"Миколаївський піаніст: трагічна історія Едуарда Двухіменного, який загинув у полоні"

2 лютого 2024 року син Едуарда отримав телефонний дзвінок від чоловіка, який нещодавно вийшов з російського полону. Він розповів, що деякий час був поряд з його батьком. На той момент вони обидва не мали уявлення про те, що Едуард загинув півроку тому.

Едуард Двухіменний походить зі Станиці Луганської. Коли йому виповнилося сім років, його сім'я переїхала до Миколаєва. У юності він служив в армії в Білорусі, а пізніше брав участь у бойових діях в Афганістані.

У цивільному житті працював помічником машиніста, потім -- машиністом локомотивного депо ТЧ-8 у Миколаєві.

У 2014 році разом із сином ми відстоювали демократичні цінності на Майдані Незалежності під час Революції Гідності.

24 лютого 2022 року, у віці 59 років, Едуард вирушив до військового комісаріату та приєднався до лав 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, ставши гранатометником.

10 березня 2024-го родині надіслали фото для впізнання. З російського полону повернули вихудле тіло Едуарда Двухіменного. "Шкіра й кістки залишилися", -- каже син.

Він був строгим батьком, але дуже лагідним дідусем. У свій час він також мав особливу прихильність до бабусі Параски Кіндратівни, до якої щоліта навідувався на Луганщину.

Мав складне дитинство. Вже вісімнадцятирічним воював в Афганістані -- про що волів не розповідати.

Едуарда Двухіменного характеризує його найстарший син, Євген, як людину з високими моральними принципами, порядністю та дисципліною. Завдяки цим якостям, прищепленим батьком, сьогодні четверо його дітей мають схожі цінності.

"Коли батько відправився до армії, він уявляв, що там панує порядок. Мабуть, на його уявлення вплинули старі радянські фільми про війну, такі як 'Балада про солдата', що ідеалізували образ військового як благородної та жертовної особи. Проте, після того як він потрапив на службу, тато усвідомив, що реальність виявилася далеко не такою бездоганною," -- ділиться Євген Двухіменний, розповідаючи про службу батька в десантно-штурмових військах на території Білорусі. "Люди зазвичай тяжіють до тих рис характеру, які їм близькі. Принциповість, відповідальність і дисципліна — це ті якості, що відрізняли військових і були притаманні і моєму батькові."

А ще, пригадує, батько був дуже нетерплячим -- через те робити уроки й займатися музикою діти любили з мамою. Євген жартує: "Мама іноді маніпулювала. Мовляв, зараз прийде тато, будеш із ним готуватись. А я одразу: окей-окей, робимо".

Едуард, подібно до свого батька, завершив навчання в музичній школі, спеціалізуючись на фортепіано. Він також заохотив свою доньку Марту до гри на цьому чудовому інструменті.

Євген із задоволенням згадує, як у родинному колі вони насолоджувалися футболом і хокейними матчами, в чому неабияк допоміг йому батько. "Зимові сезони зараз не такі, як раніше, але в моєму дитинстві ми часто виходили на лід, щоб пограти в хокей. Тато вмів кататися на ковзанах просто чудово, навіть задом наперед, що досить складно. Його ковзани — старі радянські, але все ще дуже якісні, і вони збереглися у нас. У нас також були свої ключки та шайби. Іноді ми виступали в одній команді, а іноді змагалися один проти одного".

Едуард, розповідає син, любив футбол. Уболівав за ФК "Барселона". А ще -- водив їх на тренування з футболу, не пропускав важливих ігор.

Одного разу ми з братом вирушили на футбольні змагання. Коли прибули на залізничний вокзал у Миколаєві, побачили, що на пероні стоїть склад пасажирських вагонів. Наші місця були в найближчій до локомотива частині. Оскільки погода була теплою, ми вирішили трохи почекати на пероні перед відправленням. Раптом під'їжджає локомотив, і ми впізнаємо знайоме обличчя. Ми навіть не підозрювали, що наш батько буде вести цей потяг! Усі, хто стояв поруч, вражено ахнули, коли він, керуючи потужним тепловозом вагою 138 тонн, без жодного поштовху з'єднався з вагонами. "Клац" — і все готово! Машиніст першого класу, як-не-як! Того дня Едуардові не вдалося потрапити на гру до синів через роботу, але хлопці досі з гордістю згадують той момент, коли їхній тато продемонстрував свою майстерність.

