Олена Апчел: У постколоніальному суспільстві поширена практика діяти так, щоб уникнути покарання.

Зображення: Молодий театр Олена Апчел "Необхідно дати можливість кожному робити все"

Протягом більшої частини свого творчого та дослідницького шляху я була переконана, що ті, хто бездумно ставить вистави, представляючи українську класику, помиляються. Я вважала, що якщо це державний театр, то це просто марнотратство коштів платників податків; це серйозна помилка в історичному контексті; це величезна втрата для того, як ми формуємо наше сьогодення. Проте зараз мої погляди змінилися. Я вважаю, що потрібно дати можливість всім творити: нехай у нас буде багато простих, лінійних та сюжетних театральних форм; нехай також з’являться складні, нелінійні, менш популярні, постдраматичні та пластичні мистецькі проекти.

"Форма володіє силою"

Мені завжди здавалося: якщо щось дуже спрощене, воно не шкідливе. Це абсолютна норма постколоніального суспільства -- прагнути робити те, за що не покарають, що принесе швидкі гроші, що не створює додаткової напруги між колективом і керівництвом.

Ми обожнюємо серіали. Кожен із нас має певну пристрасть до них, особливо до тих, що короткі, легкі для сприйняття і доступні. Нам приємно знаходити відображення власних переживань у чужих історіях. Однак, це не є абсолютним злом. Важливою є сама форма. Якщо ти постійно слухаєш одну й ту ж пісню, що містить чотири куплети та п’ять повторюваних приспівів, то твоє сприйняття музики ускладнюється. Якщо ти не маєш додаткових знань (не знаєш, що відбувалося у музиці XVII століття або в кінці XIX та на початку XX), будь-яка інша форма може здаватися тобі просто хаосом і безглуздям.

Ми маємо таку психологічну особливість, що завжди прагнемо до знайомого. Це пояснює популярність новорічних програм на кшталт "блакитних вогників": щороку ми дивилися "З легкою парою!" чи "Москва сльозам не вірить" – незалежно від того, чи подобалося нам це кіно. З цим не вдасться нічого вдіяти, адже наш мозок віддає перевагу звичним речам. Навіть ті маленькі фрагменти з "Дизель-шоу" чи "Кварталу", які містять мізогінні, расистські чи націоналістичні жарти, стають звичними. Ти можеш переглядати їх вперше, вдруге, а потім вдесяте чи навіть 85-й раз – і врешті-решт це вже не так сильно ранить, не так руйнує. Адже з кожним повтором мозок починає сприймати це як своє, і форма стає частиною тебе.

З цієї перспективи, я вважаю, що багаторічна діяльність національних театрів України сформувала обставини, в яких розважальне та популярне мистецтво отримало значний вплив на наше сприйняття. Іншими словами, ті, хто намагається досліджувати образні системи для розвитку свого мислення, потрапляють під вплив формату, який пропонує традиційна українська театральна сцена.

Цілком звично, коли весь ряд встає, а двоє залишаються сидіти.

Сьогодні важливість гігієни свідомості є основою виховання. Якщо ти помічаєш, що форма починає домінувати над тобою, варто піднятися, піклуватися про свій психічний стан і вийти. У нашій реальності це багато років сприйматиметься як акт непокори - ще один елемент постколоніальної травми, з якою потрібно працювати. Незалежно від якості вистави, в кінці всі зазвичай аплодують стоячи, що зовсім не є нормою в багатьох країнах. Щоб змусити глядачів встати для оплесків, вистава повинна бути дійсно значущою для сучасності. Цілком прийнятно, коли всі в залі підводяться, а двоє залишаються сидіти. Це не свідчить про їхню невдячність, а про те, що в них не відбулися певні емоційні процеси. Ніхто не має права судити. Зрозуміло, що незручно, коли всі навколо встають, і ти не можеш бачити сцену, тому доводиться підніматися, щоб розглядіти. Але абсолютно нормально не аплодувати. Урочисті фанфари на нагородження військових, чи на святкуванні "Найкращого вчителя року" - це елемент, необхідний тоталітарному режиму для контролю над масами, щоб зменшити будь-які прояви індивідуальності.

