Місто, де переплітаються втома й надія. Звіт з прифронтового Запоріжжя, де обговорюють КАБи, ціни та можливий наступ російських сил.

Для Запоріжжя за період повномасштабної війни було три переломних періоди. Перший -- на самому початку, коли росіяни швидко окупували значну частину області. Зокрема, Енергодар -- місто, де розташована найбільша в Європі атомна електростанція. Боялися, що Росія спровокує атомну катастрофу, а до Запоріжжя від Енергодару по прямій -- 50 кілометрів. Другий важливий період розпочався в кінці 2022 року, коли росіяни почали обстрілювати місто ракетами С-300. Ці ракети дуже небезпечні -- їх неможливо збити, вони б'ють неточно та хаотично. Тоді вони майже щоночі потрапляли в житлові будинки, і люди боялися лягати спати. Третій настав у вересні 2024 року, коли росіяни вперше почали бити по місту КАБами.

Протягом останнього місяця військові активно обговорюють можливість наступу російських військ на Запоріжжя. У світлі загалом невтішних новин з фронтових ліній, такі повідомлення викликають занепокоєння серед місцевих жителів. На запит Liga.net журналістка Юліана Скібіцька, яка виросла в Запоріжжі, ділиться своїми спостереженнями про життя міста під тиском військових загроз та в очікуванні можливих дій з боку агресора.

Потяг з Києва до Запоріжжя затримується, вже більше години простоявши у Вільнянську, маленькому містечку, що розташоване всього за п’ятнадцять кілометрів від Запоріжжя. Провідник, невисокого зросту та лисий, вибачається за незручності та пропонує придбати бойовий чай, з якого 5,5 гривні направляються на підтримку Збройних сил України. Тим часом, пасажири формують чергу до туалету в сусідньому вагоні — наш вагон вже старий, тож вбиральні закриваються під час зупинок.

У моєму купе присутні двоє попутників: жінка, приблизно тридцяти п’яти років, яка прямує з Польщі, щоб забрати свою матір; та дев’ятнадцятирічний студент, що повертається додому з Києва. Вони намагаються пояснити, чому потяг запізнюється, і дійшли висновку, що причина може бути в обстрілі, який відбувся вночі — ракета влучила десь на межі Запорізької та Дніпропетровської областей. Проте їхня бесіда не складається, і врешті-решт обидва замовкають, занурившись у свої смартфони.

У Запоріжжі йде дощ. На вокзалі панує незвичайна тиша. Раніше приїзд потягів з Києва супроводжувався звуками "Козацького маршу", але сьогодні ця мелодія не лунає. Люди поспішають до підземного переходу, де поліцейські перевіряють документи у новоприбулих. Молодий військовий трохи недоумкує, оглядаючи навколишнє. З черги підказують, що це лише перевірка, і він, як військова особа, може пройти без затримок. Хлопець усміхається і, звертаючись до нікого зокрема, каже: "А я вже нікуди не поспішаю".

Сильний і кремезний таксист на ім'я Юрій виявився неабияким балакакою. Шлях від вокзалу до мого помешкання проходить через увесь місто, тому у нас було достатньо часу для розмови. Я переживаю через можливий наступ російських військ на Запоріжжя, а Юрія непокоїть зростання цін. Картопля вже коштує 35 гривень, а яйця — 80.

-- Минулого тижня продали квартиру сина. Хороша, з ремонтом, джакузі стоїть, два санузла, меблі, -- розповідає чоловік. Він говорить російською, в машині грає радіо "Байрактар". -- Раніше вона б тисяч 60 [доларів] коштувала, зараз віддали за 25. Військова купила. Каже мені: "От як ти думаєш, чи я б купувала хату в місті, яке скоро окупують?".

-- То ви думаєте, що не окупують? -- питаю в нього.

— А хто знає. Один мій знайомий військовий зауважив: "Юра, може, варто подумати про те, куди виїхати". Але куди мені їхати? Мені ж 65, кому я там потрібен?

Юрій неодноразово висловлює свої обурення щодо уряду. Він вперто наполягає на необхідності розпочати переговори та якомога швидше завершити конфлікт. Його повнолітні діти наразі перебувають за межами країни, проте він не має наміру покидати свою батьківщину.

-- В мене друг є, з Енергодара, -- розповідає, -- виїхав десь в 2023 році, поїхав до доньки в Мексику. Дзвонить минулого тижня, каже -- я буду повертатися [в Енергодар]. Я йому: "Вітя, здурів?". А він каже - не можу. В доньки своє життя, а в мене там квартира. Треба їхати, бо інакше [росіяни] заберуть.