У 2014 році Едуард і Євген Двухіменні вирушили на Майдан, щоб підтримати Революцію Гідності. "Тато першим заявив про своє бажання поїхати. Це була його громадянська позиція, він відчував солідарність з протестуючими. Тоді в країні панував справжній хаос, ухвалювалися жахливі закони! Я вирішив поїхати, щоб підтримати його", – згадує син.

З моменту початку масштабного вторгнення Едуард Двухіменний також не залишився байдужим до боротьби за незалежність України. "Він міг би дочекатися листопада — адже йому було 59. Багато, якщо не всі його ровесники, вчинили саме так", — зазначає Євген. Проте його батько вирішив діяти відразу, 24 лютого.

Найстарший із синів поки що не мав уявлення про це — він був зайнятий своїми справами, адже планував відправитися до військкомату в іншому місті. Євген же приєднався до армії 25 лютого.

Едуард став гранатометником у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Їх направили на Донеччину, а підрозділ Євгена — на Херсонщину.

"Нам рідко вдавалося зідзвонюватись: "старлінки" з'явилися не одразу, мобільний зв'язок був поганим. Зайвого не говорили. Головне, що відповів, -- отже, живий-здоровий".

16 квітня 2022-го розмовляли востаннє. Тоді, згадує Євген, він запитував, який позивний обрав батько. Та чомусь Едуард не відповів.

Згодом дружина Едуарда отримує інформацію від його товариша по службі: чоловік використовував псевдонім "Піаніст". Чи пов'язано це з його любов'ю до фільму "Легенда про піаніста", чи, можливо, через те, що раніше він сам грав на цьому інструменті, залишається лише припускати.

"Мій батько володів чудовим музичним смаком: він захоплювався Стінгом, Родом Стюартом, гуртом Queen, але найбільше цінував творчість Pink Floyd та Алана Парсонса. Його улюбленою піснею була 'Lost for Words' з репертуару Pink Floyd," - поділився син Євген.

31 січня 2024 року в Україну з полону повернули 207 людей. Серед них і тимчасового співкамерника Едуарда, Олексія. "2 лютого мені зателефонував чоловік і сказав, що тато в полоні. Він розповідав таке, чого стороння людина знати не може", -- так родина Двухіменних дізналася, що Едуард перебував у полоні. У квітні 2022-го їх сповістили про зникнення безвісти близького під час виконання бойового завдання в районі Зарічного на Донеччині.

"Його захопили в полон, оскільки він залишився на своїй позиції. Боровся до останнього, поки була хоч якась можливість. Варто зазначити, що під час інтенсивних боїв боєзапас швидко вичерпується, а доставити нові снаряди стає дуже важко через інтенсивні мінометні обстріли," -- розповідає Євген.

Після того дзвінка Євген подав запити в Національне інформаційне бюро (НІБ), Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими й Об'єднаний центр СБУ: дізнатися, що їм відомо про місце перебування батька.

"Ми дізналися від Олексія, що тато в полоні, але на цей момент він уже був загиблим. Цього просто ніхто не знав".

Євген зазначає, що вони лише-но встигли відчути радість, як 10 березня правоохоронці надіслали зображення для ідентифікації. "Це стало справжнім шоком для нас", - додає він.

Едуард пішов з життя 15 червня 2023 року. Російська сторона повідомила, що причиною його смерті стала хронічна серцева недостатність.

