Сергій Кисіль: Створення військових фільмів вимагає ретельності та обдуманості.

Сергій Кисіль. Зображення: приватна колекція.

Незважаючи на війну, в нашій країні культурне життя не зупиняється: нові артисти виходять на музичну сцену, художники створюють нові твори, а кінематографісти реалізують свої проекти.

Цього разу ми зосередимося на кіномистецтві. Завдяки екрану легше донести свої ідеї до глядача, ніж через інші форми мистецтва.

Відомий український актор Сергій Кисіль спеціально для Meta.ua розповів про те, як працює кінематограф у воєнний час, які у нього творчі плани і, звичайно, не залишив без уваги й особисте життя.

Сергію, за час конфлікту у вас з'явилася третя дитина. Як ви справляєтеся з радістю в умовах війни?

Поява малюка на світ — це завжди радість. Це початок нового етапу, новий подих. Але народження дитини у часи війни набуває особливого сенсу — це не просто радість. Це свідчення того, що ми живі, що нас не зламали. Це підтвердження, що світло завжди перемагає темряву. Іноді втомлюєшся, відчуваєш, як руки опускаються, а думки тягнуть у безодню.

Але діти... Вони випромінюють світло. Їхні усмішки та погляди наповнені яскравістю. Їхній сміх — це як промінь, що розганяє темряву, нагадуючи нам, що ми не маємо права на слабкість. Навіть у хвилини тривог і вибухів потрібно залишатися сильними, зібраними і не втрачати контроль, адже вони спостерігають за нами. Якщо ти покажеш хоч трохи слабкості, вони також почнуть переживати. Батьки — це їхній орієнтир. А вони — наше майбутнє.

Виходить, що тепер з’являються діти, яких пізніше назвуть "дітьми війни". Як вам вдається займатися вихованням малечі в таких складних умовах?

Усі діти, що переживають ці важкі часи, назавжди запам’ятаються як "діти війни". Але я сподіваюся, що війна не визначить їхню сутність. Вони не є символом конфлікту. Вони – про життя, яке переможе.

Виховання дітей сьогодні нагадує утримання полум’я в руках: потрібно оберігати його і не дати згаснути. Відчуття батьківства стало більш чутливим. Хоча це непросто, але саме тому важливо дарувати їм ще більше тепла і підтримки. Я навчаю своїх дітей бути сильними, але не жорстокими; добрими, але не наївними. І найголовніше — залишатися людьми, навіть коли світ навколо часом втрачає контроль і логіку.

Це і є наша щоденна маленька перемога з дружиною.

Коли ми обговорюємо війну, я чув, що ви зараз берете участь у зйомках фільму "Лютий Березень", який розповідає про події в Бучі та Ірпені. Чи простіше знімати військові фільми в умовах війни?

- Коли триває війна, взагалі не може бути нічого легкого. Щодня ми бачимо смерть, руйнування, біль. Як від цього може бути легко? Знімати про війну, навпаки, важче. Спрацьовує багато тригерів не тільки в акторів та знімальної групи, а ще й у людей навкруги.

Ми знімали один з епізодів у Гостомелі, і на майданчику була присутня військова техніка з ворожими символами – це викликало занепокоєння у місцевих мешканців, які не знали, що відбувається. Заборона на використання пострілів і піротехніки під час зйомок вимагає творчого підходу в кожній конкретній ситуації. Необхідно діяти дуже обережно, адже психічний стан у всіх нас вже досить напружений. Додаткові труднощі створює комендантська година, яка обмежує переміщення вночі.

Відзнімання матеріалів про війну в умовах самого конфлікту несе велику відповідальність. Я маю на увазі, що ми не можемо дозволити собі зображати неправду, адже все це відбувається поруч з нами, щоденно. Це зобов'язання перед тими, хто пережив окупацію, і тут важливо не помилитися, навіть якщо йдеться про художнє кіно, а не документалістику. Фальшивість не має місця, оскільки події розгортаються тут і тепер, і кожен з нас стає свідком цих реалій.

Зараз ми активно займаємося розробкою фільму, який отримав назву "Лютий Березень". Проте варто зазначити, що він не стосується Бучі, а розповідає історію Ірпеня.

- Розкажете про фільм? І про свою роль у ньому.

Для мене це кіно має особливе значення. Сценарій створено на основі справжніх історій людей, які на кілька днів або навіть годин опинилися під окупацією в Ірпіні. Центральною є історія режисера Сергія Сотниченка. Головний персонаж залишається в місті, де його мати не може пересуватися, і документує події, що відбуваються навколо, за допомогою свого телефону. Однією з унікальних особливостей нашої роботи є те, що ми знімаємо в тому самому районі, де відбулися ці події, в місцях, де жив Сергій, навіть у його власному домі. Тут стояли "кадирівці", відбувалися інтенсивні артобстріли та вуличні бої.

Ситуація була загострена настільки, що 26-го березня під вибухами Сергій наважується виходити. Він підготував господарську тачку, посадив маму -- і вони пішли. Ну, а що з цього вийшло -- побачимо у кіно. (Посміхається). Не хочу сильно спойлерити.

Мій герой — Валерій, сусід Сергія, своєрідний місцевий "вождь". Принаймні, він так себе бачить. Спочатку разом із дружиною він залишає Ірпінь, але з певних обставин повертається назад. Втекти з окупованої території знову йому не вдається. Єдиним істотним супутником у його житті залишається вірний пес. Завдяки йому Валерій починає усвідомлювати, що справжні цінності в житті зовсім інші.

Ви вже виконали безліч ролей. Чи є якась конкретна амплуа або персонаж, який би ви хотіли втілити на сцені?

