Истинный Сенцов. Путь режиссера и бойца с крепкой натурой.

"Тепер тебе точно вигонять з військової служби", - промовила одна дівчина після перегляду, - усміхається Олег Сенцов за кілька днів до української прем'єри свого фільму "Реал".

Щодо цього він точно може не хвилюватися: навряд чи знайдеться багато охочих замінити командира штурмової роти Сенцова. Так само малоймовірно, що Олега кинуть штурмувати посадки, раптом комусь із високого начальства не сподобається, що в "Реалі" показано забагато правди війни. Бо саме це він і робить два з половиною роки.

У жовтні 2024 року Сенцов вперше за довгий період отримав можливість виїзду - зокрема, щоб представити свій новий фільм на фестивалі "Київський тиждень критики".

Київ знову приніс йому сум.

Олег поділився своїми думками у соцмережах: "Це нагадує сцену з 'Хрещеного батька-2', коли вечірка в Гавані тривала, поки війська Кастро не увійшли до міста. Ми вже витратили чимало часу, ресурсів і життів, і тепер суттєві зміни можуть лише стабілізувати ситуацію в майбутньому. Проте ми продовжуємо обирати стратегію страусів: легше сховати голову в піску, ніж зіштовхнутися з реальністю."

Перед цим Сенцов два дні сумнівався, чи варто вдаватися до такого кроку.

- Цей пост доволі темний. Але я зрозумів, що він потрібний. Якщо вважаю за потрібне щось сказати або зробити, кажу і роблю.

Уже десять років він існує не лише в людському вимірі, але й у царині символів. Сенцов – колишній в'язень Кремля, який отримав 20-річний вирок. П'ять із цих років він провів у російських тюрмах. Крім того, він витримав 145 днів голодування, перш ніж у вересні 2019 року повернувся до України в результаті обміну.

Після п'яти років з моменту звільнення з російської колонії суворого режиму, Олег прагне розірвати цикл, пов'язаний з ім'ям "Сенцов". Він отримав би достатньо вигод від його використання, щоб забезпечити себе на решту життя.

Найменше він хоче бути символом. Будь-чого. Незламності. Опору. Усього хорошого проти усього поганого. Скільки їх, символів, за останні десять років з гуркотом впали з п'єдесталів, на які їх підніс захоплений натовп.

Найменше він хоче відповідати чиїмсь очікуванням.

Найменше сьогодні він прагне обговорювати російське ув'язнення, Путіна та інші неприємні реалії.

Він є режисером і прагне обговорити як своє, так і чуже кіно, зокрема фільм "Носоріг" та майбутню стрічку "Кай".

Сенцов - червонокнижне явище в сучасному світі. Він вміє йти до кінця й не розмінюватися на дрібниці. І все знає про різницю між "бути" і "здаватися".

Він навчився довіряти не словам, а вчинкам, не вірить у життя після смерті, прощу без покаяння, а покаяння ворога - без перемоги над ним.

УП провела інтерв'ю з режисером перед показом його фільму в Києві.

Того вечора в київському кінотеатрі "Жовтень" глядачі тримали в руках відерця з попкорном, які так і не були відкриті.

Усе, що відбувається в "Реалі", могло би нагадувати відеогру - шутер від першої особи. Але ця стрічка - вікно не до вигаданої реальності, а до справжньої війни. Такої, якою вона є зсередини. Без зав'язки, кульмінації, розв'язки і можливості прожити ще шість життів, якщо в цьому житті щось пішло не за сценарієм і тебе вбили на війні.

"Реал", "Марсель", "Челсі" - ці назви постійно звучать з екрану протягом півтори години. Футбольна Ліга чемпіонів тут ні до чого. Все це позиції на Запорізькому напрямку, де влітку 2023-го намагалися закріпитися українські бійці.

Ті, хто з'являється у кадрі, знаходяться на "Марселі" і ведуть переговори через радіозв'язок — з "Реалом", командуванням, артилерійськими підрозділами, а також з аеророзвідкою.

