"Ветерани виконали свій найважливіший обов'язок, і тепер їм належить набагато більше прав."

Центр надання послуг учасникам бойових дій у Львові очолив військовий медик ZAXID.NET

Повномасштабна агресія Росії проти України триває вже майже три роки. Як зазначив міський голова Львова Андрій Садовий, близько 50 тисяч жителів громади зараз служать на фронті. Щоб підтримати захисників та їхні родини в тилу, а також ветеранів, у Львові активно реалізується програма ветеранської політики. У цьому контексті ZAXID.NET поспілкувався з Андрієм Жолобом, керівником Центру надання послуг учасникам бойових дій, який розповів про те, які послуги та підтримку можуть отримати захисники та їхні близькі в нашому місті, куди звертатися за допомогою, а також про виклики, що нас чекають після закінчення війни.

У Львові функціонують три Центри, які надають послуги учасникам бойових дій. Яка їхня ключова роль та які сервіси пропонуються ветеранам, захисникам і їхнім родинам?

Базово всі ці центри мають інформаційну послугу, яка полягає в тому, щоб розказати ветеранові, зокрема, на які пільги, виплати він має право. Друга базова послуга - це послуга юриста. І третя -психологічна підтримка. Ось ці три послуги є в кожному центрі, але, так як школи мають спеціалізацію, так і в нас. Центр на вул. Чупринки,85 спеціалізується на підтримці родин зниклих безвісти військових та військовополонених. А от Центр на вул. Виговського, 32 спеціалізується на працевлаштуванні ветеранів. Далі буде така сама тенденція. Ми плануємо відкривати центри у кожному районі міста. У них буде вся базова підтримка, а також додаткова спеціалізація. В нас в центрі діє принцип рівний рівному - 100% працівників з ветеранського середовища. У нас, якщо не самі ветерани працюють, то їхні дружини, дружини військових, зниклих безвісти.Тож до нас не можна прийти в п'яному стані і сказати, я окопі був, бо встане такий саме ветеран і скаже, що він теж в окопі був. Тобто ми стараємося оцю маніпуляцію зрізати на стартовому рівні. Я абсолютно розумію, що такі випадки будуть непоодинокі і відверто говорю про це в кожному інтерв'ю. Темою ветеранства, темою участі у війні, геройством ще будуть маніпулювати так, що нам шуба завернеться. І наше завдання, ветеранської здорової спільноти, яка зараз створюється, контролювати охочих вилізти вперед, махати прапором і кричати - "я пілот, я в танку горів".

Де буде відкрито новий Центр для обслуговування учасників бойових дій?

На вулиці Липинського ми вже активно працюємо над цим. Новий центр розташовуватиметься поблизу ЦНАПу Шевченківського району. Ми завжди намагаємося відкривати наші установи поряд із ЦНАПами, щоб ветерани та їхні родини могли зручно отримувати всі необхідні послуги.

Чи переймаєте закордонний досвід для роботи із військовими та ветеранами, їхніми сім'ями? До прикладу, зі США. Яким чином?

Я вже неодноразово відвідував Сполучені Штати та Канаду, зокрема, щоб зустрітися з ветеранськими організаціями. Хочу зазначити, що ветерани з інших країн сприймають нас як щось виняткове, людей з величезним військовим досвідом. У спілкуванні ми швидко знаходимо спільну мову. Мені імпонує, що ветерани з Америки та Канади діляться не лише своїми успіхами, але й проблемами. Наприклад, хорвати розповідають, що колись їх уряд вирішив виплачувати ветеранам великі пенсії, щоб уникнути критики, але це призвело до серйозних наслідків. Величезні виплати не спонукають ветеранів працювати, і коли людина не зайнята, вона починає втрачати мотивацію. Тому я розумію, як важливо надати ветеранам можливість знайти роботу, адаптуватися і знову стати продуктивними членами суспільства.

Які виклики нас чекають після завершення війни?

