"Потрібно готуватися до нового конфлікту". Актор і воїн Данііл Мірешкін розповідає про свій рідний Донбас, зміни в житті та єдиний шлях до успіху.

Перед початком повномасштабної війни актор Данііл Мірешкін активно займався кінематографом, продюсував різні проекти та виступав у театральних постановках. У грудні 2022 року він вирішив стати добровольцем і пішов на фронт. Зараз Данііл служить лейтенантом у складі "Азову" та очолює піхотний взвод під позивним "Культура".

Ми зустрілися з артистом-воїном в кав'ярні столичного кінотеатру "Жовтень" під час його візиту до Києва. Данііл Мірешкін, уродженець Донеччини, провів своє дитинство в Криму, здобував освіту в Київському національному університеті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого під керівництвом відомого Михайла Резніковича, і працював у Театрі російської драми. Він сам себе ідентифікує як вихованця "русского мира". У розмові з OBOZ.UA актор поділився своєю історією становлення українцем, яку вважає справжнім дивом, розповів про свій досвід на фронті, а також висловив думки про те, що стане запорукою нашої перемоги у війні.

Данііле, ми наразі знаходимося в кінотеатрі. Чи вдалося вам за ці два тижні в цивільному житті відвідати якийсь фільм?

- Не ходив у кіно, хоча, може, і хотів би. Вдома вмикав телевізор, щось дивився - без прив'язки, українське чи іноземне, хотілося різного. Коли з друзями зустрічався, ми обговорювали ситуацію в кіновиробництві. На жаль, зараз нічого з того, щоб мало б виходити, не з'являється. І це дуже засмучує. Тому що означає, що наші кіномитці не усвідомлюють власної сили і відповідальності за вплив на соціум. А це зараз як ніколи потрібно.

Я постійно наголошую на цьому і не втомлююсь повторювати: наш єдиний шлях до перемоги у війні полягає у створенні свідомого суспільства. Лише так ми зможемо захистити себе від можливих агресій з боку Росії в майбутньому. Вона відступить лише тоді, коли зрозуміє, що тут немає "ждунів", усі говорять українською та ідентифікують себе як українці. Щоб цього досягти, нам потрібно сформувати соціально свідоме суспільство. А для цього важливими є медіа, театр, кіно, література та музика. Сильне суспільство — це, мабуть, один із найважливіших факторів нашої безпеки. Звісно, потужна армія також є необхідною. Мене дуже обурює, що деякі представники нашої кіноіндустрії не усвідомлюють цього.

Яка ваша думка щодо поширеного в інформаційному середовищі висловлювання, що ігрове кіно в наш час не є актуальним? Дехто вважає, що лише документальні фільми заслуговують на увагу.

Документальне кіно, зазвичай, переглядають більш усвідомлені глядачі, які щиро цікавляться певними історіями. Проте нам важливо охопити всі соціальні групи, особливо молодь. Тому потрібно створювати популярні проекти. Але не варто зосереджуватися на легких розвагах, які не піднімають серйозних тем, адже це може призвести до втрати глядачів. Нам слід у розважальному та гумористичному форматі вплітати важливі питання в свідомість аудиторії. Не варто повчати чи надавати готові відповіді; наше завдання — спонукати до роздумів. Щоб люди прийшли на комедію, посміялися, але залишилися з глибокими запитаннями після сеансу.

- Ваше відрядження пов'язано з цим?

- Якось мірою так. Мені доручили проводити просвітницьку роботу у військових навчальних закладах. Розповідаю не лише про мій шлях та підрозділ, а й намагаюся зробити так, щоб молоді люди повірили у свої сили, в те, що вони можуть впливати на перебіг подій та вливалися у визвольну боротьбу України.

Ситуація виглядає наступним чином: наше суспільство наразі не готове до змін. Багато хто сподівається на перемир'я, не усвідомлюючи, що навіть якщо воно відбудеться, це буде лише тимчасовою зупинкою. Цей період потрібно використати для підготовки, перекваліфікації та активної роботи з населенням – готуватися до нових викликів. Хоча всі прагнуть відпочити від нинішніх труднощів, таке бажання не здійсниться. Суспільство поки що не усвідомлює цього і не на те налаштоване. Люди сподіваються на повернення до звичного життя, але це неможливо. Єдиний реальний вихід – підготовка всіх. Варто навчитися володіти зброєю, оволодіти основами тактичної медицини, розумітися на радіозв'язку та трохи попрактикуватися з дронами. Після цього можна подумати про ротацію на пів року – так я це бачу. Інші ж у цей час могли б відпочити. Це дозволило б рівномірно розподілити навантаження, уникнувши прірви між військовими та цивільними. Але наразі цього немає. Щоб це стало реальністю, потрібна активна робота всього культурного сектору. І, звичайно, необхідні зміни в законодавстві, що чітко регламентують терміни служби.

