Ресентимент і особиста свобода: Ілля Ріпин у контексті українського та російського уявлення про людину.

Автором цього матеріалу є Олеся Геращенко, яка є аспіранткою докторської школи Національного університету "Києво-Могилянська академія" та очолює НУО "Український Центр Злагоди".

Якщо ви прагнете зрозуміти, звідки виникають мільйони покірних учасників репресій, масових доносів та військових злочинів, зверніть увагу на невелику картину Ріпина "Мужичок з боязких" (1877). Це не просто ескіз бідності селян, а глибокий аналіз внутрішньої психології, яка протягом століть живила тоталітарні режими. Погляд персонажа є тим моментом, де зароджуються безмежна покора і пасивне зло.

Давайте глибше дослідимо цю картину, розкладаючи її на елементи — мазок за мазком, деталь за деталлю, щоб виявити складну драму внутрішнього світу, закладену Ріпиним. Розпочнемо з композиції: простір вкрай обмежений, немає заднього плану. Глядач опиняється на близькій відстані від фігури, ніби в замкнутій камері, без можливості відірватися від неї подумки. Це створює герметичну атмосферу. Персонаж виглядає, ніби замкнений у собі. Його поза — захисна, внутрішньо згорнута. Плечі опущені, тіло трохи зігнуте, а руки не просто звисають, а зберігають пасивну напругу. Обличчя не демонструє ані гніву, ані відчаю, але загальна пластика фігури — зім'ята. Колористичний ряд картини тяжіє до земних відтінків: переважають жовто-коричневі, оливкові, бурі та сірі кольори. Чисті кольори відсутні. Це палітра згасання. Брак насичених червоних і синіх може свідчити про те, що психічний стан героя так само позбавлений барв, як і його оточення. Ріпин зазвичай цінував живописну свободу мазків — у "Запорожцях" ми спостерігаємо бурхливу гру жестів пензля, радісний темперамент. В "Мужичку" мазки короткі, наче перервані. Рука художника виглядає скутою. Кожну складку одягу він зображує з дрібною тривожністю. Гра світла і тіні на обличчі є промовистою: лівий бік обличчя освітлений анемічно, тоді як правий поринає в густу тінь.

Особливу, застрашливу, майже болісну увагу в образі "Мужичка з боязких" приковують очі. Його погляд обдає морозцем -- дверне вічко, за яким безмовний застиглий холод. Ліве око трохи розширене, з крихітним відблиском світла на зіниці, що нагадує застиглий уламок криги. Повіка злегка набрякла, червонувата від тривоги, недосипу або постійного внутрішнього напруження. Зіниця не тримає прямої осі -- вона злегка зміщена вгору та вбік, породжуючи характерний погляд з-під лоба: той, що ніби бачить глядача, але водночас ховається, уникає прямої зустрічі. Ця асиметрія погляду -- мовчазна стратегія самозахисту. Це не жертва, яка благає. Це внутрішня тіньова людина, яка накопичує невимовлену образу й очікує моменту, коли страх поступиться місцем злобі.

Праве око створює іншу психологічну реальність: воно частково поглинуте тінню, без чіткого фокусу, майже розчинене в сірій плямі світла і тіні. Це вже не момент можливого контакту, а глибока безодня, що веде всередину. Виглядає так, наче в ньому зосереджена "темна матерія" — заздрість, глуха ненависть до сильніших, таємне прагнення зрівнятися з тим, кого боїшся, хоч і не маєш на це сил.