Ми вже розпочали процес аутсорсингу психологічних послуг. Ми укладаємо меморандуми з авторитетними громадськими організаціями, які мають досвід роботи з військовими та ветеранами з 2014 року. Наша діяльність не обмежується лише військовою юрисдикцією, але охоплює також господарське, майнове та трудове право. Наприклад, я служив у війську, а моя дружина вирішила розлучитися, тому тепер ми ведемо судові справи щодо наших спільних активів. Важливо пам’ятати, що ветерани заслуговують на повагу та гідне ставлення. Це справжні люди, які варті нашої уваги, особливо якщо вони не виявляють агресію чи не створюють конфліктних ситуацій. Ветерани дуже різні, і не існує одного шаблону поведінки для всіх. Під час АТО були стереотипи про те, що військові можуть бути агресивними, але більшість з них не відповідають цим уявленням. Узагальнення — це дуже поширена проблема в нашій культурі. Ми, на жаль, схильні до паніки і зрад, що активно використовує російська пропаганда. Мені бракує ефективної комунікації, яка б могла протистояти цим деструктивним настроям. Ще одним викликом є фінансова сфера. Уявімо, що Петро, який усе життя заробляв 22 тисячі гривень, іде служити у війську та отримує 40-45 тисяч гривень, а на передовій — до 110-120 тисяч. Повертаючись до цивільного життя, йому важко буде знову працювати за колишньою зарплатою. Проте, якщо ветеран пройшов психологічну реабілітацію і вдома його чекає родина, він може стати значно продуктивнішим, ніж людина без військового досвіду.

Як сприяти інтеграції військових у цивільне життя та знайти їм роботу?

У нашому центрі працевлаштування для ветеранів є безліч вакансій. Проте, багато з них не проявляють особливого бажання працювати. Це можна пояснити наявністю посттравматичного стресового розладу, який часто супроводжує повернення з фронту. Комусь для адаптації потрібно кілька місяців, а іншим — пів року чи навіть рік, особливо якщо вони пережили травми. Існують також невидимі причини: людина може бути фізично здорова, але на психологічному рівні потребує часу для відновлення. Якщо таких людей занадто швидко ввести у звичайний трудовий ритм, це може призвести до серйозних проблем. Я вважаю, що військовослужбовці, які повертаються до цивільного життя, повинні проходити обов’язкове психологічне обстеження. Це необхідно, щоб уникнути непередбачуваних наслідків, які можуть вплинути не лише на них, а й на їхні родини. На жаль, ми можемо зіткнутися з випадками насильства, самогубств та інших проблем, які супроводжують повернення військових. Це явище існує з давніх-давен, і, хоча ми не можемо повністю його усунути, важливо зменшити його масштаби та наслідки. Ключовим елементом у цьому процесі є сім'я. Якщо вас вдома чекали і підтримували, відновлення проходить значно швидше. У такому випадку ваша партнерка може стати вашим головним опорою, і це зовсім не привід панікувати. Не потрібно тримати в голові стереотипи про патріархальну модель, коли ви повинні бути "воєнним" у власному домі. Це нормально, коли ваша дружина, яка пережила всі труднощі разом з вами, бажає взяти на себе частину керівництва в побутових справах.

Нещодавно в соціальних мережах з'явилося відео, на якому колишній військовий у Львові просив гроші, нібито для подорожі на схід. Як повинні реагувати львів'яни в подібних випадках? Це досить неоднозначна ситуація, адже важко швидко визначити, чи ця людина справжній захисник, чи просто шахрай.

У нашому Центрі ми пропонуємо широкий спектр послуг для підтримки ветеранів і військовослужбовців. Тому важливо направити цих людей до нас за адресою вул. Пекарська, 41. Часто виявляється, що не всі, хто звертається, є справжніми військовослужбовцями; декому легше отримати невелику фінансову допомогу, ніж вирішувати свої справжні проблеми. Проте, ми також зустрічали випадки, коли хлопці приходили до нас в розгубленості, і завдяки нашій підтримці отримували необхідну допомогу – у нас є успішні історії. Коли ветерани звертаються до нас, ми просто пояснюємо їм, як можна знайти вихід із ситуації. У нашому центрі працюють двоє чудових помічників ветеранів, які є колишніми офіцерами. Вони, переживши поранення, докладають всіх зусиль, щоб підтримати тих, хто справді цього потребує.

Як люди у пікселі впливають на формування загального образу військового?

Ще одне правило, яке б я хотів, щоб запровадили на рівні держави, - це заборона носити піксель, тим, хто не перебуває на службі. Я не розумію, як людина може йти на риболовлю в тому пікселі, за який кров проливають і на який кров проливають. Для мене це дико. І якщо ти ветеран, то в тебе має бути за твої визначні заслуги перед державою дозвіл на носіння пікселя в побутовому житі. Я не кажу про свята військового, моменти вшанування, коли ветеран йде на цвинтар до своїх полеглих побратимів. Але, щоб кожен день ходити в пікселі і ще й в нетверезому стані, то це взагалі похабщина. Але це гра в довгу. Ми от зараз такими розмовами вже рухаємося в тому напрямку, щоб той піксель був як ще один практично синьо-жовтий прапор, бо він на це заслуговує.

