Станіслав Моїсеєв є директором та художнім керівником Київського національного Молодого театру.

Якби я був на чолі держави, я б не виділяв кошти на театр, що займається розвагами.

Після тривалої тринадцятирічної паузи Станіслав Мойсеєв знову взяв на себе керівництво столичним Молодим театром. Його повернення не викликане ностальгією, а скоріше бажанням адаптуватися до сучасних умов, де театральна сцена повинна стати простором для актуальних ідей, а не відтворенням минулого.

У великому інтервʼю Укрінформу відомий український театральний режисер розповів про оновлення репертуару в умовах війни, про баланс між традицією і новою драмою, про те, як тікток створив моду на театр, але не вплинув на розуміння театру, та чому "розважальний" театр не має права на державне фінансування. Також він торкнувся теми гендерного дисбалансу в режисерській професії, важливості не надягати студентам-режисерам "рожевих окулярів" та розповів, чому в нього волосся стає дибом, коли він згадує 90-ті роки.

- Пане Станіславе, від травня 2025-го ви знову керуєте Молодим театром, який очолювали певну кількість років тому. Далі була керівна посада в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. І ось ви знову тут. Якщо ви подивитеся на себе збоку крізь ці роки, то чим директор Мойсеєв взірця 2025 року відрізняється від директора Мойсеєва 1996-го тоді як ви уперше увійшли в директорський кабінет цього театру?

Це цікаве запитання, на яке нелегко знайти відповідь. Особисто я не вважаю, що у моїй свідомості відбулися якісь кардинальні зміни. Але наше життя зазнало суттєвих трансформацій під впливом обставин, пов'язаних із повномасштабним вторгненням, а також змін у суспільстві, які неминуче позначаються на кожному з нас, в тому числі й на мені. Мій досвід роботи в Національному академічному театрі імені Івана Франка, де я був художнім керівником з 2012 по 2017 рік, також вплинув на мене, адже це різні типи установ – міський театр та національний. Вони суттєво різняться за атмосферою, організацією роботи та цілями, які ставлять перед собою колективи.

Порівняти ці епохи досить важко, адже, згадуючи про кінець 90-х, у мене стає дибом волосся від усіх тих катастрофічних викликів, з якими зіштовхувалися керівники театрів того часу. Затримки зарплат на пів року, майже щотижневі збори, на яких потрібно було пояснювати ситуацію й давати обіцянки колективу – це був час повної архаїки та анархії, як у театрі, так і в країні в цілому. Законодавство діяло вкрай хаотично, що створювало додаткові труднощі. Це був дуже складний період. Проте за ті 12 років, коли я не займався адміністративними питаннями, відбулися значні позитивні зміни. Хоча бюрократичні процедури стали більш складними, це, на жаль, реалії, з якими стикаються всі європейські країни. Тепер, незважаючи на війну та важкі обставини нашого життя, функціонування театру стало набагато зрозумілішим і простішим, більш організованим та легким.

Протягом того періоду, коли ви не займалися адміністративними питаннями, ви встигли досягти значних успіхів у ролі режисера. Тепер, коли знову виникне потреба витрачати багато часу на ці справи, чи залишиться у вас можливість для творчого самовираження?

Протягом певного періоду, можливо, навіть упродовж наступного сезону, я не планую виставляти нові роботи. Єдина подія – це перенесення на сцену Молодого театру моєї вистави, яка була задумана як незалежний проєкт, "Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки" за п'єсою Максима Курочкіна. Це період змін, який відобразить нові тенденції нашого театру у наступному етапі розвитку. Я маю намір запрошувати різних режисерів і співпрацювати з тими, хто вже працює в театрі, а згодом буду готовий реалізовувати свої власні проєкти.

ПРОФЕСІЇ СЦЕНОГРАФА ЧИ РЕЖИСЕРА - ЦЕ ВІЛЬНІ ПРОФЕСІЇ. НІДЕ, КРІМ "ПОСТСОВЄТСЬКИХ" КРАЇН, ЇХ НЕМАЄ В ШТАТІ

- У Молодого - три сцени, в репертуарі яких раніше йшло близько семидесяти вистав. Зараз (зокрема, через звільнення попереднього керівника, який забрав свої вистави) - мінус двадцять три назви. Чи наповнюватимете театральний майданчик новими постановками здебільшого штатних режисерів, чи йтимете, наприклад, шляхом Національного театру імені Лесі Українки, який досить активно і успішно залучає запрошених театральних діячів до насичення репертуару?