- Ви на війні вже понад два роки. Як вдається триматися?

Наразі я вже не займаюся такою великою кількістю піхотних завдань, як раніше. Зараз більше уваги приділяю плануванню, забезпеченню, підготовці та командній діяльності. Це зовсім інший рівень навантаження, який більше пов'язаний з психологічними аспектами. Тому мені в цьому відношенні трохи легше, ніж хлопцям, які на своїх плечах витримують весь цей тягар. Проте й для мене це теж не просто - у психологічному плані я стикаюся з певними проблемами зі здоров'ям.

Повинен зізнатися, що ви значно змінилися зовні. Перед початком великої війни я час від часу бачила вас на громадських подіях, і ви виглядали дуже молодо, були абсолютно іншою людиною.

Я вважаю, що це також пов'язано з тим, що я занадто довго залишався у ролі підлітка. Навіть у 27 років ще продовжував грати молодших персонажів. Чесно кажучи, це мене неабияк втомило. Ще до початку повномасштабної війни я почав відрощувати бороду та змінювати свій стиль, адже відчував, що став зовсім іншим всередині. Тепер моя зовнішність нарешті відповідає моєму внутрішньому стану. І, звісно, війна також залишила свій слід на всьому.

Слід зазначити, що в армії я знайшов своє справжнє "я" і зміг підтвердити свої внутрішні переконання. У цивільному житті я відчував багато суперечностей зі своєю сутністю, що викликало в мені дискомфорт. Я виявився більш рішучим внутрішньо, ніж цього вимагало суспільство. Проте, коли я прийшов до армії, це дало мені можливість усвідомити, що з моїми поглядами все гаразд. Можливо, проблема полягає в суспільстві. Тепер я відчуваю більшу впевненість у своїй правоті. Я можу дозволити собі бути рішучим у своїх переконаннях, дотримуватися принципів і не приймати певні речі. Досвід втрат та знання, які я здобув на своєму шляху, також значно вплинули на моє сприйняття.

Коли повертаєшся до звичайного життя, стає очевидним, що ти і люди навколо – немов з різних світів. Це дійсно два абсолютно відмінні виміри. Ті, хто там, борються за світло, ставлячи на кон своє життя. Вибравши цей шлях, вони внутрішньо прийняли можливість не повернутися. Звісно, у всіх є страхи, адже ми не супергерої; ми просто зробили свій вибір. І коли опиняєшся тут, бачиш людей, які не беруть участі у боротьбі, але при цьому насолоджуються всіма благами мирного життя – це викликає відчуття глибокої несправедливості. І з цим почуттям злості нічого не вдієш – це відбувається на підсвідомому рівні. Там всі, як я, усвідомлюють, що самі обрали свій шлях. Чесно кажучи, спершу я цього не усвідомлював, але сподівався (усміхається). Моя подруга "Пташка" (Катерина Поліщук - парамедикиня з "Азовсталі". - Ред.) багато розповідала мені про це.

Чи на даний момент ви підтримуєте комунікацію?

Іноді так, але це трапляється вкрай рідко. Ми зустрілися в момент, коли я опинився перед важливим вибором. Ми багато говорили, вона ділилася інформацією про свій підрозділ. Я не сумнівався у своєму рішенні і тепер радий, що обрав саме так.

Ви провели своє дитинство в Костянтинівці, що в Донецькій області, де прожили до третього класу, а потім разом з батьками переїхали до Криму. Чи відвідували Костянтинівку після цього?

Я часто відвідую це місце. Нещодавно я дав інтерв'ю, де говорив про свої відчуття, підкреслюючи, що це своєрідний спосіб впоратися з дитячими травмами. Коли я опиняюся там, наче занурююся в своє минуле. Я народився на Донбасі і виростав у російськомовному середовищі. Мені все це добре знайоме, розумієте? Тепер я чітко усвідомлюю, з чим саме я борюся, яких цінностей і переконань я намагаюся протистояти.