Артилерія бездіє, оскільки боєприпаси не доставляють, поранених не вивозять, а хто керує "розвідниками" - незрозуміло. Потужний контрнаступ продовжується.

Один із солдатів похитує головою, після чого інстинктивно підносить до рота уявну сигарету і затягується. Проте в його руці немає нічого. Цей не вигаданий жест згодом стане частиною кінематографічної спадщини, так само як дитячий візок, що котиться Потьомкінськими сходами у класичному фільмі Ейзенштейна.

Замість професійної кінокамери в "Реалі" використовується GoPro, закріплена на шоломі солдата, яка випадково активувалася в хаосі бою. Замість підготовленого сценарію ми маємо реальний перебіг війни, без жодних монтажних ухилень, музичних вставок чи спецефектів. Замість традиційного знімального майданчика – тісний простір однієї з траншей. Іноді камера фіксує в крупному плані її земляну стіну – просто ґрунт.

Позивний бійця, який не з'являється на екрані, але чий голос постійно лунає за кадром, – це також "Ґрунт".

Це позивний Олега Сенцова. Коли я запитую про значення цього позивного, звісно, мова йде про землю, що охороняє, в яку він міцно вкоренився, яка надає йому сили. Але він лише дивиться на мене очима людини, втомленої від безглуздість запитань, з поєднанням відрази й жалю.

Послухайте, я вас розумію. Але тут немає нічого глибокого. Це просто позивний, який я використовую в кіберспорті вже 25 років. Він походить від англійського слова "grunt", що означає "хрюкання" або "бурчання". На справді, це добре відображає мій характер - він не завжди найприємніший.

"Фільм, який не є фільмом" - каже про "Реал" Сенцов.

- Я вирішив, що треба це показати. Тому що реальну війну мало хто бачить і мало хто розуміє. Половина навіть з тих людей, які носять однострій, ніколи не були на передовій. Але хто був, знають, що це завжди хаос, все йде не за планом, люди туплять, люди гинуть, люди йдуть не туди, не працює зв'язок, план був поганий, хтось не відпрацював, хтось не зробив того, що мав зробити.

Тривалість фільму становить 90 хвилин. Бій на "Реалі" тривав 18 годин. На позиціях загинули 22 українських військових.

У формулюваннях ранкового звіту Генерального штабу синопсис фільму Сенцова можна було б описати так:

Протягом останньої доби українські військові завдали ударів по 16 зонах скупчення ворожих сил та уразили інші цілі противника. На Запорізькому та Херсонському напрямках супротивник не зупиняє свої оборонні дії.

Властивість Сенцова полягає в тому, що він здатний змінювати атмосферу та оточення просто своєю присутністю, навіть без слів. Секрет не лише в його значному зрості, яке сягає двох метрів. Подібний феномен свого часу описав Джонатан Свіфт у "Мандрах Гуллівера", називаючи "квінбус флестрін" — у перекладі з ліліпутської "людина-гора".

Під час півгодинної бесіди з Сенцовим можна зібрати чимало його висловлювань у стилі What I've Learned, який був створений американським Esquire. Кожна цитата — це перетворений на слова життєвий досвід.

"Немає нічого, про що я б жалкував у своєму житті, однак ще раз пройти через подібний досвід я б не бажав."

"Я вже не такий тонкошкірий, як був у дитинстві. Шкіра товста, прокусити важко. Шкіра носорога".

"У моєму внутрішньому світі немає жодного окремого режисера-перфекціоніста, гномика, таргана або ще когось. Я являю собою єдину цілісну особистість."

Я самітник, але вмію взаємодіяти з іншими. Тож моя кар'єра командира в армії хоч і не без труднощів, проте поступово розвивається. Проте для відновлення сил мені потрібен час на самоті, а його, на жаль, обмаль.

У мене є безліч друзів і чудова сім'я, які завжди готові підтримати мене. Проте, в кінцевому підсумку, я розумію, що можу покластися тільки на власні сили. Якщо, не дай Бог, завтра я залишусь один, я не здамся.