Тато працював на залізниці, де його обов'язки полягали в управлінні пасажирськими потягами. Щороку він проходив медичний огляд, який був обов'язковим. Я знав про це, адже сам мав досвід роботи помічником машиніста: перед кожною поїздкою лікар перевіряв здоров'я та міряв тиск. Євген зауважив, що якби у батька виникли проблеми із серцем, його просто не допустили б до роботи. "Але я розумію: якщо людину тримають в голоді, то це призводить до втрати не лише м'язової маси, а й функцій внутрішніх органів. Адже серце - це теж м'яз. Він настільки схуд, що залишилися лише шкіра та кістки".

27 квітня відбулося прощання з Едуардом Двухіменним, яке стало можливим після завершення всіх необхідних експертиз. Організацією процесії займався ТЦК. Тіло військового було кремоване, а його рідні мають намір розпорошити прах над величними Карпатами.

"Євген пояснює своє рішення, зазначаючи, що його серце належало горам та Україні."

"Завдяки розповідям тих, хто загинув у полоні в жахливих умовах, ми усвідомлюємо, що captivity не є запорукою виживання. Це важливо обговорювати — не лише на честь наших fallen comrades, але й для тих, хто ще залишається в ув'язненні," – зазначила військовослужбовиця "Азову" та авторка книги "Полон" Валерія "Нава" Суботіна.

Її колега, артилерист "Азову" Михайло "Кот" Вершинін, який також пережив полон, впевнений, що відображення історій тих, хто загинув в полоні, є важливим кроком у боротьбі за справедливість, істину та майбутнє нашої країни.

"Увесь цивілізований світ має знати їхні імена та історії, щоб їхня жертва не стала просто статистикою чи сухими літерами на пам'ятниках. Пам'ять -- це не лише про минуле, а й про майбутнє. Справедливість -- це не тільки покарання злочинців, а й збереження правди, повернення полонених, підтримка родин і зміцнення української нації, щоб подібне більше ніколи не повторилося та жодна історія не забулася".

Зрештою, підсумовує "Кот", історії пам'яті закатованих -- це нагадування українцям і всьому світу про ціну нашої свободи. "Кожна історія загиблого захисника -- це історія боротьби за Україну. Тільки пам'ять і правда та помста за них роблять нас сильнішими. Дають нам сили воювати та рухатися далі".

Максим Колесніков, колишній військовослужбовець, який повернувся з полону і тепер працює в громадському секторі, вважає, що важливо розповідати історії героїв, які загинули в неволі, адже це також є формою вдячності: "Смерть у полоні може бути більш жахливою, ніж на полі бою. Хоча важко порівнювати ці ситуації, відчуття під час бою разом із побратимами кардинально відрізняється від того, коли ти повністю перебуваєш у владі катів".

"Кот" наголошує також на важливості особистих історій: "Розповідати конкретні історії -- ким був загиблий, за які цінності воював, що для нього було важливим. Використовувати фото, відео, спогади побратимів і рідних, які передають його характер та внесок у боротьбу, -- все, що можна публікувати та що не нашкодить тим, хто перебуває в полоні".

Персоніфікація дозволяє суспільству більш глибоко усвідомити цінність війни, а родинам та близьким — зберігати пам'ять про неї. "Крім того, це є способом зафіксувати історію для прийдешніх поколінь", — зазначає "Кот".

"Нава" каже, що збереження і висвітлення історій закатованих у полоні захисників може стати помічним у досягненні справедливості. "Справедливість для нас, як, власне, й перемога -- це не кінцева точка, це шлях. І спинитись -- означає програти. Ми рухатимемося ним завжди, навіть за умови перемир'я. Наші загиблі, ті, яких нещадно вбили в полоні, не повернуться до нас. Тому ми продовжуватимемо боротися за їхню пам'ять і повернення всіх, хто досі в неволі".

Маємо однаково гідно вшановувати пам'ять усіх полеглих захисників -- тих, хто загинув на полі бою, тих, кого закатували в неволі, й тих, чиє життя обірвалося внаслідок отриманих травм чи набутих хвороб.

"Захисники України, які загинули в полоні або під час виконання своїх бойових обов'язків, усі зробили спільний вибір — боротися за свою країну. Кожен з них заслуговує на однакову шану", — зазначає "Кот".