На мою думку, немає нічого поганого в тому, щоб запрошувати режисерів, які не є частиною театрального колективу. Навпаки, це позитивний крок. Якщо раніше театр Лесі був закритим і мав обмежені зв’язки із зовнішнім світом, то тепер він відкривається для нових можливостей. Це справді важливий процес для будь-якого театру! Я не вбачаю жодної проблеми в залученні зовнішніх режисерів і акторів: деякі глядачі слідкують за певним режисером, відвідуючи різні театри, інші віддають перевагу акторові, а хтось шукає вистави за текстами, які їх зацікавили, і прагне побачити їх на сцені.

У загальному сенсі, професії на зразок сценографа чи режисера вважаються вільними. У світі, окрім наших "пострадянських" країн, немає штатних режисерів або художників. Такі фахівці завжди працюють на умовах запрошення, що забезпечує постійний обмін ідеями та творчими підходами, запобігаючи застою в театрах. Особливо це стосується Молодого театру, який завжди слугував майданчиком для експериментів і новаторських пошуків. Я розпочав ці процеси ще під час попередньої каденції, і продовжу їх у майбутньому. Ми будемо орієнтуватися на сучасний театр, приділяючи увагу нашій національній спадщині, але основним пріоритетом стане нова драма і актуальні форми сучасного театрального мистецтва.

- Чи є вже достатньо сучасних драматичних творів для цього?

- Зараз абсолютно достатньо сучасних текстів, з яких можна щось обирати. Інша справа, що шлях цих текстів до сцени не такий вже й легкий, оскільки ми інерційно мислимо, що головне - наша історична літературна спадщина. Потрібна й вона, але будь-який європейський театр живе насамперед тим, що відбувається із суспільством зараз, він завжди розмовляє з глядачем про його проблеми, про його радощі і горесті. Театр - це завжди тут, зараз, сьогодні.

Ми стикаємося з труднощами у залученні акторів середнього віку, які повинні становити основу нашого театрального колективу.

Молодий завжди вважався національним студентським театром. Оскільки ви викладаєте в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого та активно співпрацюєте зі студентами, я правильно розумію, що тенденція залучення молоді до театральної трупи продовжиться? Яка наразі загальна чисельність працівників?

- Усіх разом і штатних і нештатних - до 200 людей. Насправді трупа Молодого дуже молода. Орієнтовно дві третини - молоді актори, і вони домінують у більшості вистав. Театр - це загалом справа молодих, творчий кістяк театру - це завжди актори середнього віку, ті, хто вже сформувався, мають достатній досвід, хтось вже став відомим. Вони є фундаментом, базою, на якій тримається більшість репертуарів. І у нас, до речі, якраз існує проблема з цим середнім віком, бо є молодь, є велика кількість тих, хто тільки наближається до середнього віку, і є старше покоління (50+ - 60+). Тому прогалина з акторами, які мали б складати кістяк, трішки існує, але вона некритична і ми це поступово вирішимо.

- Раніше для вступу на факультет режисури була вікова планка, і туди не вступали відразу після школи. Тепер цього немає, тобто до вас приходять зовсім юні абітурієнти. Наскільки усвідомлено вони сприймають майбутню професію, для реалізації в якій, безумовно, велику роль відіграє певний життєвий досвід?

Раніше не існувало вікових обмежень, але для вступу на факультет режисури потрібно було мати два роки досвіду роботи в театрі, незалежно від посади — будь то монтажник чи гардеробник. Наразі ці вимоги скасовані, і до навчання приходять переважно молоді люди віком 16-17 років. Всі вони прагнуть реалізувати свої амбіції в театральному мистецтві, вірять у свої можливості, але я змушений їм пояснити, що реальність може виявитися зовсім іншою. Нехай не сподіваються на легкий успіх.

Чому це відбувається?

Треба говорити правду, адже якщо накладати ще одні рожеві окуляри на вже наявні, це не приведе до нічого позитивного. Мій підхід до цього питання такий: з самого початку, ще в студентські роки, не повинно бути жодних ілюзій щодо театрального мистецтва. Якщо ви захоплюєтеся театром і прагнете займатися ним, сміливо йдіть вперед, пробуйте свої сили, але будьте готові до того, що шансів у вас буде обмаль.

- Про шанси, але вже під гендерним кутом. Маю таке спостереження, що на режисуру останніми роками вступають переважно дівчата, відповідно, в театральній галузі мало б з'являтися багато нових імен режисерок. Але впевнена, що навіть "професійні" театральні глядачі швидко згадають і назвуть лише кілька прізвищ жінок, відомих у цій професії в Україні. Переважна більшість режисерів все-таки чоловіки. Чому так відбувається?