У нашій культурі все ще існує колоніальний слід — поділ на сцену та зал. Зазвичай ми спостерігаємо яскраву присутність перформативного елемента, в той час як субʼєкт залишається пасивним, сприймаючись лише як обʼєкт, який спостерігає за подією.

Зображення: Молодий театр Олена Апчел "Деколонізація почуття меншовартості повинна також стосуватися Заходу"

Європейське мистецтво та наше сприйняття його — це зовсім різні явища. Лише небагато людей усвідомлюють, що традиційна грецька інтерпретація "Гамлета" суттєво відрізняється від французької версії цього твору — Європа не є однорідною. Деколонізація у нашій свідомості часто асоціюється з відривом від радянського минулого, але насправді вона також повинна включати звільнення від меншовартості стосовно Заходу. Яскравим прикладом слугують наші сусіди-поляки, які пройшли через цей процес: вони змогли емансипуватися від впливу Росії, створивши ментальний бар'єр між собою та нами, та формуючи уявлення про українських заробітчан. Проте, водночас, вони залишилися вразливими до думки Європи. Я спостерігала, як мої колеги — талановиті польські режисери — приїжджали на фестивалі у Відні чи Дрездені й відчували себе незручно, намагаючись налагодити контакти. Тому важливо подолати обидва аспекти колоніалізму в собі.

"Важко знайти в собі сміливість для освоєння складного багаторівневого мистецтва."

Ми стикаємося з серйозними труднощами, коли мова йде про сміливість втілювати складне багаторівневе мистецтво. І навіть коли ми наважуємося, часто це призводить до початку фестивалю самопожертви. Важко відкрито обговорювати проблеми нашої історії, і це цілком зрозуміло. Наприклад, ми не можемо дозволити собі критикувати Леся Курбаса, який працював у рамках системи, поки він не займе належне місце в загальному сприйнятті як "бог української реальності". Нам потрібно дочекатися, поки світ зрозуміє, ким був Курбас: у якому театрі він виступав, з чим боровся, які досягнення здобув. "Але ж він був комуністом", - тоді давайте спробуємо розібратися з цим. Або ж Павло Тичина, який також належав до системи і вірив у неї. Можливо, якщо б вони не діяли так, як діяли, ця система не була б такою потужною. Можливо, вона не протрималася б так довго. Можливо, мої батьки стали б тим поколінням, яке юними вийшло з цієї системи, і я б не з'явилася на світ у цих умовах. І, можливо, зараз у нас було б значно менше труднощів із культурною обороноздатністю нашої країни.

Проте захоплення складною багатошаровою дорогою може допомогти у формулюванні правильних запитів, які вкажуть, як формуються ці причинно-наслідкові зв'язки та як з ними можна працювати в обмежених часових рамках. Час завжди є обмеженням у контексті будь-якого виду сценічного мистецтва.

"Знайти красу в рутині — це головне завдання для тих, хто перебуває в пошуках."

Сьогодні в нас війна -- ми не можемо речі робити простими, без контекстів, без супроводу. Беремося за якусь тему, якою б вона не була, і навколо цієї теми мають бути вистави, зустрічі, дискусії, робота з дітьми, з підлітками, з родиною, презентації книжок. Бо якщо людина хоче зрозуміти, про що вистава, але вона не пройшла ці супровідні програми, їй буде складніше. Вона матиме менше інструментів. Ці практики ніколи не працюють на мінус, вони завжди працюють на плюс. Це може бути нудним -- полюбити нудне є основним завданням тих, хто в пошуках.

"Коли ми, військові, повернемося до мирного життя, у нас не вистачить сил навчати вас, як адаптуватися до нашої присутності."

