Еміграція до США, гірка втрата, а також бабуся в Донецьку, яка досі спілкується українською. Що трапилося з першим переможцем "Х-Фактора" Олексієм Кузнєцовим?

Олексій Кузнєцов став переможцем першого сезону "Х-Фактора" у віці лише 19 років. З раннього дитинства він мріяв про виступи на оперній сцені. Грошовий приз, отриманий на шоу, він вкладав у своє навчання в Європі, а згодом вирушив до Сполучених Штатів, де вже майже десять років активно розвиває свою кар'єру в опері.

OBOZ.UA зателефонував Олексію Кузнєцову до Нью-Йорка. В інтерв'ю співак розповів про життя на Манхеттені, контрасти Америки, втрату мами в окупованому Донецьку. А ще - про бабусю, яка теж мешкає там і все життя розмовляє українською, та свою сім'ю у США - дружину й маленького сина.

Олексій Кузнєцов родом із Макіївки Донецької області. Як згадували в інтерв'ю його рідні, хлопець змалку проявляв інтерес до оперної музики: із захопленням слухав класичні твори по телевізору, і це поступово переросло в усвідомлене бажання співати. У дитинстві навчався в музичній школі. Пізніше вступив до Донецького музичного училища на спеціальність "академічний вокал". Уже під час навчання проходив стажування у Донецькому академічному театрі опери й балету імені Анатолія Солов'яненка.

Після здобуття перемоги в шоу "Х-Фактор", Олексій отримав два мільйони гривень та підписав угоду з Sony Music Russia, однак цей контракт незабаром був розірваний через пасивність лейбла. Отримані кошти він інвестував у своє навчання: відвідував майстер-класи у відомих іноземних викладачів, навчався в Італії та Австрії, а також проходив стажування у Віденській опері. Згодом Олексій переїхав до США, де продовжує розвивати свою кар'єру в опері. Варто зазначити, що музика – це не єдина його пристрасть. З раннього віку він серйозно займався спортом і вже у 17 років отримав звання майстра спорту з боксу. Наразі, поряд із музичною кар'єрою, він також працює тренером з боксу.

Наша розмова відбувалася в обідню пору за нью-йоркським часом. Прошу Олексія описати свій типовий день - графік, каже, майже не залишає пауз. "Багато тренувань, репетицій, зйомки, сімейні справи, - перелічує Кузнєцов. - Сьогодні, наприклад, прокинувся дуже рано: спершу тренування, потім швидко додому - і вже за годину знову вирушаю на інше заняття. Справ чимало, і серед них є такі, про які поки не можу говорити - маю контракт із пунктом про заборону передчасного розголошення. Утім, загалом усе - слава Богу. Жалітися не маю на що. Динамічне життя - це типова американська історія. Бо Нью-Йорк - місто недешеве. А ми ще й мешкаємо на Манхеттені - в одному з найдорожчих районів".

"Тут зовсім інша ментальність і сприйняття життя, - продовжує Олексій. - В Україні, коли діти стають дорослими, батьки часто залишаються поруч і підтримують їх ще довго. А тут все інакше: досягнувши 18 років, син чи донька зазвичай відправляються з дому, і це вважається нормою. Звичайно, є різні випадки, але в цілому таке ставлення панує. Щодо роботи, то я, зізнаюся, не можу зрозуміти, коли американці відпочивають. Здається, у них багато вихідних та свят за календарем, але я живу тут майже десять років і не бачу, щоб вони дійсно відпочивали. Вони працюють безперервно. Адже витрати тут досить великі, і їх потрібно постійно покривати. Дуже швидко звикаєш до цього темпу - завжди в русі."

"Спочатку мені зовсім не сподобалося, - згадує Кузнєцов про перші роки після переїзду. - Ми з дружиною (артистка балету Катерина Семенова. - Ред.) спершу жили в Європі, а потім переїхали сюди. Й одразу відчули різницю. Наприклад, майже в жодному будинку не було пральних машин. XXI століття, а базові речі, які в Україні вважаються нормою, тут виявилися недоступними. Пам'ятаю, коли тільки приїхав і запитав, де можна попрати речі, мені сказали: "Ідіть два квартали, там знайдете". І це - центр Манхеттена! Багато старих будинків з інфраструктурою, що не змінювалася з часів, коли їх було споруджено. Спершу це дуже дивувало".

