"Я бажаю об'єднати всіх дітей в одному місці". Остап Ступка розповідає про свої чотири шлюби, дорослих синів і доньку, молоде кохання та невідомі моменти з життя, які тримає в таємниці від близьких.

Остап Ступка - це знаменитий актор, який продовжує славну традицію акторської династії видатного українця Богдана Ступки. Протягом 34 років він вражає глядачів на сцені Національного театру імені Івана Франка. У його творчому доробку - численні ролі у кіно, а також активна діяльність у сфері дубляжу, де він надав свій голос близько п'ятдесятам персонажам у фільмах та анімаційних作品ах.

У бесіді з OBOZ.UA Остап Ступка щиро відповів на всі запитання, які ми підготували для нього. Він поділився своїм досвідом життя під час війни - як творчим, так і особистим, а також відкрив маловідомі аспекти біографії свого батька.

Яка ваша думка, що б висловив ваш батько щодо війни, якби став свідком цих сумних подій?

Я часто замислююся над цим. Мої батьки проживали (а мама досі живе) неподалік від Театру Франка, який, як відомо, знаходиться в урядовому кварталі нашої столиці. Мама завжди раділа: "О, як чудово, Богдане, тобі так близько на роботу, поруч є магазини, ринок, адміністрація президента". А тато одного разу сказав: "А що, якщо почнеться війна і прилетить ракета?" Ви тільки уявіть! Він, здається, щось відчував. І той трагічний випадок на початку січня, коли в квартирі загинуло подружжя науковців, хіба не є підтвердженням його слів? Мама живе всього за триста метрів від того будинку.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я забрав її до себе. Напередодні, 23 лютого, ми грали в театрі виставу "Пер Гюнт". До мене приїхали друзі - посиділи в гримерці, поспілкувалися, роз'їхалися пізно. А о п'ятій ранку дзвонить товариш із Нью-Йорка: "Старий, вставай, почалося. - Що почалося? - Війна". Я до телевізора, наші ще нічого не передають, ну а далі - пішли повідомлення. Забрав маму, бо ширились чутки, що перебувати в урядовому кварталі небезпечно. І ми жили разом два місяці, здається. Зараз вона в себе. Як є можливість, їду - ми недалечко одне від одного мешкаємо. Кожен день телефоную, от сьогодні вже розмовляли. Про що розмови? У мами - це спогади здебільшого.

Знаєте, що мене вражає? Нам треба всім триматися разом, а ми досі не об'єднані. Невже війна нічого не навчила? Зате наше суспільство дуже добре навчилося хейтити одне одного. Як починаєш читати коментарі... Намагаюся взагалі нічого цього не бачити, бо волосся дибке стає. Думаєш: ну звідки така ненависть та агресія?

Чи може погіршення психічного здоров'я бути наслідком втоми від війни?

- Таких персонажів, у яких, вибачте, жовч стікає з рота, було чимало і до війни. Я вже думаю: можливо, це якісь спеціальні люди - сидять і ненавидять. Треба ж мати час, щоб цілими днями писати ті коментарі. Але, як казав мій батько, одне діло плескати язиком, а інше - перти плуга. Я не буду витрачати час на це.

Проте в серці залишає рану?

- Колись театральний грузинський режисер Роберт Стуруа ставив у Києві "Царя Едіпа", де я грав разом з батьком. Він радив нам, вчитися закриватися, вдягати баночку - от так казав. Таким чином ти ніби за всім спостерігаєш, але не даєш поранити себе.

Знаєте, мені було цікаво, що про мене кажуть, на початку кар'єри. Вирізки з газет збирав, а ще коли в статті твоя фотографія - то це взагалі (сміється). Архів зібрався величезний. Потім якось відійшов від цього. А зараз і газети відійшли в минуле. І відео на виставах знімають не професійні оператори, а самі глядачі - і дуже вдало, до речі. Ну я читаю, звісно, при нагоді якісь коментарі, коли, наприклад, прем'єра пройшла. Але здебільшого - це приємні враження. А ті, хто хейтять... Я не думаю, що вони ходять у театр, цікавляться мистецтвом.

- Ви щось радили сину Дмитру, якому добряче прилітало через те, що з повномасштабним вторгненням не повернувся в Україну і продовжує жити в США?