Створений Ріпиним образ є нічим іншим, як лабораторією ресентименту. Він не про страх, він про те, що залишається після страху. Пензель реєструє зображення процесу бродіння токсичної пасивної агресії всередині особистості. Художник фіксує цей моральний розлам навіть у тоновому моделюванні: бік, де ще триває пристосування, освітлений, а бік, де визріває приглушена злоба, поглинутий сухою порожньою темрявою. Тінь ця не глибока, не драматична, як у барокових портретах. Вона не несе об'єму, вона висмоктує внутрішнє повітря, залишаючи по собі вакуум. У погляді "Мужичка" немає зустрічі з Іншим. Він спрямований повз глядача, який є не співрозмовником, а свідком ритуалу покори. У кожному елементі образу -- мазках, кольорі, пластиці -- кодується психологічна суміш абсолютної підлеглості та зачаєної агресії.

Картину було створено 1877 року, в епоху, коли після скасування кріпацтва в Російській імперії людина почала втрачати чіткі соціальні ролі, але ще не знайшла нових. Психологічна модель підданого залишалася домінантною. Отже, "маленька людина" почала усвідомлювати себе як постійну жертву не завжди активних репресій, але завжди внутрішньої залежності. Знаково, що Ріпин зобразив цей типаж не як соціальну карикатуру, а з глибоким розумінням людського ґанджу. Він сам походив із україно-російського цивілізаційного пограниччя. Син козацького роду з Чугуєва, Ріпин зростав у свободолюбній горизонтальній традиції слобідської України. Його дитинство минало під впливом української народної етики, яка плекала в кожному відчуття гідності навіть перед обличчям влади. А формувався як художник він уже в Петербурзі, інтегруючись в ієрархічну вертикаль імперської академії. Саме ця біографічна амбівалентність зумовила інтуїтивну здатність його живопису виявляти глибинні психологічні суперечності, які він проживав особисто: просторову внутрішню свободу та спільнотність української культури й ресентиментну психічну зламаність імперської російської традиції. І його доробок відкриває перед нами цю "контрастну антропологію".

Демонструвати різницю між двома цивілізаційними матрицями на прикладі "Бурлаків на Волзі" та "Запорожців, що пишуть листа турецькому султану" -- вже загальник.

Натомість погляньмо на етюд Ріпина "Гайдамака" (1889). Зображення центральної постаті транслює вільну іронію без бравурності та просторову розкутість. Водночас ми можемо бачити спокійну глибоку внутрішню зібраність, цілісність і самоприсутність у світі, яку може мати лише людина, котра мислить себе суб'єктом власної історії. Образ гайдамаки виписаний без декоративних перебільшень. Він не на "параді історичної пам'яті", а в тому стані, коли тіло переходить із дії в спокій, але не втрачає пильності. Поряд із ним у притіненій западині землі спокійно лежить фляга. Вона не впадає в око, але саме її присутність надає сцені людської міри, виводить сюжет із абстрактного в живе, вкорінює образ у дійсність. Промовисто, що герой на відпочинку залишається в чоботях. Ріпин дуже переконливо передає стан бойової пильності. Ліворуч від гайдамаки -- сопілка. Праворуч -- майже зливаючись з тоном тла, видовженою тінню вписана в землю піка. Відповідно вся композиція розтягується між двома полюсами: музикою і боєм, диханням і напругою, самозаглибленням і настороженістю.

Живописна техніка етюду стримана, майже скупа, але саме в цій скромності народжується відчуття правдивості. Кожен штрих працює як емоційний акцент: не просто позначає форму, а надає їй енергії. Тло виписане узагальнено, як усвідомлена економія засобів. Повітряність, злегка розмита лінія між фігурою й довкіллям, гра серпанкових тонів -- усе це створює відчуття інтимності. На цьому спокійному тлі кінь неквапно пасеться, опустивши морду в траву, так, наче в ньому нічого не знає тривоги. Гайдамака сидить поруч, вписаний у пейзаж, не як герой у центрі дії, а як її учасник без надмірного наголосу. Він гармонійно займає місце в природі, не домінує над нею, не порушує її течії, а, здається, сам є її продовженням. Його присутність є не вторгненням, а співіснуванням. Плавна дуга пагорбу розташовує героя на певній оглядовій висоті. Ми розуміємо, що це не п'єдестал для вивищення, а позиція з доброю видимістю. Гайдамака сидить, грає на кобзі, його обличчя спокійне й розслаблене, позбавлене страху. Його погляд усміхнений, але спостережливий, наче читає тебе рядок за рядком. Його музика -- не для розради, а для пам'ятання й гарту. Шабля поруч не випадково. Її не знято, не сховано. Вона мовчить, поки говорить його кобза. Гайдамака зібраний, але не агресивний, не напружений. Він не боїться, бо напоготові. Воїн зі співочою душею й водночас митець, що не боїться діяти. У ньому нема героїчної напруги -- лише органічна гідність буття. Вона розчинена в просторі свободи й етичного самоствердження.