По прибуттю до Києва ви enrolювалися на театральні курси під керівництвом Михайла Резніковича, який на той момент був керівником Театру російської драми імені Лесі Українки. Він ніколи не приховував своєї прихильності до "русского міра". Чи було це вашою свідомою вибором, чи ви просто випадково опинилися на цих курсах?

- І перше, і друге. Я міг вступити раніше у виш, але був закоханий і після закінчення школи ще на рік залишився в Феодосії. Вирішив, що так буде краще.

- А це було можливо? Батьки дали згоду?

Ну, на мене важко було вплинути в цьому аспекті (усміхається). А вже наступного року я вступав до Резніковича, переважно через те, що моє оточення було повністю російським. Курс цього майстра вважався справжньою елітою театрального світу: театр Лесі Українки та подібні місця. Тож це вийшло одночасно випадково, але й закономірно, адже це був мій вибір.

Те, що сталося з Резніковичем – його усунення з посади та вимушений виїзд з України – нагадує неймовірно драматичну розв'язку. Вся ця пихатість і штучне піднесення театру, який прославляв російське, закінчилося таким мізерним чином. Він поводиться, як ображена дитина, публікуючи "викривальні" пости у Facebook – це виглядає жалюгідно. Це логічний фінал маленького "русского мира". Лише уявіть собі: Театр російської драми імені Лесі Українки – це ж абсурд! Я досі не можу зрозуміти, чому раніше у мене і у всіх нас не виникало питання, як таке могло статися. Це ж справжня Росія в мініатюрі в самому серці Києва – з царем на чолі та вертикаллю влади. І таке вражаюче завершення цієї історії. Сподіваюся, що подібна доля чекає й Росію – з її хижою пихатістю і тоталітаризмом, які також були присутні в Театрі Лесі Українки. Я це пережив на власному досвіді, адже певний час працював там.

- Яка ваша думка з приводу мовного скандалу, в який потрапила народна артистка Лариса Кадочникова, більш відома як Марічка зі стрічки "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (під час одного з публічних виступів акторка відмовилася розмовляти зі сцени українською. - Ред.). Актор Лесь Задніпровський, який теж працював з нею в одному театрі, стверджує, що не вірить у те, що вона розгубилась, як виправдовувалася згодом. Мовляв, Кадочникова достатньо досвідчена акторка, яка все життя на сцені.

- Тут ситуація така: старий світ помирає, а ми маємо або змінитися, або піти слідом за ним. Інакше кажучи, еволюціонуємо або зникаємо. І коли Кадочникова вимагала дозволити їй розмовляти російською - це був її вибір померти. Ну окей, вмирай. Хоча звісно, прикро, коли постаті, які асоціюються в українському кіномистецтві з якоюсь величчю, виявляють таку дрібну позицію. І такий пилуватий світогляд.

Яка ж доля чекає на "ждунів", про яких ви згадали на початку бесіди?

Багато людей, які належать до старшого покоління, не здатні критично аналізувати ситуацію з часом. Саме вони, можливо, поступово зникнуть. Усе, що пов'язане з минулим, має або згаснути, або зазнати змін. Суспільство зазнає поступових трансформацій, і це природний процес. Якщо поглянути на історію, те, що відбувається в нашій країні нині, є логічним етапом, який має тривати протягом багатьох років. Проте в даний момент ми потребуємо значно швидших змін, адже існує ризик втратити нашу країну. Тому нам необхідно активно просуватися вперед у цьому процесі.

Завдання армії полягає у стримуванні агресії, тоді як для суспільства, особливо для творчої інтелігенції та митців, важливо просувати візію значень. Якщо військові зможуть утримувати оборону доти, поки формується українське суспільство, ми зможемо відновитися як нація. Проте, якщо процес народження українського суспільства затягнеться, є ризик втрати нашого ідентичності.

Чи розглядаєте ви цей варіант?