Висловивши невдоволення на адресу водія, що не активував покажчик повороту, Юрій продовжує:

Ніхто не прагне до окупації, і я також проти цього. Ми просто очікуємо на те, що станеться далі.

Ранком ми зустрічаємося з запорізьким фотографом Дмитром Смольєнком на проспекті Металургів. Раніше тут був перший і довгий час єдиний Макдональдс в місті, тому саме ця точка була найпопулярнішою для зустрічей. Але з початку повномасштабної війни Макдональдс не працює. Повертатися в Запоріжжя мережа не планує -- занадто небезпечно. Будинки з фанерами замість вікон в цьому районі лише підтверджують це. Тим не менш на зупинці продають непогану каву за 15 гривень. Молода продавчиня говорить російською, але швидко переходить на українську, коли я звертаюся до неї. З заповнених "спрінтерів" виходять незадоволені люди -- вони не зупиняються випити кави і швидко йдуть по своїм справам. Водій лається на когось: "Нету места для пенсионеров, нету! Автобуса жди!".

Дімі 54 роки, і все своє життя він проводить у Запоріжжі. Хоча невисокого зросту, він абсолютно не виглядає на свій вік. Наше знайомство почалося ще в 2013 році: ми разом працювали над розслідуванням про "смотрящего" Євгена Анісімова. Після цього я вирушила на Євромайдан у Київ, тоді як Діма залишився у запорізькому Майдані, де активно працював під час розгону 26 січня 2014 року, коли протестувальники намагалися потрапити в будівлю обладміністрації, а ввечері їх розігнали тітушки. Він також зафіксував знамените "яєчне неділю" в квітні 2014 року, коли проросійські активісти були закидали яйцями і мукою. Місцеві вважають, що саме завдяки його зусиллям не вдалося створити "Запорізьку народну республіку", і місто уникнуло долі Донецька та Луганська.

Олександр Таран, колишній військовослужбовець, до якого ми завітали на зустріч, також брав участь у подіях на запорізькому майдані – але не в ролі фотографа, а як активний учасник. Пізніше він вступив у боротьбу проти сепаратистів, хоча вже не в Запоріжжі. У травні 2014 року, маючи 58 років і працюючи фермером, Олександр вирішив піти до військкомату. Але там йому відмовили, пославшись на його вік. Тоді він став добровольцем у батальйоні "Донбас". Проте, його бойовий шлях тривав недовго – під час боїв в Іловайському котлі він отримав серйозні поранення в ноги. Лікарі в Дніпрі повідомили, що необхідно провести ампутацію.

"Але мені пощастило, -- сміється Олександр. -- Я на "бєніном" [тобто Ігоря Коломойського] самольотє полетів у Таллінн. Туди відправляли важкопоранених з Мечнікова. А там лікарі глянули і сказали: "Ні-ні, відрізати не будемо. Будемо лікувати".

Олександр має 68 років, але виглядає дуже бадьоро – у військовій формі, з короткою стрижкою і повністю сивим волоссям. Він курить айкос і постійно відволікається на телефон – кожні десять хвилин отримує дзвінки чи повідомлення. Я запитую його, чому у 2014 році вирішив піти на фронт. Схоже, це питання його не дуже тішить – він дивиться на мене із здивуванням та невдоволенням.

"А як я міг не піти? -- врешті відповідає. -- Якщо до мого городу хтось зайде, то звичайно, я візьму дровеняку і піду ганяти його. Переді мною таке питання -- йти чи не йти [воювати] - ніколи не стояло. І потім я знав, що буде війна. Що Донецьком все не закінчиться".

Ми спілкуємось з Олександром на базі його добровольчого підрозділу "Степові вовки". У затишній атмосфері тихо потріскує буржуйка, повітря наповнене апетитним ароматом горохового супу та легким запахом мастила. Під ногами грайливо підстрибують однорічний мастиф, що просить уваги. Тут хлопці займаються виготовленням мініградів — компактних артилерійських установок, які монтуються на пікапи. З ними вони вирушають у бойові місії.

"Інколи нас на передовій жартома називають гастарбайтерами, -- усміхається Олександр. -- Наша робота нагадує виконання замовлень: до нас звертається підрозділ, ми прибуваємо на певну ділянку фронту, виконуємо поставлене завдання і знову повертаємось. Нещодавно ми повернулися з Харківської області."