Не так давно у Львові спалахнув конфлікт через встановлення пандуса для ветерана в одному з багатоквартирних будинків. Мешканці району висловили незадоволення його виглядом. Які ж шляхи вирішення подібних ситуацій для ветеранів?

Ветеранська спільнота має відігравати ключову роль у цій справі. Важливо, щоб група ветеранів виїжджала на місце, щоб пояснити, чому ті, хто втратив кінцівки або зазнав травм на фронті, мають право на доступні умови, зокрема на пандуси. Хоча це очевидно, нам все ще потрібно це підкреслювати. Натомість ми чуємо зауваження на кшталт: "цей пандус занадто довгий чи великий, чому не встановити механічний?" Я спеціально дізнався, скільки коштує механічний пандус - приблизно мільйон гривень, тоді як звичайні варіанти коштують значно менше. Подібні ситуації легко можуть стати приводом для конфлікту. Ми, можна сказати, виконуємо роль швидкої допомоги для ветеранів. Ми не залишимо своїх у біді, навіть якщо особисто не знаємо тих, хто страждає. Ми завжди готові приїхати та допомогти. Важливо, щоб держава і місцева влада реагували на такі питання. Якщо ж правова реакція буде відсутня, ветерани можуть вирішити діяти самостійно, і це призведе до серйозних наслідків.

Що слід переосмислити в нашій свідомості — свідомості людей, чиєї нація бореться за свою свободу?

По-перше, наше суспільство повинно навчитися вчасно мовчати, коли це вкрай необхідно. Вміти промовчати. По-друге, важливо виховати в собі вдячність. Ці молоді чоловіки, які мають протези, не є просто об'єктами з технічними засобами — вони особистості з власними історіями. Уникати погляду — це прояв нерозуміння. Замість цього можна просто кивнути або сказати: "Дякую за вашу службу". Цікаво, що в Сполучених Штатах ця фраза використовується вже понад 60-70 років і стала невід'ємною частиною їхньої культури. "Дякую за службу" — це не просто слова, це важлива вдячність. Найголовніше, що ми повинні усвідомити на рівні нашого центру, міста та держави, це те, що повага до ветеранів є надзвичайно важливою. Секрет у простоті: якщо ветеран відчуває, що його родина забезпечена, він також відчуває задоволення. Для нього дуже важливо знати, що його родина має пільги завдяки його статусу ветерана.

Чи достатньо, на вашу думку, Львів робить для підтримки ветеранів?

Львів може пишатися своєю програмою підтримки ветеранів, яка розроблялася спільно усіма департаментами, а наш центр ветеранів її відшліфовував. Насправді для ветеранів Львівської ОТГ є дуже багато різних бонусів. Коли заходиш на сайт міської ради, то одразу бачиш розділ - "Підтримка ветеранів від міста". До нас в центри приїжджають делегації з багатьох міст, де тільки планується створення ветеранських осередків. Вони приїжджають, дивляться на те, як у нас все організовано великими очима і кажуть, що в них немає підтримки від міста. Оце страшно. Вони працюють на рівні громадських організацій. До прикладу, у Вінниці хаб працював за кошти USАID. Що тепер з ними? З ними біда. Я вважаю, що це має бути обов'язком кожного міського голови, кожної міської ради передбачити в бюджеті кошти на ветеранський центр. Тому що ветеранів буде безліч, це буде велика частина суспільства, яка голосуватиме, платитиме податки і так далі, але з ними треба працювати. З ними треба працювати їхньою мовою, саме тому ці ветеранські осередки потрібні. Це не про місця, де ветерани зберуться, поп'ють чаю й обговорять свої бойові звитяги. Це є такі логістичні центри розв'язання проблем.

А чи достатньо Львів працює над доступністю у місті?

З пані Іриною Маруняк ми активно працюємо над питаннями доступності. Наша мета – інформувати суспільство про те, що в кожному населеному пункті може жити ветеран з інвалідністю, тому необхідність встановлення пандусів у магазинах і житлових будинках, а також забезпечення доступності в закладах харчування – це першочергове завдання. Ширина дверей та наявність інклюзивних туалетів повинні стати стандартом. Ці люди хочуть відвідувати заклади і витрачати гроші, але лише в разі, якщо їм буде зручно. Ми також розглядаємо питання житлових умов для ветеранів, особливо тих, хто має інвалідність. Важливо забезпечити їм можливість комфортно жити й виходити на вулицю на інвалідному візку, не долаючи вузькі сходи старих багатоповерхівок. Для цього необхідно впроваджувати цілі програми. Неприпустимо, щоб людина змушена була підніматися на четвертий-п’ятий поверх з труднощами. Потрібно розробити програми кредитування житла та інші ініціативи для військових. Ветерани та військовослужбовці повинні мати певні привілеї за свої заслуги перед державою. Вони виконали свій обов'язок, і тепер мають отримувати більше прав, ніж ті, хто не брав участі у бойових діях. Це потрібно усвідомити.