Дмитро дуже чутливо реагував на відгуки в соціальних мережах, активно відповідав і вступав у дискусії. Я постійно повторював: "Не звертай уваги, не пиши нічого". Також я наголошував на тому, що не варто ділитися занадто особистими моментами. Регулярно намагався донести до нього, що інформація про відпочинок на яхті чи під пальмою повинна залишатися між ним і ним самим. Для мене, наприклад, важливо, щоб такі речі були відомі лише мені. Це моя приватна справа, мій простір і комфорт, а не для обговорення іншими. Схоже, він почав враховувати мої поради, адже тепер ділиться цим значно рідше.

У розмові з нашим виданням Дмитро поділився своєю мрією: він сподівається, що після завершення війни зможе жити між двома країнами. Яка ваша думка з цього приводу?

Я поважаю його рішення. Сподіваюся, що війна скоро завершиться. Я не зустрічав сина та онука з вересня 2021 року — вже більше трьох років.

Чи маєте ви уявлення про Юлію, нинішню дівчину вашого сина?

Ні, я лише спілкуюсь з нею по телефону. У наших розмовах та за фотографіями все виглядає добре, так мені здається. Щоб краще зрозуміти її, потрібно приїхати в Лос-Анджелес і зустрітися особисто. Можливо, у майбутньому з'явиться можливість виїхати за кордон з роботою, і я зможу побачити своїх близьких. Дуже хотів би цього. Зараз важливо активно популяризувати українську культуру, адже це також є своєрідною зброєю.

Чому, на вашу думку, вона не має такої ж гучності у світі, як російська мова?

- Тому що росіяни вкладають у це колосальні гроші. Пригадую, якось я поїхав на творчу зустріч до Франції. Паризькі друзі влаштували мені контрамарки на "Король Лір" у Комеді Франсез. І там, просто при театрі, є великий магазин з книжками з драматургії, біографії відомих режисерів та акторів, переклади літературних творів. Дивлюся - французькою Достоєвський, Чехов. Коли наступного разу приїду в Париж, зайду в Комеді Франсез і побачу там переклади Івана Франка та Лесі Українки, буду розуміти, що ми таки пропагуємо свою культуру.

Більше тридцяти років ви працюєте в одному театрі - Національному академічному театрі імені Івана Франка. Яка з вистав, які ви граєте в даний момент, є вашою улюбленою? Якщо говорити про нещодавні прем'єри, то, можливо, це "Слуга двох панів"?

Це новий проект - так, прем'єра відбулася восени. Працювати з Давидом Петросяном, режисером цієї постановки, завжди цікаво, адже в нашій співпраці панує абсолютна довіра між акторами. Його бачення, наші пошуки та ідеї створюють чудовий мікс поглядів, який втілюється на сцені. Мені дуже подобається "Слуга двох панів". Стиль цієї вистави мені близький, і я радий, що ми повернулися до класичного варіанту комедії дель арте, використовуючи маски.

- Ваш колега по театру, актор Олексій Богданович розповідав нам в інтерв'ю, як Богдан Ступка врятував його словами підтримки після невдалої прем'єри, де той грав головну роль. Мовляв, ці теплі слова допомогло йому не залишити театр, бо були навіть такі думки після провальної вистави. Хто підтримує вас?

- Мої близькі друзі, яким довіряю.

Хто з ваших знайомих відвідує театр?

- Я не думаю, що в мистецтві є друзі. Які ж друзі можуть бути в театрі? Є колеги по роботі. Партнери - чудові, прекрасні, кохані, але друзів немає. Це не вчора придумано, так склалося історично природою стосунків у мистецьких школах. Мої близькі друзі - це лікарі, військові, художники, держслужбовці. Але ніяк не актори.

Чому ж так складно отримати квитки на вистави Театру Франка? Деякі з них розкуповуються всього за кілька днів після початку продажу. Останній випадок вражає: квитки на один із сеансів "Конотопської відьми" були розпродані всього за дев'ять хвилин.

У важкі часи люди завжди шукають підтримки у духовному житті, і це явище спостерігалося протягом історії. Пригадайте, як у Сполучених Штатах під час Великої депресії відбувся справжній бум бродвейських шоу та літературних творів. Сьогодні, коли українці відвідують театри, витрачаючи гроші та стоячи в чергах на улюблені вистави, це більше, ніж просто спосіб втекти від тривог. Це прагнення знайти зв'язок і солідарність з іншими глядачами, які сидять поруч. Мистецтво відіграє рятівну роль – воно стає ліками для душі. Тому ми маємо всіма силами та ресурсами підтримувати й просувати українську культуру, адже вона страждала від утисків протягом багатьох років.

