Автор з рідного краю, який став жертвою комуністичного режиму.

"Потужний, пронизливий та відвертий поет": до 135-річчя з дня народження Михайла Івченка (09.08.1890, хутір поблизу села Никонівка Прилуцького повіту Чернігівської губернії, нині Прилуцький район Чернігівської області - 17.10.1939, місто Орджонікідзе, тепер Владикавказ, Північна Осетія)

Отже, я з урбаністичного середовища! Втікаю від людей і всіх тих огидних речей, які вони роблять. Мрію хоч трішки відпочити тут, у цих первозданних, свіжих і чистих просторах.

Хе-хе-хе! Чудно як ви кажете. Наче-бо тут немає людей. Всюди вони є, здається, немає такого закутка на землі, де б їх не найшлось. Плодюча, я вам скажу, тварина - всюди розсілась. А вашого брата таки чималенько щось стало тут траплятись. Усе тікають, тікають, а куди - й самі гаразд не скажуть. Від самих себе, мабуть. Дуже вже гірко стало жити."

Ось таке відверте спілкування має місце між автором та лісничим, персонажами оповідання Михайла Івченка "В первісні простори" (1919). Проте вже через хвилину лісничий змушений "засмутити" автора:

Нещодавно тут проїжджала одна дівчина. Вона зупинилася біля мене. Хто вона така — не маю уявлення. Лише можу сказати, що виглядає вона досить незвично. А оскільки вже тиждень живе в цьому місці, то я вже й не знаю, як ви зможете розміститися.

Далі з головними героями стається щось неймовірне, про це автор, устами лісничого, скаже так:

О, що ж коїться з людьми, шановний пане! Яка жахлива безумність панує навколо, Боже мій! Не можу повірити, що двоє освічених людей, зустрівшись у цьому дикому лісі, не можуть навіть поглянути одне на одного.

До чого може довести життя. Ай, лишенько, лишенько! А колись же оця сама панна йшла до людей, на війну, ризикувала собою, чимсь допомагала людям. А тепер і дивиться на них не хоче."

Давайте зосередимося на році створення оповідання "В первісні простори": 1919! Хоча Перша світова війна формально завершилася у 1918 році, Українська революція та Визвольні змагання тривали до 1921 року...

На мою думку, обидва основні персонажі твору Михайла Івченка відчувають (на жаль, це стало знайомим багатьом в Україні) посттравматичний стресовий розлад. Серед різноманіття методів відновлення (таких як апітерапія або арттерапія: лікування за допомогою бджіл чи мистецтва) автор і його героїню рятує сила любові.

Вся втомлена, з неохайними волоссям, дівчина підвелася і тривалий час, з болісною ніжністю, поглядала на мене. А потім, охоплена пристрастю, обняла мене і палко поцілувала.

Так, мій любий. Я піду з тобою. Куди б ти не пішов, я буду з тобою нерозлучно, що б не сталось. В первісні простори, мій любий, в первісні простори.

От і порозумілися. Бажаю вам удачі, - весело, з широкою усмішкою промовив лісничий.

Саме тут для уважного читача виникає чітка аналогія зі світової класики: Еріх Марія Ремарк "Тріумфальна арка":

Равік залишався тихим. Які ж слова звучать з вуст Джоан? – промайнуло в нього в голові.

"Можливо, ти все ж скажеш, що любиш мене?" - нарешті промовив він.

Я тебе люблю.

Він зробив жест рукою.

Ти фактично ледь знайомий зі мною.

А хіба це стосується до кохання?

Звісно! Кохання — це прагнення провести все життя поряд із кимось, разом зустрічати старість.

Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити."

Наведу невеличкий фрагмент з пережитого Людвігом Фрезенбургом, першокласним німецьким хірургом-втікачем ("щасливе" ім'я Равік він собі вигадав):

Та Гааке лише усміхався. Через три дні Сибіла покинула цей світ, повісившись у жіночому концтаборі. Ще через день до них привели одного з втікачів — єврейського письменника. Равік дивився на нього, але не впізнавав: його тіло було в жахливому стані, на ньому не залишилось жодного здорового місця. Навіть його голос здався чужим. Гааке допитував його цілий тиждень, поки той не помер. Згодом Равік також потрапив до концтабору. Тоді в таборі була лікарня, і згодом відбулася втеча з неї.

Валерій Помац