Як правильно комунікувати з військовими/ветеранами, щоб не спровокувати на конфлікт?

Я можу лише висловити вдячність війні за те, що вона навчила нас правильно спілкуватися з людьми. Спілкуючись з ветеранами, ми повинні дотримуватися тих же норм ввічливості, що й у спілкуванні з усіма іншими. На жаль, хамство стало звичним явищем. Ми часто чуємо фрази на кшталт "ШАНОВНИЙ, Я ВИБАЧАЮСЬ", але нам потрібно боротися з тими, хто продовжує виявляти неповагу і грубість. Важливо ставитися один до одного з пошаною. Ветеран не залишить без уваги неповагу – він не "проковтне" її. Тож, спілкуючись із ветеранами, просто будьте ввічливими. У Галичині ми можемо висловити вибачення словом "перепрошую" не лише в урочистій формі, а й просто, без зайвих слів. Ще один важливий момент: якщо ви зустрічаєте ветерана з інвалідністю, це не привід бігти до нього з пропозицією допомоги. Спочатку запитайте, чи потрібна йому ваша допомога. Це надзвичайно просто. Я, наприклад, присідаю, коли спілкуюся з хлопцями на інвалідних візках, щоб наші погляди були на одному рівні. Це про повагу і гідність. Якщо ви бачите, що людина на візку з汗 на лобі, не чіпайте її без дозволу, адже, можливо, це її перший виїзд на візку, і вона тільки адаптується до нових умов. Запитайте. Якщо ваша дитина цікавиться, чому в дядька така нога, він не буде проти, якщо ви підведете дитину до нього. Багато ветеранів охоче спілкуються, особливо з дітьми, готові дати можливість доторкнутися. Діти повинні зрозуміти, що це нормально – жити серед людей із різними анатомічними особливостями.

Вже майже рік ви очолюєте Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій, чому погодилися на цю посаду, які ставили цілі?

Я ішов туди, бо мені запропонували роботу, скажу відверто. Коли я прийшов на зустріч з Андрієм Івановичем, він мене запитав, що я хочу робити. Я чесно сказав, що грати музику. В мене є така база - це музика і сім'я, від цього іде все інше. І так склалося, що в той момент була вакансія керівника центру ветеранів. Мені запропонували цю роботу. Я був щасливий, що маю можливість, по перше, бути знову командиром. Я зараз командир. В мене є мої підопічні, це теж вчорашні військові, які розуміють, що таке субординація і все інше. Я маю час займатися музикою і десь підпрацьовувати, шукати якісь можливості, щоб заробляти гроші, я себе зараз комфортно почуваю. Цілі, які я ставив, - щоб мене почули і мене застосовують, як фільтр погляду ветеранів. При цьому я не претендую на те, щоб бути одноосібно голосом ветеранського суспільства, бо думки є різні. Саме тому працюю з фокус групами ветеранів, ми збираємося чи онлайн, чи офлайн і обговорюємо різні питання.

Яким чином твій військовий досвід сприяє твоїй діяльності в цій галузі?

Я маю прагматичний підхід до життя. Часто люди намагаються діяти з емоційною складовою. Якщо хтось має справедливе право на щось, я готовий це захищати, але, на жаль, багато людей прагнуть змінити правила гри на свою користь.

Що б ти ще бажав зробити для спільноти ветеранів?

Багато ветеранів, з якими я спілкуюся, пропонують мені створити мотоклуб для них. Я розумію, що для цих людей важливо мати власне спільноту. Ті, хто не займався хобі до служби, після повернення відчувають потребу знайти щось, чим можна зайнятися: спорт, нові захоплення, або, наприклад, відкрити свою майстерню чи паб. Вони відчувають сміливість і готовність змінити своє життя. У нас в департаменті економічного розвитку реалізується чудова програма під назвою "Відвага до бізнесу", яка навчає ветеранів писати бізнес-плани, відкривати ФОП і багато інших корисних навичок. Багато з них готові робити кроки на зміну свого життя, навіть якщо їм вже за 40. Я хотів би побажати ветеранам слухати себе і робити те, що приносить їм задоволення. Я сподіваюся, що всі ветерани та їхні родини підтримуватимуть один одного так, як ми підтримували один одного на полі бою. Це відчуття дружби має бути присутнє і в цивільному житті. Моя мрія – щоб це стало реальністю.