Коли мені було 11 років, я чітко пам'ятаю той момент, коли знайшли тіло Володимира Івасюка, який був повішений у лісі. Це сталося у 1979 році — не так вже й давно, далеко від страшних 30-х сталінських часів. Батько розповідав мені про Леся Курбаса. Він згадував, як режисер Соломон Михоелс, що очолював єврейський театр ГОСЕТ, запросив Курбаса до Москви для постановки "Короля Ліра". Поширювалися чутки про цього талановитого режисера, новатора та реформатора. Вони призначили зустріч на каву вранці, але Курбас не з’явився — його забрали вночі енкаведисти, і на цьому все закінчилося. Історій подібного роду безліч. Це був час систематичного викорінення української нації.

Ви підняли тему обдарованих режисерів. А хто з них вам найбільше до вподоби?

- Мені добре працюється з нашими молодими. З Іваном Уривським ми зробили постановку "Пер Гюнт". З Давидом Петросяном - "Війна", "Візит", "Крум", "Слуга двох панів" - вже чотири роботи. Вони обидва талановиті, у кожного свій шлях, бачення. Мені цікаво і з іншими попрацювати, я відкритий до роботи. Хоча батько завжди казав, що треба знайти свого режисера в житті. І в нього такий був - Сергій Данченко.

- Кілька років тому мені пощастило взяти інтерв'ю у вашої мами. Вона зі сміхом згадувала, як одного вечора виставила за двері режисера Данченка за критику на адресу чоловіка: "Він прийшов, подарував мені трояндочку. Сіли на кухні з Богданчиком. А чоловік тоді знімався у фільмі "Вавілов", була така картина про вчених. І Сергій Володимирович сказав, що йому щось не сподобалося. Я піднялася: "Встали - і вийшли!" Він переводить здивований погляд на Богдана, а той мовчить. Данченко пішов. А оскільки вони вже на той час прийняли чимало, зранку нічого з цього не пам'ятав. Але я ще довго обурювалася: це ж треба - їсть мої котлетки і критикує мого чоловіка!" Ви знаєте цю історію?

Звичайно! Я вже не раз ставав очевидцем таких ситуацій (сміється).

А чи не могли б ви, наприклад, запросити того ж Петросяна до себе додому на вечерю?

Коли у нас було більше вільного часу, я і Давид часто бачилися. Ми прогулялися Києвом, смакували каву і обговорювали театральні вистави. Тепер же все так змінилося – у всіх графіки надзвичайно насичені. Талановиті сучасні режисери взагалі мають плани на кілька років уперед.

Чи відчуваєте ви задоволення від розвитку своєї кар'єри?

Актори постійно відчувають незадоволення тим, що мають. Це спонукає їх до нових творчих етапів, до пошуку незвичних матеріалів і ролей, які можуть бути невідомими як їм самим, так і глядачам. Актор ніколи не може бути повністю задоволеним своїм досягненням. Завжди має місце сумнів — так вчив мене мій батько. Проте водночас важливо мати сильну впевненість у власних здібностях.

З жовтня до грудня у мене був надзвичайно насичений графік – працював над двома телевізійними проєктами, які проходили одночасно. Перший з них – шпигунський трилер "Митець", що складається з 12 серій. З нетерпінням чекаю на прем'єру, яка запланована на весну – серіал з'явиться в ефірі. У цьому проєкті я виконую роль психолога в команді детективів. Більше деталей поки що не розголошую – тримаємо інтригу для глядачів. Другий проєкт – поліцейський ситком "Майор Сковорода", що налічує двадцять чотири серії. Він розповідає про будні поліцейського відділку, любовні перипетії та різноманітні труднощі. У серіалі буде багато гумору, а також цитати та меми відомого Сковороди. Мені дуже подобається команда, з якою ми працюємо – ми вже реалізували кілька спільних проєктів.

Чи зазнали значних змін гонорари під час масштабного конфлікту?

- Та вони ще й до війни змінилися. Можливо, через коронавірус - я не думав про це.