Цей перелік насправді досить великий. Завжди прагну до ролей, які стануть для мене справжнім викликом як актора. Хочеться заглибитися - у своїх переживаннях, у реаліях життя, у суті істини.

Мені надзвичайно цікаво втілити на екрані якусь історичну особистість. Хочеться поринути в дослідження архівів, вивчати та знаходити захоплюючі деталі й унікальні риси цього персонажа.

Також у мене є мрія зіграти Дракулу, хоч і розумію, що це точно не в нашому кіно. Мрію про комедію -- поки якось не складалось у мене з цим жанром.

- Знаю, ви не хочете грати окупантів. Але хіба не в цьому вся сіль професії -- зіграти навіть ненависну тобі людину?

Це дійсно актуальне питання. І дійсно, актор повинен бути здатним втілити різноманітні образи. Проте, на мій погляд, існує певна межа. Я можу виконати роль злочинця, вбивці, маніяка або навіть тирана, якщо ця роль має глибоке значення.

Однак загарбник — це не лише персонаж, а ілюстрація тієї дійсності, в якій нині вмирають люди, розпадається моя нація, і знищується життя.

Актор -- це адвокат своєї ролі. Ти маєш виправдати для себе будь-який вчинок свого персонажа. А я досі, на четвертому році повномасштабної війни, не можу виправдати ті звірства, які відбуваються -- і ніколи не зможу.

- Загалом про кінематограф. Як ви вважаєте, чи буде розвиток після війни? Я так розумію, ця тема війни буде ще довго однією з головних?

Розвиток уже помітний. Від початку повномасштабного вторгнення на екранах кінотеатрів з'явилося безліч якісних та цікавих фільмів. Мені приємно, що в цих стрічках немає російського впливу, адже раніше існувала певна квота на їх виробництво. Вони нам ніколи не були потрібні, оскільки наша нація має величезний творчий потенціал.

У нашій команді працюють чудові професіонали: режисери, актори, сценаристи, оператори та продюсери. Ці талановиті люди повністю віддані своїй справі і вкладають у неї всю свою енергію.

На жаль, на цьому етапі існує проблема, що наша аудиторія рідко відвідує кінотеатри для перегляду українських фільмів, або ж робить це вкрай рідко. Внаслідок цього кінотеатри змушені скорочувати кількість показів. Кінотеатр — це, передусім, бізнес.

На мою думку, Україні необхідно ввести державні квоти для підтримки національного контенту. Такі заходи вже демонстрували свою ефективність у сфері радіомовлення. Нам слід формувати звички у наших глядачів, оскільки зараз ми перебуваємо на етапі розвитку. Усі ми навчаємося: ми досліджуємо потреби аудиторії, а глядачі, у свою чергу, повинні відкривати для себе українське кіно.

Використовуючи цю можливість, хочу звернутися до українців: зверніть увагу на свої власні твори — вони не поступаються західним фільмам, а інколи навіть перевершують їх.

Щодо кінематографічних творів на військову тематику — їх необхідно створювати, але з великою обережністю та увагою. Адже наша країна переживає війну, і ми спостерігаємо за цими подіями безпосередньо. Нам слід відтворювати та демонструвати світові нашу реальність. Противник також займається зйомками, і це є частиною його масштабної інформаційної кампанії.

Трохи інформації про себе. Чи може акторська майстерність впливати на особисті стосунки? Наприклад, коли потрібно ввести дружину в оману? (посміхається)

Звісно, дружині не слід обманювати. Я не підтримую такі вчинки. Усі стосунки повинні ґрунтуватися на взаємній довірі та повазі. Інакше вони навряд чи витримають випробування часом. Навіть якщо виникають конфлікти — а це неминуче — важливо відкрито їх обговорювати. Саме на цьому принципі базується наше спільне життя з дружиною з самого початку.

Чи може акторська майстерність бути корисною в повсякденному житті? Безумовно! Зосередженість, здатність слухати, відчувати емоції та вгадувати настрій людей — це навички, які працюють не тільки на сцені. Я не буду приховувати, що в деяких ситуаціях мені вдавалося вирішувати певні проблеми саме завдяки моїй професії. І справа тут не лише у впізнаваності, а скоріше у набутих вміннях і досвіді.

Ну а як же без запитання? Можливо, плануєте четверту дитину?

- Ні. Поки точно -- ні. Насправді ми з дружиною з самого початку відносин мріяли про хлопчика та дівчинку. Але Всесвіт вніс свої корективи -- і перші два у нас хлопчики. Тому, власне, наважились на третю дитину.

Тепер у наших хлопців з’явилася сестричка, а ми з мамою маємо донечку, яку щиро обожнюємо. Діти — це справжнє щастя. Нічого не може зрівнятися з радістю, яку приносить їхня усмішка та сяйво в очах.

Ваша родина велика та дружня. Поділіться кількома словами з усією українською спільнотою в цей непростий період.

Для мене справжня людяність є найважливішою рисою особистості. Я завжди наголошую своїм дітям: ким би ви не були і в яких би обставинах не опинилися, завжди пам'ятайте, що насамперед ви — ЛЮДИ. Не піднімайте себе над іншими. Справляйтеся так, щоб не було соромно зустрічатися з поглядом — ні зі своїм, ні з чужим.

Четвертий рік війни вже настав... Але я не можу забути про ті перші тижні повномасштабного вторгнення. Здавалося, ніби час завмер. Усі ми, українці, об’єдналися в одну невід’ємну силу. Ми діяли спільно — рішуче й впевнено. Ми захищали свою землю, трималися один за одного і вірити в перемогу.

Саме тому сьогодні я стверджую: війна не десь далеко. Вона поруч, вона серед нас. Але ми – потужна, незламна, світла сила. І нам ще не час для відпочинку. Відпочинемо лише після нашої Перемоги.