Тиха Нава: дорога до сердець глядачів проходить через їх скромні сподівання.

Ваша Антоніна вирішила долучитися до палких розмов на тему "в чому секрет успіху" цього серіалу.

Не можу сказати, що це стало для мене несподіванкою, але все ж таки це цікава обставина. Під час умовного першого обговорення "Тихої Нави" від "Київстар ТБ" я зауважила вражаючу різницю в реакціях. У той час як у тематичній розмові глядачі виявляли захоплення, більшість моїх знайомих з кіно- та серіальної сфери лише морщили лоба і висловлювали невдоволення. Словом, чулися думки на кшталт: "Це ж повний абсурд!"

Антоніна не була здивована, адже це типова ситуація — часто творці контенту ставлять до своїх колег надзвичайно високі вимоги. Водночас вони самі можуть бути досить поблажливими до власних недоліків. Їхній професійний підхід, безумовно, є набагато критичнішим, ніж сприйняття звичайних глядачів, які не мають такої глибокої обізнаності в кіномистецтві.

Не варто дивуватися, що після початкового захвату незабаром прийшли і розчарування. Це, як завжди, трапляється, коли очікування завищені: люди переглянули новинку і залишилися незадоволені. У цьому тексті я спробую розміркувати про те, в чому ж полягає головний секрет такої величезної популярності цього серіалу. Звісно, з моєї особистої перспективи.

Рекомендую ознайомитися з оглядом Андрія Кокотюхи, який безпосередньо залучений до індустрії серіалів і детально розкриває нюанси виробництва. Проте на нашій платформі "Антоніна" ми також постійно підкреслюємо різницю між безкоштовним телевізійним контентом і продуктами, що пропонуються на платних сервісах. Якщо коротко, то від безкоштовного контенту не варто очікувати інновацій — там існує певний стандарт, від якого ніхто не планує відступати. Натомість, онлайн-кінотеатри надають можливість сподіватися на щось дійсно якісне, цікаве та несподіване.

Ваша авторка довго очікувала, поки платформи нарешті візьмуться до цієї справи, і ось з початку осені минулого року цей момент настав. Сподіваюся, що цей процес продовжиться. Для його успішного розвитку, крім багатьох інших аспектів, важлива взаємна адекватність між глядачами та виробниками. Особисто мені не подобаються ці дві крайнощі — надмірне захоплення та занадто критичні оцінки. З іншого боку, аудиторія не зобов'язана нічим, і якщо враження справді погані, це їхнє право. Проте, на мою думку, істина зазвичай знаходиться десь посередині.

На мою думку, "Тиха Нава" дійсно вирізняється на фоні звичайних телевізійних серіалів завдяки своїй тематиці, більш складним персонажам та відвертішій лексиці й сценам, які можуть справити враження (на телебаченні за такі моменти можна отримати зауваження від контролюючих органів), а також завдяки кіношній візуальній стилістиці. Нагадаю, про що йдеться в цій історії.

Молодий адвокат Адам Юшкевич прибуває в затишне містечко Тиха Нава, щоб розслідувати справи, пов’язані з сексуальним маніяком. Його особисті мотиви для цього дослідження є досить вагомими. На місці він стикається з корупцією та злодійством з боку місцевих правоохоронців і мера, а також із моральним занепадом жителів, яких охопила байдужість. Мер обіцяв звести завод, але ці обіцянки залишилися пустими словами. Через це в містечку немає роботи, мета життя неясна, а моральні цінності зникли.

Бюджет у "Тихої Нави" без розмаху -- 23 тисячі доларів за епізод. Ваша авторка, яка роками оглядає наші серіали з тазиком у руках, переповнена щирою радістю від кожного проєкту, автори якого дійсно вийшли зі звичної зони та спробували зробити краще.

Безсумнівно, ви помітили, що серіал часто порівнюють із книгою Ілларіона Павлюка "Я бачу, вас цікавить пітьма". Деякі навіть стверджують, що творці проекту запозичили сюжет у цього письменника. Таке враження дійсно може виникнути, адже в історії йдеться про молодого чоловіка з непростим минулим, який прибуває в невелике містечко, прагнучи допомогти людям, що опинилися на дні. Із цим переплітаються елементи містики, а також дівчина, яка приховує таємниці під хусткою на шиї. Виглядає так, ніби ідея була запозичена!

Проте є одна невелика проблема. Подібних сюжетів – хоч відбавляй. Ані "Пітьма", ані "Тиха Нава" не вирізняються якимись унікальними ідеями чи несподіваними фіналами. На мою думку, секрет їхнього неймовірного успіху полягає в тому, що подібного у нас просто не було. І "трукрайм", і психологічні трилери з елементами містики – це дуже популярні жанри, які на нашому ринку фактично не мали достатньої представленості.

