"Я завжди була проти принизливого ставлення з боку росіян. У мені живе дух бунту," - висловилася акторка Вікторія Білан-Ращук.

В інтерв'ю для УНІАН українська акторка Вікторія Білан-Ращук поділилася своїм досвідом волонтерства, розповіла про свого чоловіка, який служить на фронті, а також про свої мрії жити в Києві. Вона згадала про зйомки з російськими акторами, зазначивши, кого з них вважала близьким, але згодом відчула розчарування.

Вікторіє, ваш Знак Зодіаку - Лев. Чи відчуваєте в собі цю величну силу та енергію лева?

Так, я - Лев, дуже люблю свій знак Зодіаку і завжди ним пишалась ще з дитинства. Інколи відчуваю в собі його занадто сильно, а хочеться побути слабкою. Проте, лев з'являється і деколи, мені особисто, як жінці, це заважає.

Ви — дружина військового. Які емоції та відчуття супроводжують вас у ці важкі часи, коли ваш партнер знаходиться на фронті, а відстань між вами стає невід’ємною частиною вашого життя?

По-перше, я є дружиною надзвичайно обдарованого актора, який змушений був обрати шлях військового. Внаслідок цього, я опинилася в ролі дружини військовослужбовця, хоча спочатку не мала таких намірів.

Як я справляюся? Мабуть, так само, як і всі дружини, чиї чоловіки перебувають на нулі, на передовій, а не в штабах чи управліннях, а саме там, де до ворога – рукою подати. Коли він у зоні бойових дій, і мене запитують при зустрічі "Як ти?", я завжди відповідаю: "Це не життя". Коли він повертається з фронту, це нагадує радість світанку, коли сонце підіймається і день починається – одразу хочеться жити. Але коли він знову відправляється на фронт, з’являється відчуття, що сонце заходить, і настає безкінечна ніч. Це важко, звісно, адже ніхто не готував нас до таких випробувань.

Я неймовірно гостро відчуваю, коли йому важко. На початку війни, коли він вперше вирушив до Луганщини, зокрема в Рубіжне та Сіверськодонецьк, я завжди відчувала небезпеку, навіть вночі прокидалася від сильного тривожного відчуття. Тоді я точно знала, що щось відбувається. Я починала йому писати, безперервно молилася, інколи плакала, хоча він про це не підозрював. Я зобов'язалася не плакати і не переживати, але не завжди це вдавалося.

Ваш партнер під час нашої бесіди щиро висловлював свою прихильність до вас, зазначивши, що не має жодних думок про інших жінок і не бачить нікого, окрім вас. Яка ваша думка про нього? Які його риси ви вважаєте найціннішими, а які іноді викликають у вас роздратування?

Чесно кажучи, я теж нікого не уявляю поряд зі мною, окрім нього. Якось так склалося, що нам вдвох добре всюди: і на роботі, і вдома, і на відпочинку, і просто телевізор подивитися, і піти разом погуляти з собакою, щось обговорити, якісь цікаві ідеї придумувати. Нам завжди цікаво разом. Тому те, що він мене розхвалив, мені це приємно звісно, але я іншого і не очікувала, бо в нас настільки відверті розмови, ми можемо сказати одне одному те, що турбує. Ми не будемо приховувати навіть найнеприємніше, інакше воно потім накопичується і буде ще гірше. Ми за діалог. Тому нам одне з одним дуже комфортно.

Він справедливий, дуже добрий, безмежно турботливий, люблячий, уважний. І він мужній, сміливий, працелюбний, працездатний, відповідальний, надзвичайно організований. Навіть я, інколи, саме в цьому до нього не дотягуюсь.

Що може бути дратівливим? Напевно, його надмірна довірливість та схильність до прощення. Іноді він прощає те, що я б ніколи не змогла. Це не означає, що я накопичую образу, але я б скоріше намагалася з'ясувати стосунки і поставити людину на місце. Натомість він просто викреслює їх зі свого життя без зайвих роздумів. Він не буде вказувати на помилки чи недоліки, тоді як мені інколи хочеться займатися цим. Я намагаюся вникнути в ситуацію, а він мене стримує. Можливо, це його особливість — уникати конфліктів, мовляв, не чіпай те, що може завдати шкоди. А я, як левиця, прагну хоч би подряпати, якщо вже не можу розірвати на шматки. Він, натомість, оберігає мене, заспокоює і каже, що не варто нервувати. І в результаті я тихенько мурчу в нього на плечі. Це дратує, але водночас дуже допомагає — не дозволяє мені витрачати себе та втягуватись у неприємності.