"Зараз у нас усе є, ми живемо в гарних умовах, і мені дуже подобається це місто, - продовжує Олексій. - Але повторюся: чимало нюансів, навіть таких, які помічаєш уже після кількох років життя тут. З одного боку, можна замовити будь-що, у будь-який час, і легко повернути, якщо не підійшло. З іншого - стикаєшся з бюрократією, дрібними складнощами, і розумієш: це все те ж саме, що й у нас, тільки іншою мовою. Корупції на базовому рівні немає, але ти відчуваєш, що вона існує, просто не можеш довести. Що стосується продуктів - якщо можеш купувати органічні овочі та якісну їжу, добре. Але якщо ні - їжа пластикова, якість невисока. І чесно скажу, у нас в Україні все значно краще, незважаючи на війну".

"Коли мова йде про освіту, відкриваються вражаючі можливості, - розповідає Олексій. - Тут можна отримати знання від справжніх професіоналів. Це, напевно, одна з небагатьох країн, де ще є люди, здатні навчити вас унікальним речам, які ви не знайдете більше ніде. Серед них ті, хто працював з Паваротті, Монсеррат Кабальє та іншими видатними особистостями. Я мав привілей співпрацювати з ними. Приємно, що Metropolitan Opera в Нью-Йорку активно підтримує Україну. Дружина генерального менеджера Пітера Гелба, відома диригентка Кері-Лінн Вілсон, нещодавно відвідала Київ. Багато людей у США висловлюють підтримку українцям. Звичайно, є й ті, кому це не цікаво, але на початку війни реакція була просто вражаючою: люди готові були надати допомогу буквально за кілька годин. Я заснував фонд Help Ukraine, який досі працює дуже ефективно."

Справді, сьогодні обставини змінилися. Підтримка існує, але її отримати стало складніше, і часто доводиться чекати місяцями. Це частково викликано появою безлічі політичних питань, які відволікають увагу від подій за межами країни. Звичайний американець часто не знає про наші труднощі. Якщо сьогодні увімкнути телевізор, інформації про Україну буде обмаль – те, що активно висвітлювалося на початку війни, поступово зникає з медіа. Коли звертаєшся по допомогу, люди запитують: "Що у вас відбувається? Розкажіть". А новин немає. На початку великої війни ситуація була зовсім іншою: люди були готові зробити все можливе, лише скажіть, що потрібно. Проблеми можна було вирішити за лічені години.

- Олексію, як влаштовано ваш побут в Америці?

- Загалом тут жити досить зручно. Але тема власного житла у США - окрема й дуже цікава. Сьогодні купувати нерухомість не надто вигідно. Якщо ти мультимільйонер - тоді, звісно, можеш розглядати будинки й квартири як інвестиції. Але для звичайної людини, навіть із хорошим доходом, купівля житла не є першочерговою ціллю. Я не вважаю себе бідною людиною, але й не з тих, хто купує нерухомість просто так. Тому оренда - значно логічніший варіант. Вона дає свободу: можна змінювати район, місто, формат життя залежно від обставин. До того ж система в США так вибудувана, що знімати житло часто вигідніше, ніж володіти ним. Тут не так, як у нас: якщо купуєш, платиш надалі лише комунальні. Податки, обслуговування, страхування - усе це тут настільки суттєво, що за сумами майже дорівнює оренді. Тому багато хто купує, поживе, а потім продає та знову знімає. З машиною в Нью-Йорку так само. Тримати авто - це радше головний біль. Парковок мало, коштують дорого - часом 100 доларів на годину. Тож коли треба, просто беремо автомобіль в оренду.

- Чим займається ваша дружина Катя?

Тренування в балеті та фігурному катанні займає важливе місце в її житті. Вона підтримує не лише танцівників, а й спортсменів, допомагаючи їм з фізичною підготовкою, координацією та рухами. Проте більшу частину свого часу вона присвячує нашому маленькому синові, який активно розвивається. Він відвідує різноманітні заняття: гімнастику, плавання та інші секції. Дитина вже трохи навчається і починає спілкуватися на кількох мовах. Нью-Йорк - це справжнє міжнародне місто, багате на культури та мови, що створює чудове середовище для дітей, які швидко засвоюють нові знання. У цьому плані Америка дійсно вражає. Однак, якщо говорити про безпеку, ситуація виглядає більш складно. Це вже не та Америка, що була двадцять років тому. Відчуття небезпеки присутнє, з численними поліцейськими патрулями та постійним звуком сирен. Не завжди можна почуватися спокійно. Людям з України це знайомо - вони щодня живуть з відчуттям ризику. Проте тут існує інша реальність: можна жити в спокійному районі, але достатньо перейти одну-дві вулиці, щоб атмосфера кардинально змінилася.

