Проектування без чіткого бачення: які проблеми існують у підготовці архітекторів в Україні?

Автор: Катерина Ярова, засновниця та головна архітекторка бюро IK-architects. Вона входить до списку ТОП-10 молодих архітекторів України. Є членкинею Національної спілки архітекторів України, асоціації Active House в Україні, а також асоціації професійних дизайнерів Великої Британії SBID. Крім того, викладає в онлайн-школі SKVOT.

В умовах війни дедалі частіше звучить тема відбудови: житлові квартали, інфраструктура, публічні простори, укриття. За кожним із цих об'єктів має стояти архітектор -- фахівець, який не лише володіє художнім баченням, а й розуміє нормативну базу, вміє працювати в команді, управляти проєктами та нести відповідальність. Чи забезпечує система, в якій готують архітекторів, належну підготовку до цих викликів?

Яким чином виглядає архітектурна освіта зсередини, які систематичні помилки вона продовжує відтворювати, і чому без суттєвого оновлення навчальних програм ми можемо втратити ще одне покоління професіоналів?

Криза в архітектурній освіті почалася ще під час пандемії -- коли весь навчальний процес перекочував у Zoom. Архітектура -- це не те, що можна "переписати в когось" чи зробити "на колінці". Консультації за проєктами, макети, експерименти з матеріалами -- все це зникло з переходом в онлайн.

Потім розпочалася повномасштабна війна. У перші місяці після вторгнення ніхто не звертав уваги на навчання. Всі були зайняті пошуком нового житла, виїздом та релокацією. Однак з часом суспільство почало більше уваги приділяти архітектурній освіті, усвідомлюючи, що вона відіграє важливу роль у процесі відновлення.

Почали виникати волонтерські ініціативи -- хтось проєктував тимчасові прихистки для переселенців у спортзалах, хтось долучався до реальних архітектурних завдань на будівництві. Став відчутним запит на молодих фахівців. Але був і фільтр -- не всіх можна було залучити. Потрібні були фахівці, які мають бодай базові навички, не лише мотивацію.

Головною проблемою архітектурної освіти є відсутність зв'язку з реальним світом. У багатьох навчальних планах теоретичний матеріал (лекції, історія архітектури, теорія дизайну) викладається окремо від практичних аспектів (проєктування, створення макетів, робота з нормативними документами). Внаслідок цього студенти часто не усвідомлюють, як їхні знання знаходять застосування в практичній діяльності.

Внаслідок цього, випускники часто не володіють основними знаннями про бюджетування, етапи виконання проєкту чи методи представлення ідеї клієнту, що є надзвичайно важливими елементами їхньої професійної діяльності. Як результат, молоді архітектори виходять на ринок праці з позитивними намірами, проте без необхідних інструментів та навичок, і змушені освоювати все з основ вже в умовах роботи.

У свою чергу, ті студенти, які поєднують навчання з роботою в архітектурних бюро або беруть участь у конкурсах, отримують помітні переваги. Практичний досвід — навіть найелементарніший, такий як вимірювання фасадів чи створення технічної документації — формує професійну ідентичність набагато ефективніше, ніж абстрактні ескізи, які створюються в рамках курсових проєктів. Ідеальна архітектурна освіта не є компромісом між теорією та практикою, адже ці два аспекти не існують окремо один від одного. Це жива, органічна система, в якій все пов'язано єдиною логікою навчання: аналітика, проєктування та реалізація, з розумінням контексту та чіткою відповідальністю перед людьми.

Приватні архітектурні школи пропонують інноваційний підхід до освіти. Вони мають можливість запрошувати провідних фахівців для викладання, акредитувати актуальні програми та приймати меншу кількість студентів. Це дозволяє більш ефективно організовувати менторство та гарантувати високу якість навчання. Хоча навчання є платним, для цих шкіл якість залишається на першому місці. Це зумовлено не тільки питаннями репутації, але й потребами сучасного ринку праці. Адже немає сенсу готувати по 200 архітекторів, якщо лише шестеро з них зможуть знайти роботу за спеціальністю.

Незважаючи на необхідність змін, університетська система виявляє значну консервативність. Молоді професіонали стикаються з труднощами при входженні в сферу викладання: їхній шлях ускладнений бюрократичними перепонами, низькими зарплатами та застарілими стосунками — де титули часто відіграють більшу роль, ніж інноваційні ідеї.

Ось чому все більше архітекторів обирають неформальну освіту як форму навчання: вони розробляють індивідуальні курси, виступають на незалежних платформах або організовують воркшопи. Це дозволяє їм оперативно реагувати на потреби професії та передавати актуальні знання у практичному форматі.