- А скільки їх потрібно? Насправді, ця професія є досить рідкісною, і лише кілька людей можуть у ній досягти успіху. Зараз на режисуру вступають в основному дівчата — їх близько 90 %. Наприклад, у моїй групі з 14 студентів на першому курсі всього двоє хлопців. Ця тенденція спостерігається вже давно, але після початку повномасштабного вторгнення вона стала ще більш помітною.

Можливо, з певних причин їм важко знайти своє місце у "чоловічому світі" українського театру. Як зазначає Тамара Трунова, одна з небагатьох успішних жінок у цій професії, існує "особлива маленька кімната", яка відведена для режисерок.

Я не впевнений, про що саме говорить Тамара, можливо, вона має на увазі певні дискримінаційні аспекти, що стосуються жінок-режисерів. Але, зізнаюся, в моєму досвіді я не зустрічався з цим. Наразі в мене є нотатки щодо репертуарного плану – зверніть увагу, на камерній сцені та мікросцені заплановані вистави, які будуть ставити жінки-режисери.

Якби я мав можливість бути державою, я б ніколи не виділяв кошти на театр, який займається розвагами.

Звісно, театральне мистецтво завжди фокусується на глядачеві, для якого створюється його магія. Але які ж справжні бажання сучасного глядача? В мене виникають суперечливі думки: художники мають своє бачення того, що потрібно донести до публіки, тоді як самі глядачі можуть прагнути зовсім іншого. Театр намагається піднімати актуальні питання, спонукати до роздумів, в той час як багато людей приходять на виставу, аби просто розслабитися. Як знайти баланс між цими потребами?

- Та нічого не робити. Не плутати театр із стендапом! Є купа концертів, шоу, інших розважальних заходів, де можна відпочити. В ресторан, зрештою, можна піти. До чого тут театр? Якби я був державою, я б ніколи не фінансував театр, який розважає. З якого дива? Або ми сприймаємо театр як дуже серйозну інституцію і певний інструмент впливу на своїх громадян, направлений на їхній розвиток, на їхнє життєве становлення, і тоді розуміємо, чому держава утримує таку кількість театрів. Або ж, якщо це винятково розважальний інструмент, виникає питання: навіщо це утримувати за кошти платників податків? Нехай приватні театри ставлять комедії, веселі, хороші, погані - різні і розважають, але не державним коштом. Якщо людина шукає комедію, вона її десь знайде, ясно, що театр не може бути однорідним і однаковим. Глядач також різний. Порівняйте публіку, яка ходить у Дикий театр, і ту, яка ходить на антрепризу. Це люди з різних планет.

Проте, чи справді ви готові повністю відмовитися від комедійного жанру? Адже це також є формою розважального контенту.

Звичайно, ми прагнемо, щоб наш театр був завжди заповнений, адже в умовах сучасності заповненість залу стала ключовим показником успішності театральної діяльності. Щороку ми підвищуємо цілі з продажу квитків — спочатку це 80 %, потім 90 %, і, зрештою, прагнемо до 100 %. Але що далі? Чи будемо прагнути до 120 %? Це звучить ірраціонально. Адже лише кількісні показники не можуть адекватно відображати істинну цінність та значущість театру. Оцінка театру повинна виходити за рамки цих цифр. Є вистави, які не користуються великою популярністю, але вони є справжніми шедеврами мистецтва. І навпаки, існують дуже комерційні проекти, які насправді виявляються мистецькими провалами. Це складне питання, яке обговорюється вже багато років, проте досі залишається без вирішення.

У Німеччині театри, як правило, заповнені лише на 47%. Наприклад, Berliner Ensemble, один з найвідоміших драматичних театрів країни, де працював Роберт Вілсон, досягає заповнюваності від 55% до 60%. Це вважається чудовим показником. Цікаво, що їх не турбує, що зал не заповнений на повну, адже їхні переживання спрямовані в інше русло. Глядачі приходять, займають свої місця, спостерігають за подіями на сцені та занурюються в роздуми про те, як розвивається дія та який відгук виникає в залі.

Чи може бути, що бажання українців відвідати театр виникає як реакція на війну, в якій ми всі перебуваємо?

- Я не можу з цим погодитися. Адже всі ці заяви про те, що "ми втомилися", "нам потрібен відпочинок", "чому ми повинні звертати увагу на вашу трагедію про Гамлета? Дайте нам щось веселе і легке", супроводжують мене протягом усього життя.