У Нью-Йорку існує велика кількість людей, які страждають від психічних розладів, і деякі з них навіть проживають у метро. Коли я вирушаю на тренування о п'ятій ранку, майже завжди їх помічаю. Не всі з них демонструють агресію, але сам факт їхньої присутності викликає певний дискомфорт. З часом починаєш звертати увагу на різні деталі, до яких важко адаптуватися: наприклад, на пацюків, які бігають по вагонах метро. І тут вражає контраст: у цьому місті, де на один квадратний метр припадає десятки мільйонерів, ніхто не може впоратися з проблемою цих гризунів. Різниця в реальностях просто вражає.

На запитання про "Х-Фактор" Олексій відповідає, що той період став для нього точкою відліку в музиці: "Це талант-шоу дало мені знайомство з великою кількістю людей, які багато чого мене навчили й дали важливі настанови. Моя дорога в професію почалася саме в Україні. Люди дізналися про мене як про артиста саме завдяки цьому проєкту. Вдячний усім, хто тоді голосував за мене, надсилав SMS, підтримував. Минуло багато років, але деякі люди й досі мені пишуть. Зараз живу в іншій країні, в іншому статусі, працюю над тим, щоб побудувати міжнародну кар'єру. І, дай Боже, колись заспівати й у рідній Україні. Паралельно робимо все, щоб українських виконавців почули у світі".

На жаль, сьогодні на міжнародних сценах українських артистів менше, ніж російських, які, після кількох років ізоляції, знову повертаються в світ мистецтва, - зазначає Олексій Кузнєцов. - Вони часто виправдовуються словами на кшталт: "Так, у мене російський паспорт, але я не відчуваю себе росіянкою — я з'явилася на світ у Казахстані". Або в Азербайджані, Узбекистані, Башкирії. Ми докладали чимало зусиль, щоби перешкоджати виступам російських виконавців, які підтримали агресію. Але, на жаль, зараз бачимо, що вони знову з'являються на сценах європейських міст. Яскравим прикладом є Анна Нетребко. Вона довгий час залишалася мовчазною щодо війни, і через це її виступи скасували на багатьох майданчиках, зокрема у Metropolitan Opera в Нью-Йорку, де вона більше не співала. Проте Нетребко знову виступала в Лондоні. Українська сторона, зокрема наш посол Валерій Залужний, намагалися вплинути на цю ситуацію, пояснюючи, тиснучи дипломатично. Але у відповідь почули: "Це наша країна, і ми будемо робити те, що вважаємо за потрібне". Ось така реальність.

Олексію, ви походите з Донеччини і протягом тривалого часу у повсякденному житті спілкувались російською, але сьогодні ви впевнено та чудово говорите українською. Яким чином проходив для вас цей мовний перехід?

У нашій сім'ї з самого дитинства використовувалися обидві мови. Хоча більшість людей навколо говорила російською, українська для нас також була рідною. Я вивчав її у школі, і вона ніколи не здавалася мені чужою. Моя бабуся з Вінниччини принципово спілкується лише українською, навіть проживаючи в Донецькій області вже багато років. Вона ніколи не переходила на російську, оскільки це їй зовсім природно. Тому в мене не було жодних внутрішніх суперечностей щодо мови. Я завжди легко переходив з однієї мови на іншу в залежності від обставин. Звичайно, коли живеш за кордоном, деякі аспекти мови можуть поступово «забуватися»: певні слова, інтонації, нюанси. Але в цілому українська залишається для мене живою. Наразі в США я з дружиною більше спілкуємося англійською, так само як і наш син. Проте вдома ми читаємо йому українські книжки та народні казки.

У новинах повідомляється, що ваша мама все ще проживає в Донецьку. Чи вдається вам підтримувати з нею контакт?