Проблема архітектурної освіти також у відставанні від сучасних реалій. Навчальні програми часто зосереджені на стандартних рішеннях. А все, що виходить за межі шаблону, оголошується "занадто складним", неактуальним або просто не передбачене методичними вказівками.

Внаслідок відсутності сучасного підходу студенти змушені самостійно брати на себе відповідальність за своє навчання. Вони активно шукають менторів серед досвідчених архітекторів-практиків і вчаться розглядати архітектуру не лише як візуальне мистецтво (привабливі фасади, цікаві форми, стиль), а як складну систему, що враховує функціональність, структуру та контекст: з якою метою ми це споруджуємо, які функції виконуватиме будівля та чи відповідає вона різним сценаріям життя, пов'язаним із нею (робота, навчання, відпочинок). Звичайно, теоретик може під час лекцій розповісти про це, але питання "Як конкретно це реалізувати?" залишиться без відповіді. Таким чином, архітектура є творчою професією, але її викладають за стандартними схемами.

Додатково ускладнює ситуацію те, що більшість викладачів не є практиками у своїй галузі. Вони не мають досвіду роботи в бюро, не стикаються з реальними проєктами і не оновлюють свої знання щодо нормативних актів. Як наслідок, випускники вищих навчальних закладів з дипломом архітектора не здатні правильно інтерпретувати державні будівельні норми (ДБН) — документ, який є невід’ємною частиною будь-якого будівельного процесу. Його складно зрозуміти без практичного досвіду: він містить технічну інформацію в сухій формі, без візуалізацій, проте є надзвичайно важливим для професійної діяльності.

Архітектура — це не лише будівельні рішення чи естетичні концепції. Вона втілює в собі ідеї, цінності, емоції, а також соціальні та політичні послання, подібно до музики або живопису. Архітектура формує простір, який спілкується з людьми через свою форму (відкрита чи закрита), масштаб (що може домінувати над людиною або створювати атмосферу затишку), використані матеріали (холодні чи теплі, природні чи штучні) та організацію простору (ізоляція або запрошення до спілкування). У радянський період архітектура слугувала інструментом підпорядкування: радянський ампір, масивні конструкції та гнітючий простір формували відчуття незначності особистості перед системою. Сьогодні система трансформувалася, проте архітектура як форма вираження змінюється значно повільніше, ніж люди.

Молоді архітектори виходять після навчання з бажанням створити кращий, зручніший, людяніший простір. І це важливо. Але реальність швидко виставляє межі -- бюджети, дедлайни, компроміси із замовниками. І цього теж потрібно навчати.

Університет має дати фундамент, а неформальна освіта -- прокачати окремі скіли. Але без сильної бази все це не працює.

І ось ми натрапляємо на основну перешкоду — державну систему. На поверхні здається, що діалог ведеться: є круглі столи, комітети, регулярні зустрічі. Але насправді, щоб внести зміни в ДБН, потрібно написати звернення синьою ручкою на крафтовому папері в дощовий четвер 30 лютого. І це не жарт.

Навіть під час війни, коли кожна хвилина була на вагу золота, затвердження нового ДБН стосовно укриттів було здійснене поспіхом. Хоча документ вже опублікований, досі залишається незрозумілим, як саме його реалізовувати.

Основною перешкодою є брак чіткої візії. Ніхто не роз'яснив, якою має бути Україна через 50 років. Без цього важко трансформувати як міста, так і освітню систему, а також змінити підходи до архітектури.

Зараз архітектурна освіта нагадує стару будівлю: з міцним фундаментом, але також із вибитими вікнами, застарілим плануванням і поганою вентиляцією. Її не треба зносити, але потрібно ґрунтовно реконструювати. Втім, зміни починаються не з реформ на папері, а з чесного запитання: що ми хочемо побудувати? І яких фахівців підготувати?

Ми не можемо дозволити собі навчати архітекторів "наосліп" — без практичного досвіду, розуміння оточення та необхідних інструментів. У ситуації, коли країні потрібна значна відбудова, архітектура перетворюється на важливий аспект стійкості, безпеки та гідності життя.

Архітектурна освіта повинна перейти від простого копіювання існуючих шаблонів до створення середовища, яке сприяє розвитку критичного мислення, відповідальності та практичних навичок проєктування. Наступні покоління архітекторів мають залишати навчальні аудиторії не з готовими схемами, а з усвідомленням того, що вони створюють не лише будівлі, а й нові способи життя та майбутнє своєї країни.

Якщо ми розпочнемо свої дії сьогодні, через десять років ми отримаємо не лише відновлену країну. Ми виховаємо нове покоління архітекторів, здатних створювати майбутнє, а не лише відтворювати минуле.