Щодо вашого запитання про аудиторію, для якої ми працюємо, і її потреби, варто зазначити, що існує серйозна проблема — відсутність достовірних професійних опитувань на цю тему. Раніше проводили певні соціологічні дослідження, але тепер це практично не робиться. Я вважаю, що нашому театру слід вжити заходів і замовити соціологічне опитування, щоб отримати чіткішу картину нашої глядацької аудиторії. Хоча ми маємо певні дані, які свідчать, що 80% наших відвідувачів — це жінки. Це спостерігалося і до початку повномасштабного вторгнення, адже жінки зазвичай беруть на себе ініціативу та запрошують чоловіків до театру. Це пов’язано з тим, що жінки є більш організованими і прагнуть отримати нові емоційні та емпатійні враження, тоді як чоловікам часто достатньо простого відпочинку.

Я НЕ ХОЧУ НАЗИВАТИ ЦЕ ТЕАТРАЛЬНИМ БУМОМ. ПРОСТО ВИНИКЛА ТЕНДЕНЦІЯ, ЯКУ АКТИВНО ПІДТРИМУЄ TIKTOK.

- Але ж, погодьтеся, останніми роками стало модно ходити до театру, і ми заговорили навіть про театральний бум під час війни.

Безсумнівно, це стало модним явищем. Проте я не вважаю це театральним вибухом. Натомість, це лише певна тенденція, яка знайшла підтримку завдяки TikTok. Важливо усвідомити, що короткий десятисекундний фрагмент яскравого контенту в соціальних мережах не здатен передати суть вистави в реальному житті. Ми це усвідомлюємо, але, на жаль, не всі глядачі це розуміють, і це є основною проблемою.

Щоб залишатися в тренді і нічого не упустити, хочу дізнатися, які нові постановки плануються в Молодому театрі найближчим часом.

На початку нашої бесіди ми обговорили перенесення вистави "Перукарки...", яка стане першою прем'єрою нового сезону і відбудеться на початку жовтня. Наступною подією, на яку ми з нетерпінням чекаємо, є значний ювілей актора Олексія Вертинського. Він перебуває у чудовій формі, і я вмовив його на створення бенефісної вистави. Хоча можливі різні варіанти, наразі планується поставити "Скупого" Мольєра. Сподіваюся, що режисером виступить Андрій Бакіров, художній керівник Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Отже, готуйтеся до комедії, але не такої простенької. Мольєр завжди є серйозним викликом для сучасних режисерів: перетворити його класичні твори на живу історію, що резонує з сьогоднішнім днем, – це справжнє мистецтво.

На кінець сезону до нас може приїхати французський режисер Крістоф Фьотріє, який за моєї першої каденції вже ставив виставу в Молодому. Він дуже цікавий і працює із сучасними текстами. Було багато різних варіантів, він хотів Іонеску, я хотів чогось іншого, в результаті ми знайшли один текст, який нам обом подобається - це п'єса сучасного французького автора, яка називається просто - "А".

Ось наші найближчі наміри стосовно основної сцени. Щодо камерної, ми отримали безліч цікавих пропозицій та ідей, що стосуються тем гендерної рівності, наслідків війни та повернення ветеранів. Це справжній спектр сучасних текстів, які варто дослідити.

ПОВЕРНЕННЯ ВИСТАВ НЕ ПЛАНУЮТЬСЯ. ЦЕ БУДЕ СУЧАСНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ РУХ МОЛОДОГО ТЕАТРУ.

- Чи правильно я розумію, що в цьому тісно співпрацюватимете з Максимом Курочкіним і Театром Драматургів?

- Так. Між іншим, за його пропозицією вже плануємо для постановки на камерній сцені виставу за п'єсою "Місячні". Це п'ять монологів жінок, суто жіноча тема.

Вважаю, що протягом року (не лише протягом сезону) ми зможемо реалізувати чотири нові вистави на головній сцені, три або чотири - на камерній, а також, можливо, дві - на мікросцені.

Отже, в репертуарі може з'явитися приблизно десять нових назв?

Можливо, але я не зовсім впевнений, чи це настільки необхідно, адже щомісяця відбувається прем'єра. Є ймовірність, що ця сума може бути меншою, оскільки це кошти, які ми здобуваємо самостійно, і їх можна витратити на заохочення театральних працівників або на створення нових вистав.

- Чи повернуться на сцену Молодого якісь успішні вистави минулих років, що свого часу пішли звідси разом із вами?

Висловлю це максимально чітко: повернення старих вистав не відбудеться. Навіть якщо вони були успішними та легендарними, як "Четверта сестра", "Московіада" та інші. Жодних реставрацій чи повторів. Ми маємо зосередитись на сьогоденні та будувати майбутнє. Це буде новий, хоча, можливо, в чомусь знайомий, але абсолютно свіжий етап у розвитку Молодого театру.