Тому поява вже хоч чогось справді цікавого на цю тему передбачувано спричинила таку бурхливу реакцію. Жодної геніальності -- просто, нарешті, вдалося зайти в цю нішу. І таких прикладів багато. Ну, ось та сама "Конотопська відьма" Івана Уривського -- українці раптом побачили таку візуально цікаву виставу, з незвичним звуком і декораціями, яка ж смілива інтерпретація класики! Хоча справа тут не в сміливості чи новаторстві -- просто нам такого раніше особливо не пропонували.

Водночас я не вважаю справедливим вимагати від "Тихої Нави" чогось надмірного та очікувати, що це буде на рівні "Фарго" чи "Карткового будинку". Еволюція та розвиток повинні відбуватися поступово, адже неможливо за одну мить перейти від низькосортних проектів на кшталт "Позивний Тамада" чи "Я -- Надія" (виконаних компанією Sfera Film, яка також працювала над "Тихою Навою") до шедевра з високим мистецьким і інтелектуальним наповненням.

З іншого боку, еволюція неможлива, якщо вас постійно підносять до небес і стверджують, що ви геній, який створив шедевр. На жаль, такі компліменти часто зустрічаються в соціальних мережах без жодних підстав. Авторам варто усвідомлювати свої недоліки, визначати, що було зроблено неякісно, і поступово вдосконалюватися у майбутніх проєктах. Як видно з коментарів у тредах сценариста Артема Кобзана, він має критичний погляд на свою роботу та відкритість до негативних відгуків.

Слід зазначити, що творці "Тихої Нави" заслуговують на похвалу за те, що змогли досягти кращих результатів, ніж раніше. Проте, оскільки попередні роботи були на досить низькому рівні, справжні покращення можуть бути не такими простими. Якщо протягом тривалого часу реалізовувати стандартні, не дуже амбітні проекти, то це формує певні шаблони та стиль роботи. Саме тому існує поширена думка, що серіали можуть негативно впливати на акторську майстерність (йдеться про контент низької якості, а не про продукти кабельних платних каналів). Якщо роками виконувати ролі однотипних персонажів, які не вимагають глибокого втілення, потім стає важко зобразити складніші образи. Це, звісно, стосується не лише акторів.

І загалом не лише серіалів та кіно. У журналістиці є схожий вислів -- "начитка, зіпсована новинами". Це означає, що журналіст, який довго озвучував свої сюжети з належними для формату інтонаціями (не завжди, до речі, органічними), важко осилюватиме озвучення публіцистичного матеріалу.

Особисто я в "Тихій Наві" виявила не лише позитивні аспекти, але й деякі важкі спадщини, про які активно обговорювали в соцмережах після початкового захоплення. Серед них — явні юридичні неточності, спрощені сценарні підходи, брак справжньої напруги, передбачувані сюжетні лінії та персонажі, від яких очікуєш більшого, але які врешті-решт закінчуються майже нічим, залишаючи глядачів із почуттям розчарування.

Але я хотіла б звернути увагу саме на акторське виконання, бо маю до цього найбільшу чутливість. Чесно кажучи, можу пробачити і якусь нелогічність, і ляпи, і ще щось, але не сумнівну акторську гру. Це перекреслює всю віру в історію і перетворює її на щось пластикове та несправжнє. Таких глядачів доволі багато, тому, напевне, висловлю наше спільне враження.

Протягом багатьох років у світі українського кіно та театру постійно виникає одне й те ж питання: "Чому актори так часто перебільшують свої ролі?". Відповідь на це питання може здаватися простою, але насправді вона є досить складною. Це зумовлено цілою низкою факторів: якість освіти, майстерність режисерів у взаємодії з акторами, а також вибір проектів, у яких беруть участь артисти. Проте є ще один нюанс — значна частина глядачів це сприймає позитивно і не помічає перебільшень у виконанні. Це яскраво демонструє приклад "Тихої Нави", де персонаж Михайла Жоніна — агресивний, дискомфортний, але водночас нещасний і пригнічений начальник поліції, котрий одночасно любить і ненавидить свого сина. Багато глядачів були в захваті від його виконання, ділячись враженнями про те, як вони відчувають огиду до героя, дивлячись на нього через екран, і називаючи це справжнім мистецтвом.

Проте враження інших глядачів виявилися зовсім інакшими — поліцейський Капінус виглядав надто карикатурно, ніби творці побоювалися, що публіка не зрозуміє, що їм потрібно пояснити, і тому образ мав бути максимально простим і очевидним — без жодних нюансів. Подібна ситуація і з персонажем мера, якого зіграв Сергій Кисіль. Він також виглядає як справжня негідник, але, як одного разу зазначив герой Фредеріка Бегбеде: "Для чого такий рот, Тамаро?". Це був режисер з його книги "99 фанків", який знімав рекламу і просив акторку не перебільшувати у своїй грі.