Історія "Степових вовків" почалася в 2017 році в містечку Оріхів. Ветерани АТО заснували підготовчий центр для тих, хто повернувся з фронту, щоб, за словами Олександра, вони не втрачали навички поводження зі зброєю. Коли розпочалася повномасштабна війна, близько двадцяти добровольців під керівництвом Олександра встигли пройти бойове хрещення у Василівці, яка була захоплена російськими військами вже в березні. Згодом вони вирішили зосередитися на роботі з артилерійськими установками. Сьогодні в "Степових вовках" знайдуть притулок люди, які не можуть бути мобілізовані через вік або отримані травми. Олександра також списали з військової служби в 2022 році. "Степові вовки" отримують підтримку від волонтерів, які забезпечують їх продуктами харчування, а найважливіше — паливом. Місцевий бізнес теж вносить свій вклад у цю справу, зазначає Олександр.

Мене хвилює ключове питання: які думки Олександра щодо потенційного наступу російських військ на Запоріжжя? Проте, схоже, що відвертої бесіди не вийде. Все, що він стверджує, це те, що Запоріжжя не буде здано. Більше інформації з нього з цього приводу отримати не вдається.

У суботу вдень у серці Запоріжжя майже немає перехожих. Вікна обласної адміністрації та кінотеатру "Байда" на площі Фестивальній закриті фанерними щитами. Місцеві жителі розповідають, що нове скло досі не встановили після обстрілу цього району минулого року. Водночас, вдалося відновити будівлю на головному проспекті, де восени 2022 року російська ракета зруйнувала цілий під’їзд.

Біля будівлі міської ради -- довгі ряди стендів з фотографіями загиблих військових з Запоріжжя. До одного з них притулилася головою жінка в капюшоні. Десь тут є фотографія і Слави Зайцева, історика та кіборга, який загинув у жовтні 2022 року. Могила Слави на кладовищі Святого Миколая -- там похований і мій дід. На це кладовище я їжджу приблизно раз в пів року. Щоразу сектор з українськими прапорами стає все більшим.

У журналістському центрі, розташованому в серці міста, панує холодна тиша. Зазвичай тут можна побачити безліч людей — під час блекаутів місцеві репортери приходять, щоб працювати, іноді записують синхрони або проводять інтерв'ю. Журналістка "Укрінформу" Оля Звонарьова запрошує на каву та печиво. Вона невисокого зросту, струнка, з коротким темно-червоним волоссям. Поки ми спілкуємось, я помічаю шрам на її руці. Це єдиний зовнішній слід, що нагадує про її боротьбу за життя вісім місяців тому. Оля стала жертвою дабл-тапу 5 квітня 2024 року, коли російські війська вдруге атакували житловий район у Шевченківському районі. Такі дії спрямовані на те, щоб завдати шкоди якомога більшій кількості працівників рятувальних служб, поліції та журналістів. Це — воєнний злочин, який Росія вчиняє з часів війни в Сирії.

"Подивись, тут краще видно, -- Оля підкочує штани і демонструє поранену ногу, усіяна шрамами. Вона виглядає приблизно в півтора рази стрункішою за здорову. -- Літнім часом я не носила шорти."

Оля та Діма Смольєнко проїхали більшість території запорізького фронту. Вони ночували у бліндажах разом із військовими і не раз ставали свідками мінометних обстрілів. 5 квітня 2024 року обстановка була складною — знімати на місці після вибухів було практично нічого. Діма працював у магазині, де вікна розбиті, а Оля перебувала на подвір'ї. Раптом вона почула свист ракети і зрозуміла, що вона летить прямо в її напрямку. Встигла лише притиснутися до бордюру. Частина її тіла була вражена уламками, і Оля втратила багато крові. Проте, коли її доставили до лікарні, медики запевнили, що вона зможе ходити. Це стало найголовнішою новиною для неї.

-- Вона в лікарні найбільше боялася, що працювати не зможе. Що все, її викинуть з професії, -- каже Діма Смольєнко, нібито і засуджуючи, але водночас із захватом.

— Коли я перебувала в лікарні, мені здавалося, що я втратила все, — зізнається Оля. — Я боялася, що вийду з лікарні і виявиться, що я нікому не потрібна, адже не можу виїхати нікуди. Я справді обожнюю свою роботу, тому в той момент для мене це було справжнім ударом.