- Цілком допускаю. І від цього нас убезпечує лише українська ідентичність. Бо насправді культурне зросійщення - це перетравлювання. Вони заходять у наші міста і тотально знищують українське інакодумство - на окупованих територіях дуже дієздатно працюють підвали на абсолютне вичищення. Історія вже пам'ятає таке - масові репресії проти української інтелігенції - це і доля митців Розстріляного відродження, і шістдесятників. У цьому сенсі варто почитати Багряного, щоб освіжити в пам'яті розуміння, що нас чекає, якщо не відбудеться народження українськості.

У одному з ваших інтерв'ю ви поділилися, що ваша перетворення на українця стало для вас справжнім дивом. Поділіться, будь ласка, своїм досвідом цього шляху.

Я завжди висловлюю свою вдячність Українському Малому драматичному театру за його вплив на мене. По-перше, потрапивши туди, я почав знайомитися з українською літературою, що стало для мене справжнім відкриттям. По-друге, я зустрів людей, які втілюють справжню українську сутність. Спілкуючись з ними, я усвідомив, чим я, вихованець "русского міра", відрізняюся від інших українців. Я зрозумів, чому моє життя постійно супроводжується конфліктами зі світом навколо. Вони живуть у радості, а я змушений постійно боротися за своє місце, відстоювати себе. Це наслідок того, що я зростав в умовах, де панує сила - або тебе принижують, або ти принижуєш інших. У середовищі, де я виховувався, завжди потрібно бути готовим до боротьби.

- Можна сказати, що це і є різниця між росіянами та українцями?

Звичайно! Українці прагнуть до благополуччя для себе, тоді як росіяни бажають, щоб інші відчували ті ж труднощі, що й вони.

- У паспорті ви записані: Данііл. Чи не було думки змінити ім'я на Данило? Наприклад, акторка Віталіна Біблів розповідала нам в інтерв'ю, що офіційно змінила дані, бо свого часу у паспортному столі її прізвище переінакшили на російський манер "Бібліва".

- Так, дійсно я відчуваю через це внутрішній дисонанс, бо українською правильно - Данило. Але поки що руки, та й, мабуть, і свідомість не дійшли до цього питання. Я поки не склав остаточно ставлення до цього, бо це більше не технічне питання, а філософське, ментальне. Я поки не знаю, чи прийму цю невідповідність у собі. Цікаве запитання, дякую, що поставили.

Ваша дружина, акторка Ксенія Данілова, відома завдяки своїй ролі в популярній історичній драмі "Чорний ворон", спочатку не погодилася з вашим наміром вступити до Збройних Сил України. Що стало причиною її заперечень щодо вашого рішення стати військовим?

Я вважаю, що, як і у багатьох інших, у неї був страх за мене. Додайте до цього ще й вагу відповідальності, яка лягла на її плечі. Тоді їй доводилося дбати про нашу дочку Василісу, мою молодшу сестру, собаку і про себе. На початку вторгнення я евакуював дівчат на захід України, залишивши їх фактично на самоті. Ксюша стала старшою, і, насправді, я часто ніс відповідальність за неї в нашому спільному житті. Це було характерно для всього нашого існування. Врешті-решт, ми знайшли спільну мову у цьому рішенні. Зараз Ксенія з Василісою в Києві, і наша дочка вже пішла до першого класу.

У одному з ваших інтерв'ю ви згадували, що в певні роки життя ваша донька спілкувалася російською мовою.

- Фактично до чотирьох років. Коли я ухвалив для себе рішення перейти на українську, почав спілкуватися з нею мовою. І ніколи не забуду момент: ми йдемо вулицею, щось розповідаю, а вона різко зупиняється і щосили кричить: "Папа, ты можешь говорить по-русски?!" У мене мурашки по шкірі - стало страшно. Зупинився, присів біля неї, кажу: "Доцю, це не з тобою щось не так. Вибач, це моя провина, що ти не розумієш української. Зараз на нас напали росіяни. Я прагну, щоб ми були вірні Україні, і не хочу розмовляти чужою мовою. І щоб ти розмовляла. Але розумію, що тобі складно, бо я сам вчив тебе російської".

У той момент мені вдалося налагодити контакт з нею. Спочатку наше спілкування відбувалося так: я говорив українською, а вона переважно російською. Проте з часом ситуація змінилася. Тепер Вася спілкується виключно українською, а іноді використовує такі вирази, що просто вражаєшся.

- Якось ви в Instagram написали, що дуже подобається фраза "Все буде добре. Або все буде недарма". Додали, що зробите собі таке тату.

