Щодня я надсилала повідомлення чоловікові через соціальні мережі. 45-річний стрілець-снайпер Віктор Кузьменко не повернувся з фронту - Життєві історії | Експрес онлайн.

19 грудня 2024 року військовослужбовець 95-ї десантно-штурмової бригади Віктор Кузьменко зник безвісти під час виконання бойового завдання поблизу села Мала Локня в Курщині. Його близькі довгий час мали надію на те, що він ще живий і, можливо, перебуває в полоні. Проте, доля виявилася жорстокою...

"Віктор народився у Чорнобаївці на Херсонщині. З дитинства мав чудовий голос, любив співати, закінчив музичну школу, клас баяна, -- розповідає дружина воїна Марина Кузьменко. -- Але музика була радше його хобі. Після школи він вивчився у Херсонському державному університеті на економіста. Працював в одній із фірм водієм-експедитором, менеджером із логістики. Ми познайомилися 7 квітня на Благовіщення під час поїздки з друзями до Олешківського лісу. Віктор відразу мені сподобався, почуття виявилися взаємними. Нам було вже за 30, і ми добре знали, чого хочемо у цьому житті. За рік побралися, оселились у Чорнобаївці. Виховували синочка Даниїла, якому тепер 13 років, і донечку Анастасію -- їй 11-ть. Віктор був чудовий батько і чоловік. Не повірите, але ми жодного разу не посварились. Любили подорожувати, і загалом, мали багато планів".

Після початку повномасштабної агресії родина Кузьменків залишилася в Чорнобаївці. Після цього настала окупація. "Одного разу до Віктора приїхали представники російської ФСБ, допитували його і навіть хотіли забрати "на яму". Проте все обійшлося. Також був випадок, коли окупанти ледь не розстріляли мого коханого на блокпосту, але і тут Бог його врятував. Коли рашисти відкрили школу в нашому селі, ми змушені були ховати сина і доньку. Ми не бажали, щоб вони навчалися там, -- згадує моя співрозмовниця. -- А скільки радості ми відчули, коли ЗСУ звільнили правий берег Херсонщини, словами не передати. Після цього наша родина почала волонтерити і піклуватися про бездомних тварин".

У липні 2024-го Віктора Кузьменка мобілізували. "Мати чоловіка на той час хворіла на онкологію, вже злягла. Він міг оформити законну відстрочку, але відмовився. Казав, що боронитиме рідну країну, що це його обов'язок, -- провадить далі дружина. -- Віктор потрапив у 95-ту десантно-штурмову бригаду, став стрільцем-снайпером. Воював на Сумщині й Курщині. Він навіть рідко дзвонив, бо бойові завдання були тривалими -- інколи й по 40 днів міг не виходити на зв'язок.

16 грудня чоловік повернувся з чергового завдання, і його групі надали сім днів на відновлення. Проте вже наступного дня Віктор повідомив, що ситуація змінилася: побратими потребують термінової допомоги, тому відпочинок відкладено. Як з'ясувалося пізніше, 19 грудня поблизу Малої Локні, що на Курщині, розпочався бій. Віктор, будучи снайпером, до останнього моменту прикривав своїх товаришів, але сам отримав смертельне поранення. На жаль, в той день його тіло не вдалося забрати з поля бою, і більше року він вважався зниклим безвісти. Протягом цього часу ми зберігали надію, що Віктор ще живий. Навіть один із воїнів, який повернувся з полону, розповідав, що бачив людину, схожу на нього. Я щодня писала чоловікові в соцмережах про успіхи дітей, про школу та життя в його рідному містечку Чорнобаївка. Розповідала про дім, у якому дах потік після обстрілів. Малювала картини, замовляла сімейні портрети, готувала для коханого сюрприз на його повернення. Він повернувся. Але в холодній труні... 22 грудня 2025 року отримала дзвінок з Рівного – повідомили, що тіло Віктора ідентифікували після великого обміну. Причина смерті – мінно-вибухова травма. 31 грудня його поховали на Алеї Слави в Чорнобаївці. Тепер у нашій родині немає свята Нового року. Є лише дата, що розірвала серце і змінила наше життя назавжди.