Дружина ділилася враженнями про тренінг ізраїльтянина, який стверджував, що для досягнення щастя достатньо трьох простих складових: займатися тим, що приносить задоволення, уникати того, що викликає дискомфорт, і третій момент, на жаль, вийшов з пам'яті. Перші дві позиції я реалізую у своєму житті; хоча третє також було важливим, але цих двох принципів цілком вистачає.

Якщо "товстошкірий" Сенцов має свою ахіллесову п'яту, то, напевно, це пов'язано з його роздратуванням через те, що зовнішні сценарії життя примушують його залишатися в межах одного певного амплуа.

Досить дивно усвідомлювати, що читаєш про власну особистість. Відчувається, ніби ти – це хтось інший, той, хто зараз розташований на цьому ліжку з газетою в руках, а людина, про яку так багато пишуть і, напевно, говорять, зовсім не пов'язана з тобою. Здається, навіть на знімках ти вже не нагадуєш ту особу.

Чи вдасться мені та іншим знайти зв'язок між справжнім Сенцовим і його віртуальною версією? Мабуть, результат буде захоплюючим, але водночас і складним. Можливо, багато хто зазнає розчарування, адже це часто трапляється з вигаданими персонажами, - зазначав він у своєму щоденнику влітку 2019 року, на 33-й день голодування у російській в'язниці.

Після звільнення Олег уперто позбувався згадок про своє минуле "бранця Кремля". Спалив тюремну робу. Передав до музею листи, отримані ним у російській в'язниці. Володимиру Зеленському у вересні 2019-го перепала пластикова банка з-під чаю з жовтою і синьою смужками і тюремним нагрудним знаком всередині, яка була з Сенцовим усі п'ять років ув'язнення.

"Я завершив цю історію. Віддав усе, що міг," - підсумовує Олег.

Один із його талантів - не тягнути за собою з минулого тягар перемог і поразок.

Я не застрягаю в спогадах, не мрію про те, що ще попереду, і не втікаю у вигадану дійсність. Моє життя — це саме те, що є. Воно таке, яке є, і мені це до вподоби, адже іншого не існує.

Ми з вами зараз говоримо, вечір на Подолі, останній теплий день осені, бо завтра вже буде похолодання. Я просто насолоджуюся цим", - каже Олег у жовтні 2024-го.

"Я людина дії", - підводить він риску так, ніби це має все про нього пояснити. Саме в його виконанні така формула, яку в іншому випадку можна було би вважати штампом, набуває сенсу та ваги.

Ще пів години розмови з Сенцовим, і наступна порція цитат готова. Іноді з правилами життя, частіше з життям без правил. А також без шмарклів, маніпуляцій і дешевих мотиваційних спічів.

Про зраду.

"Чужа душа - темний ліс". Цю фразу мені сказав друг, якого я вважав близьким протягом 20 років. Проте, коли почалася окупація Криму, він приєднався до місцевої проросійської самооборони. Якось він побачив мене на мітингу і доповів своєму командиру: "Дивись, це Олег, якщо він тут з телефоном, значить, він точно все це організовує". Це було досить дивно – людина, для якої улюбленою фразою була "чужа душа - темний ліс". Коло замкнулося. Життя підносить такі сюжети, які важко уявити.

О вмінні прощати.

"Збирання образ - це заняття для тих, хто не має сили. Якщо прагнеш стати сильнішим, навчись прощати. Я завжди дотримувався цієї думки і не раз прощав людей. Проте я не в змозі пробачити свого вбивцю. Я з тих, хто прагне вирвати сокиру з його рук і покарати його. Більше того, прощення не може існувати без покаяння, а покаяння з боку росіян можливе лише після нашої перемоги."

О смерти.

"Нічого не буде після смерті. Людина живе, потім помирає і все. Просто кінець фільму і чорний екран. Все, що залишається по тобі, це пам'ять, якийсь слід в історії, творчість, або просто в твоїх дітях щось лишається.