Мозок завжди прагне до спрощення, але іноді важливо ускладнити наше сприйняття. Це саме те, що вимагає час, в якому ми живемо. Коли військові повернуться до цивільного життя, у нас не буде можливості навчати вас, як взаємодіяти з нами. Це стане вашою відповідальністю — ускладнити свої уявлення. Вам слід відвідувати курси, щоб розібратися, що таке стресова реакція, чим вона відрізняється від посттравматичного синдрому, як люди з різним освітнім бекграундом справляються з травмою війни, як це стосується різних поколінь, а також які зміни відбуваються в жінок під час війни, коли їхні тіла піддаються постійному впливу кортизолу. На жаль, таких досліджень ще не існує, оскільки подібних практик не було раніше. Це завдання покладається на цивільне суспільство. Вам доведеться самостійно ускладнити своє сприйняття: ставити запитання, читати, спостерігати, вдосконалюватися. Необхідно шукати інформацію, навчати один одного і підтримувати з радістю — це має стати процесом пізнання.

У цих складних умовах ми здобули здатність до резильєнтності — уміння підтримувати стабільність психологічного і фізичного стану в умовах труднощів та адаптуватися до них. Хоча не всі змогли витримати випробування, ті, хто залишився, володіють цим даром. Це має стати джерелом натхнення для сучасного перформативного мистецтва, адже тут відкривається безмежний спектр можливостей.

"Це нормально, коли є конкуренція. У нас її немає"

На мою думку, в умовах війни українські національні театри повинні запровадити квоти для сучасної драматургії, оскільки живі драматурги є важливою складовою нашої економіки. У нас керівники театру, такі як директори та художні керівники, залишають свої посади лише у разі смерті, що виглядає неадекватно. У багатьох країнах світу проводяться конкурси кожні три-п’ять років, і це є нормою, оскільки конкуренція стимулює розвиток. В Україні ж такої конкуренції немає. Було б доцільно, щоб у репертуарі театрів було щонайменше 30% сучасних п’єс. Проте ми також стикаємося з питаннями про те, хто і як висловлює свої думки. Ця проблема, безумовно, залишатиметься актуальною, але без її вирішення ми не зможемо рухатися вперед.

Класно, що в нас є Театр Ветеранів і "Енеїда" (вистава Театру Ветеранів у Молодому театрі. -- Ред.). Але серйозно? Перший театр ветеранів на дванадцятому році війни? У нас їх має бути 700 -- у кожному місті. Погані, хороші, талановиті й не дуже, музичні, класичні.

Зображення: Молодий театр. Лекція Олени Апчел "Мені справді цікаво було б побачити виставу, присвячену переходу з російської на українську мову."

Для мене захистом є включення нейросприйняття. Чи настільки ми замислюємося над цим? Ми навіть не усвідомлюємо, як по-різному сприймається світло та кольори. Мало хто звертає увагу на те, як мають бути спроектовані стільці для підлітків, які через гіперактивність потребують можливості постійно рухатися, адже тільки так вони можуть осягати інформацію.

Жінка у війську -- мене це цікавить. Моє тіло змінюється. Маю депривацію сну, як і будь-яка посестра. Зміна ваги: якби цю тему висвітлили в мистецтві, це дуже сильно допомогло б наступним поколінням юних воїнок, які зараз приєднуються. До нас приходять посестри, яким 18 років. Їм було сім-вісім років, коли була Революція гідності. Ми не зважали на них тоді. А сьогодні це повноцінні громадянки нашої країни. Що ми їм запропонували через мистецтво? Їхній свідомості, їхнім тілам, їхній упевненості?

Я спеціально займалася з викладачкою наддніпрянської української мови для правильної вимови. Мені дуже хотілося б подивитися виставу про перехід з російської на українську, де цей довгий складний перехід шанують. Такий перехід зазвичай відбувається між поколіннями, а не стається всередині покоління. У мене немає досвіду споглядання проєкту, в якому ті, хто народився з такими вихідними даними (російськомовними. -- Ред.), був би не засуджений і висміяний, а глибоко проаналізований з боку нейропсихології, еміграційних процесів, політичного вибору й соціальної відповідальності.

Я не бачила проєктів про те, що сталося в 1991 році з людьми, які клали гроші на книжки. Це покоління моєї мами. Вони розгубилися на десятиліття. Я не думаю, що вони відновилися до кінця. Покоління 60 плюс -- що з ними зараз? Я не чую цих голосів у мистецтві. Хто з ними працює? Якщо з ними працюють, то це голоси окремих митців у конкретних театрах, але це не про Україну.

Олена Апчел: "У військовій службі жінка не має права на помилки"