Ви один із тих акторів, хто з 2014 року відкрито висловлював незадоволення через те, що російські артисти все ще відвідують Україну. Чи справила ця позиція якесь враження?

Не було жодного впливу. Це надзвичайно чутливе питання, і, як відомо, поки грім не грянув і велика війна не почалася, продюсери не бажали бачити на головних ролях наших акторів. Все змінилося, коли прийшла біда. Раніше ж була байдужість до власних талановитих артистів, нижчі гонорари та захоплення російськими зірками. Справжня проблема полягала в тому, що ті, хто представляв Україну, намагалися балансувати на двох фронтах. Але так не буває. Потрібен один стілець, і він має бути українським, київським. Навіть під час повномасштабного вторгнення деякі з цих людей так нічого і не зрозуміли. Вони швидко змінили свою позицію - і все. І можуть знову повернутися до старих звичок, якщо виникне така можливість. Повірте, таких людей чимало. Чи є такі в моєму оточенні? Я намагаюся уникати спілкування з тими, хто змінює свої погляди в залежності від обставин.

- Цікаво, на скільки років ви відчуваєте себе?

Вважаю, що залишаюсь таким самим, як у 20 років. Просто змінилася лише дата в паспорті. Справжня свобода починається всередині, чи не так? І я її прекрасно відчуваю.

Як ваша мама сприймає вас: як молодого двадцятирічного чи як зрілого п’ятдесятсемирічного?

На мою думку, вона сприймає мене, як дитину, можливо, п'яти або навіть семи років.

Чи це вам до вподоби?

Ну, це ж моя мама. Пам'ятаю, як ми з татом навідувалися до бабусі у Львові. Вона завжди садила нас за стіл, пригощала смачним обідом і влаштовувала татові прочуханки, наче він був малюком - за це, за те. А він просто сидів і слухав, не заперечуючи. Для батьків їхні діти завжди залишаються дітьми, незалежно від того, скільки їм років - будь то п’ять чи шістдесят. І відчуття актора має бути наївним, сповненим дитячого захоплення світом і бажання відкривати нове. Якщо ми будемо стверджувати, що все знаємо (знайомі, є такі сноби), то з такого акторства не буде жодної користі.

Коли переглядаєш ваші спільні з татом світлини, стає очевидним, як ніжно він ставився до тебе. А ви, в свою чергу, не соромилися іноді влаштовувати невеликі витівки під час фотосесій. Чи не викликало це в ньому якихось сумнівів?

Життя є різноманітним, і в ньому трапляються найрізніші моменти. Іноді можна дозволити собі бути трохи бунтівним, насолоджуючися свободою.

- Коли вам кажуть, що це ніби не пасує віку, як реагуєте?

- І що, виходить, мені слід накинути костюм і краватку? Взяти барсетку в руку? І стати барсетником? (сміється). Ні, я ж завжди любив джинси і продовжую їх носити. А ось костюм одягаю дуже рідко. Наприклад, нещодавно був на прем'єрі фільму "БожеВільні", адже це важлива подія. Почути, у мене є терміновий дзвінок. Можна я зателефоную пізніше? (продовжує через десять хвилин).

Цю картину мені подарувала Ганна Криволап. Я давно чекав на цей портрет. Зараз стою і уважно розглядаю його. Якщо хочете, можу надіслати вам фото.

Це донька Анатолія Криволапа, який вважається одним із найцінніших сучасних художників України. У їхній родині є багато талановитих митців. Я маю велику пристрасть до живопису і займаюся колекціонуванням картин. Особливо ціную наших емігрантів і художників зі Львова. У моїй колекції є роботи, які не можна назвати мільйонними, але їхня вартість цілком пристойна.

Повертаючись до "БожеВільних", мушу зазначити, що це надзвичайно успішний проєкт. Він отримав 12 міжнародних нагород, однак на жаль, жодної української. З невідомих причин фільм мав досить обмежений прокат у кінотеатрах. Проте тепер його можна знайти на Netflix та інших платформах. Я завжди кажу друзям, що якщо не встигли подивитися в кіно, є чудова нагода насолодитися ним вдома. Особисто я переглядав його вже п’ять разів. Я справжній поціновувач кіно. Мені до душі історичні драми, психологічні трилери та фільми жахів. Ми здатні створювати неймовірні фільми жахів – в нашій культурі стільки містичних елементів! Історичні стрічки також можуть бути вражаючими – це допоможе людям краще зрозуміти наше походження і ідентичність.