На фронті ти не лише спостерігаєш за смертю, а й відчуваєш, як вона проноситься поруч. Ось виходить десять бійців, двоє з них залишаться назавжди поза межами життя. І справа не в тому, що хтось був гірше підготовлений — просто доля виявилася жорстокою.

Нагадую Олегу один вислів з його збірки оповідань "Жизня", яка вперше була опублікована в 2015 році.

"Одного чоловіка спитали, як би він хотів померти. Чоловік відповів: "З криком "Ура!", з автоматом у руках, з ротом, повним крові". Я б теж так хотів, бо це красиво, бо це по-чоловічому".

Цікавлюся, чи залишилося те саме бажання у нього через десять років?

Якщо ви ознайомлені з книгою, то знаєте, що ця фраза має своє продовження. "Я б теж цього бажав, адже це вражаюче, це по-справжньому мужньо. Але, на жаль, так не станеться. У кіно та літературі герої гинуть красиво, але в реальному житті вони страждають, залишаючи за собою сліди крові, страждають від мук і згадують про своїх матерів".

"Герой", "героїзм", "помер героєм" - це такі правильні слова, які треба казати родинам загиблих. Тому що родина має знати, що їхній чоловік, син, батько пішов на війну і загинув героєм. Як би він не помер, він помер героєм, перш за все. А подробиці...

У безпосередньому бою втрачається, можливо, лише близько 10% від загальної кількості втрат. Інші ж гинуть через логістичні обставини: під час просування, переміщення, пересування або навіть очікування. Деяких знищує артилерія, інших - удари FPV чи мінометів, а деяких, не дай Боже, наражає на небезпеку власна техніка. Людина може пройти через безліч випробувань, проявивши героїзм, і залишитися живою, тоді як інші гинуть без жодного вигуку "ура!". Таке буває. Це війна.

Щодо поняття геройства, то на фронті воно часто набуває негативної конотації. Геройством вважається безвідповідальне лізти в небезпечні ситуації, ставлячи під загрозу як себе, так і товаришів. Існує також вимушене геройство, коли доводиться рятувати ситуацію, покриваючи прогалини, які були створені чиїмось недбальством.

Пропускаю ще один спогад - про його розповідь про навчання в школі. У ній йдеться про те, як під час випускного іспиту вчителька підказала йому правильне рішення задачі. Це залишило в ньому відчуття обману, бруду і сорому, яке переслідувало його довгий час. Що сьогодні викликає в ньому такі ж почуття сорому, як тоді на іспиті?

- Тоді йшлося лише про трикутники з задачі, а зараз про життя людей.

А соромно за те саме. Кількість брехні в нашій державі величезна. І в армії вона має просто якийсь неосяжний обсяг. Всі доповідають наверх тільки хороші новини. А тих, хто доповідає реальну обстановку, знімають. Замість них ставлять тих, хто каже: "Так, буде виконано, плюс-плюс, вперед-вперед".

Так формується викривлене бачення, коли в штабах одна реальність, а на землі - зовсім інша. Вони кажуть: підіть туди, захопіть це. А ми не можемо, в нас немає стільки сил. Як так? Вперед, вперед! Пішли - нічого не зробили, людей стало ще менше. Давайте ще раз і ще раз. Ні, не сюди, а ось туди. І це дурдом, безкінечний, кінця краю цього я не бачу.

На певних етапах командири можуть намагатися пом’якшити ситуацію чи внести зміни, проте загалом система функціонує саме в такому ключі. На жаль, ми все ще залишаємося невеликою радянською армією, що протистоїть значній радянській силі.

Згідно з правилами драматургії, герою доводиться постійно шукати своє місце в світі, зіштовхуватися з складними рішеннями, допускати помилки, відчувати біль і переживати циклічні труднощі.

Немає нічого гіршого за цілісного героя, який живе в гармонії із собою.

Сенцов саме такий - цілісний і гармонійний.

