Перемога українського кінематографу. Підсумковий огляд 53-го міжнародного кінофестивалю "Молодість".

Цьогоріч фестиваль вдруге від початку повномасштабного вторгнення Росії проходив у довоєнному форматі. Основним фестивальним майданчиком був кінотеатр "Жовтень". Церемонії відкриття і закриття вперше за багато років проходили в Будинку кіно; там же показували частину позаконкурсних програм.

Повернувшись до своїх традиційних термінів в кінці жовтня та на початку листопада, фестиваль "Молодість" знову зміг залучити велику кількість глядачів, зокрема студентів, які влітку були зайняті сесіями і не мали можливості відвідувати кінопокази. Проте, зміна дат також принесла деякі виклики: тепер фестиваль конкурує з трьома іншими заходами, які активно пропонують нові національні та міжнародні фільми: Docudays UA, Одеський кінофестиваль та "Київський тиждень критики". Незважаючи на це, організаторам вдалося залучити яскраві стрічки, серед яких є й призери престижних Каннського, Венеційського та Берлінського кінофестивалів.

Головним досягненням фестивалю стало те, що українські фільми отримали три основні нагороди в різних номінаціях.

Почати варто з Національного конкурсу короткого метра, де перемогла документальна новела Ґали Козютинської "Лелеки завжди повертаються додому".

"Лелеки завжди повертаються додому"

22-хвилинний фільм майстерно скомпонований. Спочатку перед нами -- неквапна оповідь про те, як молода пара, Ґала та Віктор, в'їжджають у занедбаний будиночок у Карпатах і починають його відбудовувати. Це справжній рай: мир і спокій, яблуня на дворі й гори на обрії, кіт на порозі та гніздо лелек. Ґала та Віктор дотепні, веселі, на них цікаво дивитись. Але в останні пʼять хвилин Ґала різко міняє настрій і стиль. Камера застигає на нічному вікні, а режисерка за кадром розказує про кота, про Віктора, про те, як він пішов на війну, -- і не повернувся з неї. І все одно вмонтовує наостанок короткий залитий сонцем епілог зі словами "часу не існує". Виходить, словами журі, що присудило нагороду, щемка і смілива історія.

"Додаткові сцени", створені Романом Хімеєм та Яремою Малащуком, які отримали нагороду Спілки кінокритиків України та Спеціальну відзнаку національного конкурсу, також порушують тему війни, хоча їхній художній підхід є інакшим. Хімей і Малащук виступають передусім як експериментатори в сфері відеоарту. Вони інтегрували нелінійні елементи відеоарту у своє кіно, поєднавши кадри з художнього фільму "Снайпер. Білий ворон" з власними чорно-білими вставками. У обох частинах зображений Павло Алдошин — актор і військовослужбовець ЗСУ, який спеціально прибув із фронту для участі в зйомках. Результатом стала парадоксальна інтерпретація теми війни та мирного існування.

Найвищу нагороду за найкращий короткометражний фільм у рамках Міжнародного конкурсу отримав режисерський дебют акторки Александріни Туркан під назвою "Ми прагнемо жити тут".

Фільм розповідає про трьох хлопців із Бородянки, що на Київщині: Матвія (13 років), Вову (11 років) і Віталія (14 років). Режисерка знайомиться з ними через рік після початку повномасштабного вторгнення, спостерігає за їхнім повсякденням, інтерв'ює перед камерою і їх, і їхніх однолітків. Картина, виконавчим продюсером якої є Шон Пенн, дає миттєвий і співчутливий зріз життя підлітків, що пережили і все ще переживають травму війни.

Перемогу в документальному конкурсі здобула стрічка Аделіни Борець "Квіти України" (Польща – Україна).

Режисерка вдало підібрала персонажа для свого дебютного повного метра. Наталія, киянка, що проживає у Дарниці, стала своєрідною місцевою зіркою: вона живе у затишній сільській хатині, утримує курей та кіз, доглядає великий город і пишний квітник, який контрастує з навколишніми багатоповерхівками. Забудовники безуспішно намагаються витіснити її з цієї оази вже багато років. Наталія – дотепна, відверта і безпосередня, є такою персонажкою, для якої не потрібно вигадувати складну сюжетну лінію; досить просто зняти її на камеру. Проте Аделіна ще й вправно розвиває історію, що робить перегляд фільму абсолютно захоплюючим.

Безумовно, найзначнішим і найшанованішим змаганням фестивалю "Молодість" залишається конкурс повнометражних фільмів. Цього року ситуація ускладнилася, оскільки в програмі були представлені роботи-переможці Каннського, Берлінського та Локарнського кінофестивалів. Таким чином, журі опинилося перед непростим вибором: чи варто додати до "вагових" нагород наш "Оленя", чи ж ігнорувати світових лауреатів.