Але робити це потрібно якісно. На жаль, в індустрії часом спостерігається така тенденція: давайте швидше, немає часу. Або грошей. Знаєте, колись батько, приймаючи премію "Людина року", почав промову зі сцени словами: "У нас чомусь так: сила є, волі - немає. Воля є, сил - нема".

- У вас, до речі, теж є премія "Людина року", а ще - "Телетріумф". Цікаво, як ви ставитеся до звань та нагород?

- Звання - це пережиток радянської системи. Не могли дати людям нормальні зарплати, вішали медальки. З іншого боку, потрібна альтернатива. І вона є. Заслужений артист України - це надбавка 20% до зарплати, народний - 40%. Тому всі так нетерпляче намагаються це нині отримати (сміється). Нагороди і премії в галузі театру і кіно - це добре, але вони мають бути престижними.

Яким чином складається фінансове життя народного артиста України Остапа Ступки?

- Театральному актору весь час доводиться щось додатково шукати, щоб не впали штани (сміється).

- Те, що ви родичі з Євгеном Нищуком, очільником Театру Франка, заважає чи допомагає в роботі (актори були одружені з рідними сестрами - Оксаною та Іриною Батько. - Ред.)?

Це зовсім не стає на заваді. Як це взагалі може стати перепоною? Ми знайомі вже багато років. Ми є і друзями, і колегами, і родичами - все в одному. Три в одному.

Цікаво, яке ім’я обрала для вас онука Богдана?

- Дідусь Остап. От і дожив до цього моменту, правда? (усміхається) Як її поява вплинула на мене? Хм, важко сказати. Не так вже й багато часу ми провели разом, коли вона була тут. А з Поліною (екс-дружина Дмитра Ступки. - Ред.) у нас теж не склалися стосунки. Я намагався порозумітися, адже вважаю себе людиною, яка охоче спілкується. Але зараз ми не підтримуємо зв'язок.

Ми маємо чимало інформації про вашого старшого сина Дмитра, але, на жаль, нічого не знаємо про молодших дітей — Устину та Богдана, які вже також стали дорослими.

- Устині - 24 роки. Навчалася в Польщі, закінчила Лодзинський університет, факультет "міжнародна культурологія". Повернулася в Київ. Чи збирається заміж? Знаєте, якось розуму вистачає (сміється). Богдану - 17 років, він закінчив школу, наразі - в роздумах про своє майбутнє. Тяжіє до кількох напрямів, всі вони пов'язані з творчістю.

Чи мрієте ви, щоб один з молодших дітей теж спробував себе в ролі актора?

Я завжди вірив, що діти повинні мати можливість самостійно визначати, чого хочуть досягти в житті. Вказувати їм напрямок, куди йти, не в моїх правилах. Коли я закінчував школу, у Львові панувала тенденція - всі прагнули вступити до медичного інституту. Запитай будь-кого - всі обирали стоматологію або інженерію. Але на мою думку, діти мають право самостійно приймати рішення. Не можна примушувати: "Давай, швидше стань актрисою! Грай!"

Мій батько, наприклад, взагалі не знав, що я вступаю до театрального. Тільки мама знала. А тато випадково почув від колеги, коли готувалися в гримерці до вистави: "Чуєш, там твій вступає". Батько: "Як?" До мене вдома: "Почитаєш мені щось?" Кажу: "Ні". Думаю, сяде зараз на диван, а я буду йому вірші декламувати? Якось ніяково. Та що казати, коли я вдруге вирішив одружитися - батьки теж не знали. Був Новий рік, я з-під ялинки витягнув запрошення на весілля. Хотів зробити новорічний сюрприз (сміється). А тато кричав: "Ти що, здурів?" Але куди їм діватися? Був розпис і посиденьки в ресторані.

З ким із ваших екс-дружин ваша мама досі підтримує стосунки?

Ірина часто приходить до нас із дітьми, і її допомога є безцінною. Таня, мама Дмитра, іноді також навідується. Але чому ж не склалися стосунки з Танею? Коли з’явився Дмитро, ми обоє були ще підлітками, лише по 18 років. Але справа не лише в цьому. Спостерігаючи за моїми батьками, які прожили разом 45 років, я завжди думав, що хочу такої ж стабільності. Та, на жаль, життя має свої плани, і нічого не йде завжди так, як хочеться.