У цьому глибокому антропологічному розламі між "Мужичком" і "Гайдамакою" ми бачимо два полюси культури свободи. Перша -- то культура психологічної капітуляції, що продукує ресентимент. Друга -- культура, де гідність існує завдяки внутрішньому прийняттю себе. Ілля Ріпин залишив нам візуальний код цієї різниці. Можливо, він сам до кінця не усвідомлював масштабу антропологічного розламу, який увічнював його пензель. Але його картини стали не просто свідченнями доби -- вони перетворилися на точну психограму двох світів: одного, що продукує виконавців насильства, і другого, що формує людей, спроможних залишатися людьми навіть у стражданні. Це не просто історія ХІХ століття -- це історія сьогодення.

В образі "Мужичка з боязких" ми бачимо не лише пригніченого селянина, а візуальну формулу того психологічного ґрунту, з якого виростає тоталітаризм -- формулу ресентиментної людини. Саме таку особистість описували Фрідріх Ніцше та Макс Шелер: слабка істота, що втратила здатність діяти, але накопичує образу та перетворює власну безсилість на моральну норму. Така людина не проживає біль, а консервує його у внутрішню отруту. Вона прийняла несвободу як природний стан буття, щоб уникнути відповідальності. Ханна Арендт зазначала: саме ця зламаність свободи створює банальність зла -- культуру "звичайних виконавців", які не чинять опору, але охоче стають частиною жорстоких машин влади. Це той психотип, із якого народжуються масові виконавці тоталітарних репресій, донощики, співучасники ГУЛАГів і новітні "добровольці" російських воєн. Люди, які не є активними злочинцями, але є носіями тієї культури капітуляції перед силою, яка живить диктатури. І російська культура продовжує відтворювати типаж "мужичка", що виправдовує авторитаризм, бо ніколи не вчився бути суб'єктом.

Із позиції несказаного "Мужичок" -- не просто етюд селянської пригнобленості, а дзеркало, в якому в певний момент кожен може побачити себе і жахнутися. Бо зрештою ресентимент не має національного обличчя -- він проростає там, де слабкість шукає морального виправдання. Він може виникнути в будь-кого, хто втратив внутрішню ініціативу, але не зрікся потреби пояснювати власне безсилля зовнішньою провиною. Саме на цій підміні відповідальності образою виростає ресентимент як тиха, але руйнівна стратегія самозахисту, що зсередини розмиває відчуття суб'єктності, залишаючи людину не з волею, а з жалем, не з дією, а з обвинуваченням. І цей погляд з-під лоба -- погляд людини, що стоїть на самому краю провалля, ще не зробивши кроку. Саме тому "Мужичок з боязких" залишається одним із найстрашніших і найактуальніших портретів сьогоднішнього світу. У темній тіні правого ока "мужичка" ми бачимо ту саму чорну енергію, з якої знов і знов народжується несвобода -- навіть 150 років по тому.

Замість цього, "Гайдамака" виступає як відображення культури самостійності та відповідальності, що є єдиною, яка здатна зберігати моральну силу для вчинків добра. Український народ показує, що незважаючи на труднощі та навіть у найскладніші часи, вони продовжують триматися цієї культури свободи та гідності.