- Зробив, звісно. Ця репліка народилась у мене наприкінці позаминулого року. Я перебував у дуже поганому стані. Це було під кінець моєї піхотної роботи, коли я ще ніжками багато чого робив. Став неймовірно виснаженим - фізично, морально, психологічно. У мене були ситуації, коли на позиції під час обстрілів все тіло німіло. Я лежав і нічого не міг з цим зробити. І ставало дуже страшно, бо розумів, що перебуваю на межі. Я бачив, як побратими, після того як опинялись у цьому стані, або "трьохсотились", або помирали. Тому що безпекові механізми переставали працювати.

Я пам'ятаю, як на початку нашого перебування в Серебрянському лісництві, що в Луганській області, де відбувалися запеклі бої, у мене залишалося всього кілька секунд між спалахом і звуком вибуху, щоб встигнути сховатися за деревом, перш ніж полетять уламки. Це приносило мені відчуття ейфорії, адже здавалося, що я обдурив саму смерть. Але з часом, через втомленість, у мене вже не вистачало сил на втечу. В той самий момент, коли пролунав черговий вибух, я просто присів на коліно, і страх охопив мене. Тоді з’явилася моя фраза: "Все буде добре" або "Все не дарма". Це, по-перше, стала обіцянкою самому собі жити так, щоб кожен мій вчинок мав сенс. По-друге, я зрозумів, що, якщо виживу, все буде добре, а якщо ні — то моя смерть не буде марною, адже у мене є дитина, яка є майбутнім України. Це вже мій внесок у цей світ. І за весь час на війні я зробив чимало.

Яке у вас ставлення до того, що деякі ваші співробітники вирішили покинути країну вже після початку вторгнення? І деякі з них навіть відкрито висловлюють думку, що не призначені для війни.

Нещодавно я мав зустріч із ліцеїстами, і вони задали мені це питання. Я відповів, що не знаю жодного чоловіка, який би виїхав за межі країни. І чесно кажучи, не бачу сенсу витрачати більше часу на обговорення цих історій.

Чи вірно, що російська акторка Наталя Варлей, відома за роллю в "Кавказькій полонянці" і нині активно підтримуюча агресивну політику Кремля стосовно України, запрошувала вас на проживання в Росії?

Після мого досвіду в Театрі Лесі Українки я деякий час працював з так званим Московським незалежним театром, який насправді мав свою базу в Полтаві. Організатором цього проекту був місцевий бізнесмен, який залучав до вистав зірок, що вже втратили свою популярність. Він "катався" з виставами, користуючись їхнім минулим успіхом і намагаючись отримати з цього фінансову вигоду. У виставах також брали участь молоді актори. Зіркам платили досить значні гонорари, в той час як інші отримували значно менше. Я об'їздив разом з ними всі пострадянські країни, включаючи Росію.

Ми саме перебували в турне з Варлей, коли розпочався Майдан. Після останнього виступу ми поверталися до Москви, звідки планували поїхати додому, в Київ. Вона мені каже: "Даню, там на Майдані їдять хлопчиків, залишайся у мене, будеш жити в моїй квартирі". Я відповідаю: "Наталіє Володимирівно, не кажіть дурниць. Немає ніяких людожерів. У Києві побили студентів, включно з моїми однокурсниками, і саме з цього все почалося. Я знаю, що відбувається, повірте мені".

Я починаю їй розповідати, і вперше у своєму житті стикаюся з ситуацією, коли людина категорично відмовляється сприймати реальність. Вона не бажає навіть чути правду! Їй набагато комфортніше залишатися у світі ілюзій, адже це дозволяє їй обурюватися та злитися на уявних "бандерівців". На їхню думку, ми – хороші, адже боремося за справедливість. З іншого боку, це зовсім не дивно, адже визнання правди означало б, що вони виявляються ідіотами і підлеглими. Тож їм простіше піти на війну і загинути, ніж зустрітися з реальністю.

- Відомий український письменник Василь Шкляр, який буває на фронті, розповідав нам в інтерв'ю, що військові часом стикаються з дивовижними історіями, коли здається, що сама природа та вищі сили допомагають їм. Ви відчуваєте щось таке?

