: усі проголосували "за", жодного заперечення не пролунало.

Розв'язка настала вже майже перед оголошенням результатів. На виставку "На радість людям" у Національному музеї імені Тараса Шевченка завітав секретар ЦК КПУ з ідеології Андрій Скаба. Його зневажливий коментар біля робіт Примаченко дав зрозуміти, що премія опинилася під загрозою. Виправити ситуацію міг лише хтось із вищого партійного керівництва -- наприклад, перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Його поява на виставці фактично гарантувала б позитивне рішення.

Фото: з архіву Івана Примаченко Марія Примаченко

Григорію Мєстечкіну вдалося передати Шелесту запрошення. Той не прийшов особисто, але надіслав записку з висловленням пошани до мистецтва народної художниці. Чи бачив він її роботи насправді, чи це був формальний жест -- сьогодні вже невідомо. Утім, цього вистачило: Марія Примаченко отримала Шевченківську премію.

9. Катастрофа на Чорнобилі

На початку, зведення Чорнобильської атомної електростанції та створення нового міста Прип'ять майже не позначилися на житті місцевих жителів. Однак усе змінилося 26 квітня 1986 року, коли під час запланованого тестування на четвертому реакторі трапилася катастрофа.

Село Болотня, де проживала Марія Примаченко, знаходилося всього за кілька кілометрів від атомної електростанції. За свідченнями, ще до катастрофи вона бачила тривожні сни, які вважала пророчими. Її син Федір згадував, що вранці того страшного дня планував підв'язувати яблуні в саду, коли його дружина Катерина сповістила про вибух. Він відразу ж кинувся до матері. Дізнавшись про загрозу, вона відповіла, що не має наміру їхати: потрібно малювати, щоб зберегти пам'ять про красу цієї землі. В перші тижні після катастрофи, коли почалося виселення мешканців з навколишніх сіл, Примаченко відчувала постійний страх перед примусовим від'їздом.

Батьківщина пережила й особисту трагедію. Першим, хто загинув внаслідок катастрофи, став племінник художниці Валерій Ходемчук. У ніч вибуху він виконував свої обов'язки на станції, знаходячись неподалік насосів. Обставини його смерті залишилися нез'ясованими, адже тіло досі не знайдено — він залишився похованим у четвертому реакторі. Марія присвятила декілька своїх творів пам'яті Валерика, як вона його лагідно називала.

У творчості Примаченко тема Чорнобиля знайшла своє яскраве відображення, охоплюючи різноманітні аспекти: від роздумів про екологічну катастрофу та наслідки для здоров’я людей до вшанування пам’яті тих, хто загинув, а також глибокого переживання моральних втрат.

Фото: harpersbazaar.com.ua Марія Приймаченко "Отаким снився четвертий блок По ньому будуть рости квіточки А будуть нести діточки квіточки Як пам'ятник буде навік коло нього Будуть прилітати голубчики наші герої Спасли нас пішли від нас", 1988 р. 10. Порятунок спадщини

25 лютого 2022 року російський снаряд влучив в Іванківський краєзнавчий музей, де зберігалися витвори Марії Примаченко. Пожежа миттєво охопила дах будівлі. Частину експонатів вдалося врятувати, а деякі роботи були збережені завдяки передбачливому рішенню, ухваленому ще до початку вторгнення: місцеві жителі перенесли твори художниці в безпечне місце. В результаті вдалося зберегти 14 з 25 музейних робіт Примаченко, серед яких були чотири розписані керамічні тарілки. Однак сотні інших цінних артефактів були втрачені безповоротно: вишиванки, рушники, домоткані килими, предмети інтер'єру, що датуються двохсотрічною давністю, а також роботи Ганни Вересь, Василя Скопича та Анни Дмитрієвої.

Зображення: village.com.ua 25 лютого 2022 року війська РФ зруйнували музей Марії Примаченко, розташований на Київщині.

Дім Марії Примаченко опинився на окупованій території, але уцілів. Російські військові змушували місцевих позначати білими мітками будинки, в яких хтось жив. В оселі без таких позначок планували заселятися. На хаті художниці, хоч вона й стояла порожньою, мітка з'явилася. Її поставили односельці. Саме завдяки цьому будинок пережив окупацію неушкодженим.

Майя Дерен: киянка, яка стала матір'ю американського авангарду в кіно.

Проєкт "Культурні простори" реалізується у співпраці з компанією "Перша приватна броварня" і спрямований на вивчення історичного розвитку та еволюції української культурної ідентичності.