В даний момент Оля проходить курс реабілітації, активно займаючись спортом, щоб успішно відновити травмовану ногу. Рука вже практично загоїлася, але при уважному огляді можна помітити, що деякі пальці виглядають трохи незвично. Вона намагається уникати небезпечних зйомок, адже найбільше переживає за свою маму.

Найбільш людні місця в Запоріжжі на вихідних — це ринки та секонд-хенди. У розмовах, які вдається підслухати, люди висловлюють невдоволення цінами і обговорюють графіки відключень електрики. На вулиці Сталеварів, де раніше панувала атмосфера затишної кав’ярні та безтурботного життя, більшість закладів тепер зачинені. Поруч розташований медичний університет, і колись студенти юрмами стояли в чергах до вуличних кіосків із шаурмою. Нині ж біля цих ларьків, як і в усьому районі, відсутня жвавість. Лише з одного з дворів виходить жінка у літніх рожевих капцях, одягнених на теплі шкарпетки, і говорить по телефону: "Галя, як ти? Чула в телеграмі, що наступ на Запоріжжя планується після 5 грудня?"

— У перші дні війни місто виглядало абсолютно безлюдним, — ділиться Діма. — Це було справді жахливо. Виходиш в центр — і ні душі.

— А потім з'явились нові обличчя, — говорить Оля. — Було видно, що це не наші, не з Запоріжжя. І я не стверджую, що це щось негативне. Навпаки, це були переселенці з окупованих регіонів, з Оріхова. У дворі не залишилось жодного вільного місця для паркування.

-- Багато людей залишаються вдома, оскільки не хочуть мати справу з ТЦК, -- зауважує Діма. -- Літнім часом пляж [на набережній] був абсолютно безлюдним, хоча зазвичай там завжди велелюдно.

Іноді, коли їдеш в маршрутці і бачиш лише одного пасажира, жах охоплює, -- ділиться Оля. -- Місто поступово стає пустим. Люди просто виїжджають, залишаються далеко... Я їх розумію, адже жити під постійними обстрілами – це справжнє випробування. Проте в Запоріжжі все ще є люди. Багато з них повертаються назад. Батьки з малюками прогулюються містом, що свідчить про нове життя. Бізнес продовжує працювати, і це вселяє надію, заспокоює думки, що все налагодиться.

— Я помічаю, що зводять укріплення, — говорить Діма. — Подорожуючи по регіону, можна побачити, як всюди ведуться роботи: щось риють, копають, техніка не зупиняється. У 2023 році я такого не спостерігав.

Ми з Олею перебуваємо в схожій ситуації — моя сім'я з Запоріжжя не планує виїжджати. Одним з основних аргументів моєї мами є те, що вона не зможе забрати всіх, зокрема мою 84-річну бабусю, яка вже десять років не виходить з дому. Оля ж висловлює бажання вивезти свою 17-річну доньку з Запоріжжя. Можливо, не за межі України, а в якесь більш безпечне місто, куди не долітають літаки. Проте сама Оля має намір залишитися в Запоріжжі до самого кінця. Ми обидві тактовно уникаємо обговорення того, що може означати "кінець".

Життя не схоже на валізу, яку просто взяв, запакував і пішов. Так не виходить, — говорить Оля. — Тут мої близькі, друзі. Як їх можна перевезти в інше місце? Я часто думаю про той день, коли прокинуся вранці, візьму коробку з документами, зберу найнеобхідніші речі і вирушу в невідомість. І там у мене не буде нічого, і я ніколи не зможу відвідати могилу батька. Це справді важко.

Вперше під час розмови в Олі з'явилися сльози на очах.

"Нещодавно ми з малою їздили до Польщі, -- продовжує. -- Люди живуть, готуються до свят. Класно. А ти постійно сидиш у своєму телефоні і думаєш -- куди летить? Дивишся в журналістський чат, видихаєш -- Дімка живий, Катя жива, Еля жива. А в бабусі кнопочний телефон, вона не напише в телеграмі, що в неї все нормально. Думаєш: набирати чи ні, можливо спить і не чує. А якщо в мене не буде навіть можливості набрати рідну людину? Я дуже боюся цього моменту, коли доведеться робити вибір. І я дуже вірю, що він все-таки не настане".