А ви справді вважали, що все обернеться саме так: чотири шлюби?

Ні, у мене не було таких думок. Коли мені зауважували, що я часто вступаю в шлюб, я згадував фільм з Кім Бесінджер та Алеком Болдвіном "Звичка одружуватись". У них були постійні розставання і возз’єднання. Але в моєму випадку все інакше: я прагну до рекорду.

Чи чекає нас п'ята весільна церемонія?

- Ой, я поки не думаю, чесно. Читаю інколи про якихось людей у мережі: побралися після 10 років стосунків. Думаю: о, ну це нормально. А через пів року, рік... Треба все ж таки якийсь час пожити разом, відчути одне одного. Нещодавно читав в інтернеті інтерв'ю з Катрін Деньов, яка сказала, що, якщо хочеш зберегти стосунки з коханим, не треба виходити за нього заміж.

- Вона саме так і вчиняла протягом усього свого життя.

- І в цьому є сенс. Ну яка користь з того штампу? Головне - любов, підтримка одне одного.

Чи відчули ви іскру любові до Маргарити, вашої нинішньої дівчини, з самого першого погляду?

- З третього разу. Так, так, не з першого. Ну, так уже сталося, не можу сказати чому. Це ж деякі речі на рівні підсвідомості, насправді. Виходить, що між нами була взаємна потреба, і все це зійшлося в один момент. Чи представляв її своїй мамі? Один раз вони приходили до нас в гості. Я не хочу сильно її тривожити, намагаюся захистити (різниця у віці між закоханими - 35 років. - Ред.).

Чи вдалося тобі підтримувати дружні стосунки з колишніми партнерками?

Звісно, я не є конфліктною особистістю і не підтримую суперечки чи розподіл між дітьми. Між Іриною, матір'ю моїх молодших дітей, і мною навіть не виникало жодних дискусій на цю тему. Щодо старшого сина Дмитра, то він з ранніх років проживав із моїми батьками — це всім відомий факт.

Чому ваш союз з Дариною, яка є вашою четвертою дружиною, не виявився вдалим?

У її родині трапилася сумна подія – два роки тому, в досить молодому віці, пішов з життя батько. Ця втрата кардинально змінила їхнє життя. Проте наше спілкування продовжується, і ми стали хорошими друзями. Одного разу мама поділилася зі мною цікавою історією, яку бачила по телевізору, про чоловіка, що мав вісім шлюбів. Вона зазначила, що всі його дружини підтримують зв’язок і навіть приїздять до нього на свята.

Чи змогли б ви це зробити?

- Я б не наважився зібрати всіх разом (сміється).

- Не можу не запитати вас про гучну ДТП, в яку потрапили в квітні минулого року.

Ми з постраждалим знайшли спільну мову і вирішили всі питання мирним шляхом. Щодо самої ситуації... Це дійсно складний момент. Але, як кажуть, ми всі під Божим оком, чи не так? І життя кожного з нас може кардинально змінитися - всього за одну мить.

На даний момент вам не дозволено керувати автомобілем. Чи найняли ви водія?

Ні, у мене своєрідні стосунки з таксистами. Коли сідаю в автомобіль, іноді вони мене впізнають. Вже є кілька знайомих водіїв, з якими я домовляюся: мені потрібно пересуватися містом за різними справами, і вони мене підвозять. Ми добре спілкуємося. Звісно, я скучаю за водінням – за кермом я вже тривалий час. Нещодавно ми подали апеляцію, щоб трохи зменшити строк заборони, і зараз вона на розгляді.

В якому з ваших трьох дітей ви найбільше вбачаєте своє відображення?

- І в Устині, і в Дмитрові, і в Богданові. Потрошки я є всюди. На жаль, війна розкидала всіх. Свого часу, коли був живим тато, збирав нас всіх на новорічні свята. Одягав метелика, білу сорочку, сміявся: "Вас вітає Дон Корлеоне". Зараз цього немає, на жаль. Але я мрію зібрати всіх дітей разом.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Ольгою Сумською - про конфлікт із сестрою, онуків у Москві та обіди зі знаменитим сусідом.