І тут наголошу, що це претензії в жодному разі не до акторів, бо вони виконують завдання, поставлене режисером чи продюсером. Загалом же, каст у серіалі дуже хороший, хоча з Олександром Рудинським справді трохи промахнулися і цей діамант не зміг розкритися в запропонованих обставинах. Мої співрозмовники в кіноіндустрії в один голос твердять, що це міскаст (помилка добору акторів), тобто Олександру просто не підходила ця роль.

Проте цей момент все ж став основою для численних мемів:

Давайте повернемося до теми ненависті. Я неодноразово натрапляла на подібні висловлювання: "Жонін настільки точно втілив образ, що я багато разів зустрічала подібних негідників у своєму житті". Одну з авторок таких коментарів я запитала, чи може вона навести конкретний приклад. Вона згадала ось цього чоловіка:

Проте, якщо подивитися розмову Михайла Ткача з Тимуром Міндічем, ми не побачимо аж такого градусу гіпертрофованої падлючості та огидності, яку демонструє Михайло Жонін у "Тихій Наві". Нам не подобається Міндіч саме в контексті його можливих корупційних дій, але уявіть, що ви бачите його вперше. Проникливі люди, вочевидь, запідозрять, що відбувається щось не те, чувак поводиться підозріло, крутиться мов вуж на пательні. Але це не відбувається аж так "в лоб", що й дитина зрозуміє.

Давайте для нашого експерименту уявимо когось ще більш комічного. Наприклад, нехай це буде персонаж, що нагадує казкову істоту. Отже, спробуйте вгадати!

Огида, здається, вже максимальна. Як і гротескність. Але за тіпа на президентських виборах голосували мільйони людей, бо бачили в ньому солідного мужчину й міцного господарника. І далеко не всі ці люди були принаймні без однієї півкулі мозку. То як же можна було мати хоч якісь симпатії до Януковича й не розуміти, що він собою являє? Він же ходячий мем!

Потребуєте ще більш виразного прикладу? Я справді розгорілася! Ось, будь ласка:

Смієтеся? Але якщо зазирнути в часи, коли Надія Савченко повернулася з полону, то можна було помітити її незвичну поведінку. Сумніватися в її адекватності в той момент означало накликати на себе негативну реакцію. Адже Надія була оточена народною любов'ю, і лише з часом широка аудиторія (та й ближнє оточення, що тут приховувати) почала усвідомлювати, що не все так просто.

Тому фраза "ми в житті таких бачили", як на мене, не працює. Бо навіть той гротекст, який ми спостерігали наживо, у фільмах, серіалах (а надто в театрі) викручують до вже якихось зовсім космічних масштабів. Ну, щоб глядачам же було понятно. Та, як бачите, по-справжньому в житті навіть із явною дичиною не так усе виходить зрозуміло. Це неймовірне спрощення, яке волієш лишити саме в телевізійних серіалах, а від онлайн-платформ хочеться зовсім іншого рівня.

Спрощення уявлення про зло ніколи не має позитивних наслідків. Люди починають вірити, що небезпека завжди на поверхні, і їх легко вразити, виявивши лихі наміри, підступний характер, обман або шахрайство. Наприклад, з першого погляду видно, що цей Капінус — не найкраща людина. Проте, коли стикаєшся з подібними особистостями, виявляється, що всі ці негативні риси можуть ховатися за привабливою усмішкою. Більше того, навіть помітні сигнали не завжди можна виявити.

Якщо що, то в моєму списку найгірших серіальних персонажів — це саме цей:

З метою об'єктивності варто зазначити, що єдиним справжнім антиподом у "Тихій Наві" для мене був Богдан Буйлук. А точніше, його персонаж – слідчий Антон. Богдану часто пропонують подібні ролі, і він дуже вдало з ними справляється – досі не бачила, щоб він намагався зіграти щось надто позитивне. Хоча, шановні кастинг-директори, можливо, варто дати йому шанси на більш різноманітні ролі. У його персонажі явно проглядалася якась тіньова сторона, яка не відразу впадала в око. Іноді буває, що не сприймаєш людину, але не можеш зрозуміти, чому саме. Дуже шкода, що цього героя було не так вже й багато на екрані. А може, йому пощастило, адже в другорядного персонажа не завжди вистачає сил, щоб виконати роль з великою силою.

Коли мова йде про ролі, варто зазначити, що оперетковий стиль значно спрощує характери персонажів. Грати гротескно зазвичай легше, ніж передавати емоції і нюанси більш тонко. Проте в "Тихій Наві" є над чим працювати — більшість героїв прописані сценаристами досить вдало. Це дійсно цікаві, складні особистості з непростими долями, які не є такими однозначними, як у звичному "Судьбі і долі".