На жаль, мушу внести корективи: моєї мами вже немає серед нас. Вона відійшла у вічність два роки тому. Ми тривалий час боролися з онкологічним захворюванням — проходили лікування, намагалися тримати хворобу під контролем, і деякий час їй дійсно ставало легше. Проте, на жаль, нам не вдалося її врятувати. Ми виграли лише кілька років у цій боротьбі, а зрештою хвороба взяла гору. Через війну та окупацію ми не змогли бути поруч. Всі організаційні моменти взяли на себе родичі та близькі: провели маму в останню путь, зробили все можливе. Я лише бачив деякі моменти на відео, але попрощатися особисто не зміг. Мою маму, як і тата, поховали в Донецьку.

Там досі мешкає моя бабуся. Вона живе в власному будинку, де провела все своє життя. Вибратися звідти вона не захотіла. І так, вона досі спілкується українською в Донецьку, ніколи не переходячи на іншу мову. І таких, як вона, там не мало, повірте. Чи відчуваю я бажання повернутися туди? Чесно кажучи, ні. Люди, звісно, притягують, але саме місто - ні. Без рідних воно втратило для мене сенс. Можливо, я міг би прогулятися і подивитися, як воно змінилося, але розумію, що в головному нічого не стало новим. Багато знайомих уже покинули це місце — моє покоління, в основному, виїхало. Я спілкуюся переважно з бабусею та кількома близькими друзями, які залишилися там.

- Вашою тренеркою на проєкті була співачка Йолка - родом з Ужгорода, але попри війну вона продовжує жити й працювати в Москві та навіть нещодавно отримала російське громадянство. Ви спілкувалися з нею після шоу?

Після моєї перемоги ми певний час залишалися на зв’язку, адже у нас були спільні проєкти, і вона продовжувала працювати на "Х-Факторі" в кількох сезонах. Проте після початку війни наші контакти припинилися. Я більше не спілкуюся з нею. Знаю лише, що вона залишилася в Росії, і на цьому все. Насправді, нормального спілкування у нас не було з 2014 року. Що стосується Ігоря Кондратюка, то наші стосунки залишаються теплими і дружніми. Хоча ми давно не бачились, кожного разу, коли зустрічаємось, можемо спокійно поговорити. Пам’ятаю, ми виступали разом у Дніпрі, де він був ведучим, це сталося в 2014 чи 2015 роках. Потім ще раз зустрілися в Києві, швидко обмінялися новинами про життя. Ми не з тих друзів, які дзвонять щодня, але у нас добрі стосунки. Знаю, що він у Києві і активно підтримує Україну. Якщо ще раз зустрінемось, буду тільки радий.

Щодо Сергія Сосєдова… Якщо бути відвертим, мене це навіть не вразило. Він завжди мав такі погляди. Для нього Україна була, скоріше, джерелом доходу: куди платили – туди й вирушав. У мене не було жодних ілюзій. А от Серьога став для мене справжнім сюрпризом. Ніколи не думав, що він так швидко змінить свою позицію. Коли дізнався про це, було дивно і боляче. Я вважав його іншим, а виявилося, що з усіх він саме той, хто завжди готовий до змін. Здається, у людях немає нічого святого.

Які у вас наміри на найближчий час?

Усі мої мрії починаються з одного бажання: неймовірно прагну, щоб у нашій країні нарешті настав мир. Хочу, щоб люди перестали втрачати своїх близьких, домівки, а найголовніше — життя. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, моя дружина і я перебували в Україні. Ми планували повернутися до США 24 лютого, але всі рейси були скасовані. Прокинулися вранці від звуків пострілів, а незабаром почули вибух ракети — потім почали лунати сирени та тривожні сигнали. У такі миті особливо відчуваєш цінність родини. Я дуже хочу зустрітися з рідними, обійняти їх і знати, що в них усе гаразд. Щодо моїх особистих амбіцій — прагну розвиватися як артист. Хочу досягти таких висот, щоб голос, дарований мені Богом, лунав по всьому світу.

Дізнайтеся більше на OBOZ.UA про життя Івана Ганзери, першого переможця "Голосу країни", який оселився в селі. У нього донька – чемпіонка, сестра перебуває в окупації, а також плани щодо участі у виборах до парламенту.