Було ухвалено компромісне та, варто зазначити, несподіване рішення. Проте, давайте розглянемо все по порядку.

Приз глядацьких симпатій отримало "Мовчання устриць" (режисер Маркос Піментель, Бразилія).

Головна героїня, Кейлані, виросла в шахтарській родині. Її мати залишила домівку, приєднавшись до мандрівного цирку. Троє її братів вирушають на заробітки, але з часом також зникають. Ще один брат потрапляє до в'язниці, а батько помирає. У результаті видобуток корисних копалин у їхньому регіоні зупиняється, і селище перетворюється на справжню пустку. Та на цьому біди не закінчуються: через варварське видобування сель прориває дамбу, знищуючи все на своєму шляху. Кейлані намагається вижити в умовах екологічного лиха, супроводжуючи собі зграю собак. Фільм характеризується повільним, навіть монотонним темпом, проте вражає неймовірною візуальною складовою — деякі кадри справді гіпнотизують.

Спеціальну відзнаку Міжнародного конкурсу присудили сатиричній комедії "Новий рік, що так і не настав" (реж. Богдан Мурешану, Румунія -- Сербія). Мурешану описує події останньої передреволюційної доби -- 20 грудня 1989 року. Вже відбулися заворушення в Тімішоарі, однак герої живуть як завжди. Телережисер шукає спосіб урятувати пропагандистське шоу після демаршу головної акторки. Син режисера планує втекти до Югославії. Офіцер "Секурітате" приймає звіти стукачів, а ще намагається перевезти свою матір із будинку, що мають знести, до нової квартири. Переїздом займається робітник фабрики -- він панікує, дізнавшись, що його син написав листа Діду Морозу, де згадує, що батько бажає смерті Чаушеску. Репліка з фільму, яка тягне на слоган: "Тут і за 30 років нічого не зміниться". Але події наступного ранку, зображені Мурешану у феєричному фіналі під "Болеро" Равеля, переконливо спростовують це: звичайні люди можуть стати героями й господарями своєї долі.

"Новий рік, що так і не настав"

Найвищу нагороду в категорії повного метра Міжнародного конкурсу отримала стрічка "Все, що ми уявляємо як світло" (режисер Паял Кападія, Індія - Франція - Нідерланди - Люксембург), яка вже здобула Гран-прі журі на фестивалі в Каннах. У центрі сюжету – медсестри Прабга та Ану, які ведуть своє життя та працюють у Мумбаї. Чоловік Прабги поїхав на заробітки до Німеччини та перестав спілкуватися з нею, тоді як Ану має стосунки з хлопцем, що належить до іншої релігійної громади, що викликає незадоволення з боку їхніх батьків.

Власне, в Паял Кападії вийшло інтелігентне й зворушливе кіно, поетичне в найкращому сенсі. Режисерка творить оповідь із побутових, звичайних речей, із буденних розмов, з уривчастих спогадів, зі співу птахів, із відбиття світла в очах. Те, що ми уявляємо як світло, може виявитися ілюзією, самооманою -- але це те, що нас і робить людьми.

І, врешті-решт, рішення головного журі, очолюваного відомим іранським кінематографістом Мохаммадом Расулофом, стало суперечливим, але водночас втішним для української кіноіндустрії — Ґран-прі отримав фільм "Медовий місяць" (реж. Жанна Озірна, Україна).

Події фільму розгортаються в затишному містечку неподалік Києва, де живе молода пара — психотерапевт Тарас (Роман Луцький) та художниця Оля (Ірина Нірша). Вони святкують новосілля разом із друзями, обговорюючи мистецтво, привидів та французьких філософів. Все здається спокійним і звичайним. Проте вранці їхнє життя різко змінюється, коли їх будять гучні вибухи. Вибратися з міста не вдається, і незабаром російські війська розташовуються просто у їхньому дворі, займаючись тим, що їм найбільше притаманне — насильством, грабунками та вбивствами.

Подружжя виявляється замкненим у квартирі, позбавленій електрики та мобільного зв'язку, з обмеженими запасами їжі та води. Лірична драма трансформується в напружений трилер.

Недоліки цього фільму починаються якраз там, де виконавцям треба відпрацьовувати обставини. Діалоги переповнені штучністю й пафосом, грі акторів бракує переконливості, натомість забагато непотрібної театральщини.

Незважаючи на все, концепція Озірної заслуговує на увагу: подібних оповідей про окупацію в нашій культурі ще не було. У цієї режисерки закладено великий потенціал, і я щиро сподіваюся, що в своїх майбутніх проєктах вона зможе його реалізувати.

54-та "Молодість" розпочнеться 25 жовтня 2025 року.