Проте ми опинилися в замкнутому колі. З одного боку, актори та режисери, які звикли до формату серіалів, продовжують використовувати звичні прийоми. Варто зазначити, що в телевізійному контенті справді потрібно перегравати, адже його часто знімають як фонову картинку для глядачки, яка займається приготуванням їжі, і їй потрібно «докричатися» до дії. З іншого боку, режисери, навіть маючи можливість працювати з талановитими акторами, не завжди здатні правильно їх направити.

З іншого боку, величезна кількість людей абсолютно задоволена ситуацією. Чому ж тоді варто прагнути до покращення, якщо аудиторія вже в захваті? В цій ситуації лише глядачі, яким не подобається запропонована якість, залишаються незадоволеними.

Ось ще два приклади. Пам'ятаю, як колись брала участь в акторському інтенсиві, де формат був таким: кілька груп акторів виконують невелику сцену, а режисер ставить їм різні завдання, коригуючи виконання. Інші учасники спостерігають за цим процесом. І ось ми стали свідками одного з виступів. Судячи з акторської гри, це виглядало як комедія. Весь зал сміявся. Проте, по суті, в сцені не було нічого смішного — ані жартів, ані кумедних ситуацій. Проте актори активно використовували міміку, рухи та інтонацію, вдаючи, що грають у комедії. І раптом режисер і оператор повідомляють, що це уривок зовсім не з комедії, а з детективного жанру.

Як на мене, це був надзвичайно показовий момент. Багато наших акторів справді додають комічності у свою гру, самі того не усвідомлюючи. Або, частіше, з подачі режисерів, які постійно вимагають "давати побільше емоцій", бо їм чомусь постійно здається мало і мало.

Ось ще один приклад. Коли мова йде про драми чи детективи, акторська гра може сягати неймовірних висот. Але що тоді відбувається у комедіях? Там, на жаль, часто спостерігається перебільшене кривляння, яке повинно бути вкрай смішним. В результаті це може призводити до яскравого, хоч і короткочасного, акторського "самогубства". На мою думку, так сталося у фільмі "Батьківські збори", де, незважаючи на чудовий вибір акторів, їх змусили настільки "перебільшувати емоції", що гра талановитої Анастасії Цимбалару стала мало чим відрізнятися від зусиль Олі Полякової.

Однак фільм також здобув чимало позитивних відгуків та зібрав 19 мільйонів у прокаті. Це не надто велика сума, але й не зовсім маленька. Попередня частина – "Збори ОСББ" – наразі займає друге місце серед найулюбленіших українських фільмів на платформі Megogo.

Врешті-решт, підсумовуючи все, що було сказано, можна дійти до висновку. Секрет успіху "Тихої Нави" та багатьох інших творів полягає не тільки в тому, що глядачі з нетерпінням чекали на подібні історії. Важливу роль також відіграє надзвичайна підтримка українського контенту з боку аудиторії. Ця тенденція насправді почала активно розвиватися після повномасштабного вторгнення, хоча й до цього були випадки, коли український контент здобував популярність унаслідок значних подій — у 90-х, 2004-му та 2014-му роках.

На кожному з цих етапів спостерігалося збільшення інтересу українців до своєї культури, але у 2022-му явище перетворилося на справді масштабне. Ознаки ті самі: люди, які, нарешті, пізнали патріотичні почуття, кинулися досліджувати нову для себе територію з великим захватом та нерідко ура-патріотизмом.

Деякі з цих новачків вирішили зайнятися культурною діяльністю, викликавши надзвичайно різноманітні реакції: "нові голоси" захоплюються відкриттями Хвильового та Тичини, тоді як "ветерани" відчувають сором і обурення. Якщо враховувати попередні етапи, це не може тривати вічно. Згадаю, що у 2015-2016 роках фільми про війну викликали величезний інтерес. Однак вже у 2019-му кінематографісти масово знизували плечима, визнаючи: "аудиторія не бажає бачити війну на великих екранах".

Цілком імовірно, що ця неймовірна любов до свого з часом зменшиться. Але це не є поганим явищем, навпаки, можна висловити більш оптимістичний погляд: вона поступово перетвориться на більшу вимогливість. Наші новачки трохи заспокояться і перейдуть від стадії "давайте підтримувати наше, адже воно рідне" до "давайте цінувати своє як щось справжнє". Сподіваюся, що виробники зможуть задовольнити цю нову потребу.

Можливо, продюсери нарешті звернуть увагу на ідею залучення кінематографістів до виробництва "нових українських серіалів". Адже саме це рішення стало відправною точкою для появи "нових світових серіалів", які завоювали таку популярність.