Хортицький район Запоріжжя, відомий серед місцевих як "Бабурка", отримав свою назву від однойменного села, поруч із яким був зведений у 70-х роках. Розташований на відстані від міського центру та ізольований старими мостами, цей район до лютого 2022 року не користувався популярністю серед мешканців. Однак війна внесла кардинальні зміни. По-перше, нарешті відкрили частину нових мостів, які будували з початку 2000-х. По-друге, Бабурка стала більш безпечною, оскільки тут не чути вибухів від КАБів і С-300. Внаслідок цього, до Бабурки почали переїжджати жителі з Космоса та Шевченківського, які найбільше потерпають від обстрілів з боку російських військ.

Хоча на Бабурці є й такі будинки, де вікна закриті фанерою — це наслідок атаки "шахедів", які все частіше з'являються в нашому районі. В моєму житлі, розташованому на околиці, вечорами, коли вулиці пустують, особливо виразно чути гучні вибухи, коли їх збивають. Коли близько десятої години вечора гасне вуличне освітлення, червоні трасери системи протиповітряної оборони виглядають навіть вражаюче.

Поруч із колишнім "Амстором" вже запрацював новорічний ярмарок, і прикрашена ялинка радує око, хоча календар ще показує кінець листопада. Через відключення електрики будинки занурені в темряву, а ялинка разом із магазином створюють єдині острівці світла. Біля кавового кіоску група чоловіків насолоджується пивом. В уривках їхніх бесід можна почути, як вони обурюються ситуацією з ТЦК.

Сьогодні в сусідньому Будинку культури відбувається концерт, присвячений Дню гідності та свободи. У великій залі зібралися переважно батьки та бабусі, адже частину виступів представлятимуть діти з танцювальної школи, що працює в цьому ж закладі. ЮНЕСКО облаштувало в будівлі бомбосховище, де діти також проводять свої заняття. Таке ж укриття є і в поруч розташованій школі, яка є єдиною серед всіх навчальних закладів у районі.

На сцені ведучі — юна пара, хлопець і дівчина, одягнені у вишиванки. Вони трохи нервують, але намагаються впевнено розпочати концерт. Перш ніж перейти до програми, вони запрошують на сцену місцевого депутата Сергія Ільченка. На вигляд йому близько 40 років: невисокий, проте спортивної статури, у сорочці кольору хакі, він охоче бере мікрофон до рук. Сергій довго говорить про значення свободи та гідності, підкреслюючи, що Україна є вільною країною на відміну від Росії, і наголошує на важливості нашої безумовної перемоги. Після завершення виступу він дякує військовим, які сидять у залі з серйозними виразами облич. Один з них тримає поранену руку, підтримуючи її іншою.

Концерт розпочинається з "Плине кача", яку співають чоловіки у вишиванках. 13-річний хлопчик грає на піаніно пісню "Біля тополі", на задньому фоні крутяться картинки, створені штучним інтелектом. Дівчинка читає власний вірш "Лист до солдата", але звукорежисер ніяк не може налагодити нормальний звук, тому її голос заглушає музика на фоні. Нарешті виходять танцювати діти. Зал вибухає оплесками.

У вечірній час Запоріжжя розкриває свої нові барви. На проспекті, що вдень здавався безлюдним і одноманітним, загораються вогні кафе та ресторанів, а число перехожих помітно зростає. У популярних закладах справжня проблема – забронювати столик на день вперед, проте якщо пощастить, то можна знову зануритися в атмосферу свята життя. Тут можна натрапити на місцевих авторитетів у супроводі струнких дам у яскравих сукнях, почути голоси, переповнені алкоголем, які іноді закінчуються конфліктами, а іноді навіть стріляниною, або ж просто насолодитися звуками караоке.

Натомість зараз все тихо та скромно. Ресторан Senator, який роками був місцем "полювання" місцевих ескортниць, перетворився на сімейний заклад - зараз тут немає яскраво нафарбованих дівчат та чоловіків у шкіряних куртках з оцінювальними поглядами. Ще рік тому гучна музика та тусовочна атмосфера були ввечері в усіх запорізьких закладах. Тепер, кажуть, ці відголоски минулого збереглись лише в лаунж-барі "Барін". Можливо, тому бронювати там столик потрібно за кілька днів.

Кафе закриваються о 11:00, а ввечері громадський транспорт їздить рідше, тому багато людей намагаються встигнути на свої останні маршрутки завчасно. Ближче до півночі автомобілі на вулицях також стають рідкісними. З тих, що інколи проїжджають повз, можна почути пісню Валерія Меладзе: "И я тысячу раз обрывал провода, сам себе кричал 'Ухожу навсегда', непонятно, как доживал до утра. Салют, Вера".