Спілкуючись з ним, відчуваєш парадоксальне враження: незважаючи на всі жахи сучасності, це час Сенцова. Адже найгірше для таких людей - це тривала постправда, коли "немає нічого істинного, і все є можливим", у якій ти застряєш, немов муха в бурштині.

- Мій товариш, він теж з Криму, каже, що з усіх варіантів я завжди обираю найскладніший. Я ніколи так не оцінюю. Завжди обираю варіант, який вважаю для себе правильним, і відкидаю інший. А складний він чи не складний - для мене не є аргументом.

Я мав можливість уникнути війни. Міг цілком спокійно займатися справами на культурному фронті або ж виїхати за кордон, і ніхто б навіть не заперечив. Але я обрав шлях служби. Не просто служби - пішов у піхоту. І не просто в піхоту - до штурмових підрозділів. І не можу зрозуміти, як можна вчинити інакше.

Виглядає так, ніби він завжди залишався вірним собі. Сенцов не схильний занурюватися у своє минуле - все, що варто знати про нього, рекомендує шукати в його творах та кінороботах. Витягнути з його життєпису момент, який можна вважати переломним, непросто.

Можливо, зав'язка до його вибору відбулася, коли в 10-11 років Олег відвідав екскурсію в Ханський палац у Бахчисараї. Одна з картин, представлених у музеї, справила на нього незабутнє враження.

Владик розташувався на своєму троні, сердито постукуючи ногою. Навколо нього метушилися здивовані й налякані слуги, охоронці та свита хана, тоді як перед ним, з незворушним виглядом, стояла одна особа.

"Цей посол, який прибув до хана, відмовився схилитися перед ним і вів себе, за місцевими стандартами, досить незалежно, - пригадує Сенцов ту сцену. - Хан обурився через це і відправив його до в'язниці, де той провів близько двадцяти років, померши врешті-решт старим і хворим."

Ця історія тоді вразила мене до глибини душі. Я не міг уявити, як можна відмовитися від життя, від літнього тепла, від усього, що нас оточує, лише для того, щоб не підкоритися бодай разу авторитету...

Я щасливий, що в житті цього юнака сталося безліч подій, які суттєво вплинули на його особистість. І коли прийшов момент, якого він ані очікував, ані сподівався, він зміг прийняти правильне рішення. Два десятиліття в ув'язненні варті того, щоб хоча б раз не поступитися перед тираном.

"Галантерейник і кардинал - це сила!" - усміхнеться Сенцов, згадуючи "Трьох мушкетерів", якщо хтось наважиться провести паралель між ним і Черчиллем. Проте, насправді в такому порівнянні криється більше значення, ніж може здатися на перший погляд. Британський прем'єр у свій час виявився чи не єдиним політиком, який, замість того щоб йти на компроміси з Гітлером, не відвертався від реальності.

Важливо мати сміливість зустрічати правду, і, на жаль, це рідкість серед політичних діячів. Саме цього нам бракувало на початку війни, і ця нестача відчувається й сьогодні. Тому Черчилль займає особливе місце в моєму серці — він неоднозначна постать, але для мене є яскравим прикладом.

Він усвідомив, що ключовим інструментом диктаторів є страх. Їхня влада не базується на військових силах, озброєнні чи репресивних механізмах. Як тільки страх втрачає свою силу, влада зникає, і стає очевидним, що король залишився без одягу.

У квітні 2015-го на засіданні суду в Лефортово, я сказав, що не боюся 20-річного ув'язнення. Тому що епоха кривавого карлика закінчиться раніше. Потім у Якутську я чув: "Чого ти чекаєш? Ти на суді назвав Путіна кривавим карликом. Ти ніколи не вийдеш із в'язниці - такі образи не пробачають".

Я вчинив так свідомо, адже усвідомлював, що незабаром усе завершиться, і мене відведуть кудись за Полярне коло, де ці слова ніколи не буде почуто. Тому я вирішив скористатися цією нагодою. Це моя власна битва проти Путіна та його режиму.