Я глибоко переконаний, що Бог охороняє мене. І, дивно, але також підтримують люди, яким я небайдужий – це ніби потік енергії, що рятує нас. Це, безсумнівно, має божественний відтінок. Тому я вірю в такі могутні сили. Я і мої товариші, які залишилися зі мною з тих пір, як ми почали цей шлях, – ми всі, як я їх називаю, хлопці, що випадково вижили. Було безліч моментів, коли ми могли не дожити до сьогодні, але дивом цього не сталося.

У моєму оточенні є друзі, які не вірять у Бога, і таких чимало. Але я не можу знайти пояснення, окрім божественного втручання, для тих ситуацій, коли поруч з нами відбуваються вибухи: снаряди падають за десять, п’ять, два метри, але наш бліндаж залишається неушкодженим. А якщо снаряд все ж потрапляє, то він не розривається. Такі випадки трапляються часто. Найбільше мене турбує одне запитання: чому гинуть найкращі? Чому саме вони? Це залишається для мене незрозумілим. Ці люди мали б обов'язково повернутися в суспільство і зробити багато важливих змін.

Розумію, що питання про закінчення війни викликає у вас сильне невдоволення...

Потрібно змінити наше мислення і відмовитися від роздумів про тривалість чи завершення конфлікту. Важливо перестати акцентувати увагу на цьому питанні, адже насправді воно не є суттєвим. Головне — це коли ми матимемо таку державу, яку Росія не наважиться атакувати. Лише в такому випадку ми зможемо почуватися в безпеці. Це, звичайно, також пов'язано з необхідністю мати потужні збройні сили.

Війна може закінчитись, а потім знову початися. Або нас можуть захопити зсередини, нав'язавши свою владу. Але буде інакше, якщо Росія зрозуміє, що немає сенсу сюди лізти, бо з кожного вікна стрілятимуть. Тут усі розмовляють українською і відчувають себе українцями. Нас всіх нудить від "русского міра", він для нас неприйнятний. От тільки це насправді є найбільшою гарантією нашої безпеки.

Чи виникли у вашій сім'ї нові традиції або правила в умовах війни, що сприяють збереженню зв'язків? Якими способами ви підтримуєте свої стосунки?

Наші стосунки не зовсім традиційні – ми переживаємо складний період. Відповісти на ваше запитання я не знаю, як… Ми боролися за нашу сім'ю довго і важко. Я втомлений від цієї тривалої боротьби (гірко усміхається). Чи можемо ми вважати себе разом? Я повертаюся додому, коли є можливість. Спілкування з Ксенією у нас чудове. Вона була і залишається неймовірною підтримкою для мене, своєрідним джерелом енергії, що оберігає. У деякому сенсі у нас все добре, але назвати це стосунками чоловіка і дружини важко.

І я навіть вже не маю сил включатись у це питання, ніби відпустив історію - от як є і все. Слава Богу, ми підтримуємо одне одного, виховуємо спільно нашу дитину. Чи винна в цьому всьому війна? Безумовно, вона теж наклала відбиток.

Даню, ми хочемо, щоб ви дбали про себе і частіше дарували усмішку, адже ваша усмішка справді чарівна.

- Насправді я відчуваю, що трохи втратив можливість жартувати через рівень відповідальності й навантаження. В мене жахлива робота - жорстко керувати абсолютно святими людьми, які виносять на собі найбільше навантажень сучасності. І роблять це роками. А мені потрібно часом підвищувати на них голос, щоб не забували робити якісь важливі речі, які потрібні для їхньої ж безпеки. А це невдячна справа, чесно. Тому усміхатися доводиться нечасто.

Хоча без гумору на війні ніяк. Але він такий мужицький - плоскі жарти, але зрозумілі, з швидким доступом. І, відверто кажучи, там добряче не вистачає оперативки, щоб придумувати якісь хитромудрі вислови - з двома-трьома підтекстами. Але за ними, звісно, я дуже сумую. Проте впевнений, що ми до цього повернемося з часом (усміхається).

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з актором-воїном Дмитром Совою - про нове місце служби в ЗСУ, крутого тестя-військового та рідного брата - теж відомого артиста.

Також на OBOZ.UA ви можете прочитати інтерв'ю з акторкою Надією Хільською, вдовою загиблого актора Олексія Хільського, в якому вона ділиться своїми думками про життя без нього та про щасливі моменти, проведені разом.