Десь за межами Полярного кола, у російському виправному закладі строгого режиму "Білий ведмідь", ув'язнені вишикувалися в ряд. Коли колона рушила, всі зробили перший крок з лівої ноги, за винятком Сенцова, який знаходився в передньому ряді. У строї виникли порушення.

"На перший погляд, це може здаватися дрібницею, але насправді все інакше. Це було схоже на те, як не вітати Гітлера на фашистському зібранні або не підніматися під час виконання гімну Радянського Союзу... Так розпочалася наша маленька війна," - згадує він.

Далі були погрози і залякування, шмони по кілька разів на день. За кілька місяців його перестали смикати. Він єдиний продовжував крокувати з правої ноги, а всі вдавали, що так і треба.

Коли він сьогодні згадує те п'ятирічне протистояння людини і людожерської системи, розумієш, що це для нього дуже персоніфікована історія. З одного боку, Сенцов без армії, карального апарату та ядерної валізки. З іншого - Путін. І раптом виявилося, що світом керують не ракети і не червоні кнопки, а воля людини йти до кінця, не зраджуючи себе. Такий от недоказовий, прости господи, ідеалізм.

У вересні 2019 року Путін зазнав поразки, коли прийняв рішення про обмін. Сенцов переконаний, що подібний результат можливий і тепер. Це станеться, якщо значна кількість людей, зокрема західних політиків, зважиться подолати "червону лінію" страху.

Сенцов належить до тих, хто висловлює свої думки не лише словами, але й мовчанням, яке говорить не менше. Його емоції чітко відображені на обличчі. Іноді, спілкуючись, він сяє усмішкою, а часом складається враження, що в твою сторону може полетіти стілець.

Інколи в «шкірі носорога» можна розгледіти риси хлопчика з його давньої історії, що стрибає на одній нозі за дідусем-велосипедистом, і йому зовсім не важливо, як це виглядає з боку.

Питаю, як почувається той його внутрішній хлопчик?

Мені важко визначити, чи він стрибає на одній нозі. Проте я впевнений, що абсолютно не переймаюся тим, яку думку про мене мають інші.

Сьогодні я був на похороні. На поминальному обіді до мене підійшов хлопець, якого я витягнув пораненим. І каже: "Слухай, був у шпиталі, у палаті хтось про тебе сказав, що ти такий на пафосі, на понтах. Я йому ледь горлянку не перегриз, тому що ти мені життя врятував, а він про тебе таке каже". От дві людини. Я ж не буду бігати і кожному щось доводити.

Я живу відповідно до своїх бажань, а інші нехай складають свою думку про мене на свій розсуд. Я відкрив у собі певну внутрішню гармонію, щось на зразок буддизму.

Сенцов не довіряє пафосним висловлюванням, сенс яких кожен сприймає по-своєму. Він не проголошує намірів змінити світ або врятувати його. Проте, разом з тим, він дійсно вносить зміни, принаймні в межах свого оточення. Як це відбувається? Мабуть, справа в тому, що він завжди обирає свій власний шлях, створюючи своє кіно.

Новий проект Олега під назвою "Кай" присвячений родині, що переживає складні часи. Режисер вважає, що момент для створення художнього фільму про цю війну ще не настав. Коли ж це відбудеться — через п’ять чи десять років, він не може сказати. Проте, тривалі терміни його зовсім не лякають.

Ми закінчуємо розмову, прощаємося. Я чекаю, з якої ноги він зробить перший крок. З правої. Цього разу не через протест, а тому що так для нього природно.

Того ж дня випадково чую фразу, яка наче не має до Сенцова жодного стосунку, але насправді вона про нього.

"Мамо, я йду, щоби прийти", - незворушно каже семирічна дитина, запізнюючись до школи, поки її мама на нервах влаштовує фестиваль паніки та ниття.

Сенцов належить до тих, хто вирушає в дорогу, аби досягти нових горизонтів.