Поділіться досвідом своєї волонтерської роботи. У яких місцях ви працювали? Які найважчі або найприкріші моменти вам доводилося пережити?

Волонтерством я займаюся дуже давно, ще задовго до початку повномасштабного вторгнення і навіть ще до початку АТО, яке почалось в 2014 році. Це довга історія, просто самі напрямки змінювалися в залежності від подій, які в країні відбувалися. З початку, близько 15 років тому, почала допомагати онкохворим діткам. Коли ми зустрілися з Володею, він активно долучився до цієї моєї волонтерської діяльності, і ми разом робили всілякі заходи, збирали кошти, організовували фестивалі для діток, які побороли рак, влаштовували записи в студіях, виступали з ними на сцені та проводили вільний час. Їздили в лікарні та допомагали батькам, які там роками з дітками знаходяться, робили виїзні перукарні, аби вони могли собі зробити стрижку, манікюр. Ми навіть таке організовували.

Почалось АТО, звісно, ми не покинули цей волонтерський напрямок, але вже змушені були займатися додатково ще й АТО. В нас є бенд "А'лЯ PARTERR", і ми їздили в шпиталі військові, давали концерти для бійців. Знову ж таки, це чисто моральна підтримка. І звісно продовжували займатися дітками хворими.

Коли розпочалась повномасштабна війна, я вирішила приєднатись до нашого батальйону і підписала контракт як доброволець. Спочатку мені був доручений медичний сектор, але оскільки я не є фахівцем у цій сфері, я вирішила відмовитись — адже помилка з ліками може коштувати життя. Я обрала займатись тим, у чому маю досвід. Тому перейшла на кухню, де була велика потреба в допомозі: ми прокидались рано, готували їжу, а потім роздавали її новобранцям та добровольцям. Перші місяці війни ми мали до 500-800 людей на день. Крім того, ми годували й звичайних людей — голодних бабусь і матусь, які приходили навіть зі своїми посудинами. У штаб ми виносили їжу, адже без перепустки зайти не могли. Також забезпечували харчуванням лікарів швидкої допомоги та волонтерів. Згодом я почала допомагати і на складі, де також була велика робота — ми розфасовували речі для військових і наводили порядок. На жаль, я змушена була призупинити допомогу онкохворим дітям, оскільки не вистачало ні часу, ні сил, ні можливостей. Але коли я дізнаюся про якісь збори, завжди перевіряю їхню легітимність, адже з'явилось багато шахраїв, і якщо все гаразд, то обов'язково долучаюсь.

Коли Володя перебував у Сіверськодонецьку, я палко бажала приєднатися до нього. Навіть напередодні я вирушила на стрільби, готуючись до поїздки. І ось одного разу, я приїхала вночі, коли вони були на Азоті, адже лише в цей час доби можна було пересуватися, уникаючи мінометних обстрілів. Коли Володя побачив мене, він був вражений. Він думав, що я залишилася лише на кілька хвилин, але я точно знаю, що провела там близько 40 хвилин. Невдовзі підійшов комбат і повідомив, що потрібно терміново покидати місце, оскільки розпочнеться бій, і ми могли б застрягти тут на два дні. Володя також наполягав на тому, щоб я виїхала. Спочатку я розгнівилася, але потім усвідомила: моя присутність була надто небезпечною, перш за все для нього. Він не думав би ні про себе, ні про своїх бійців, а лише про мене. Наслідки могли бути жахливими. Тому я вирішила послухати його і не ставити під загрозу його життя. Я повернулася і продовжила працювати в штабі.

До речі, ви народилися у Дніпрі, але згодом переїхали до Києва. Як це було? Які тут у вас улюблені місця? Як жили спочатку у столиці?

Я дуже хотіла жити в Києві. Коли закінчила театральний коледж в Дніпрі, мене запрошували працювати в київську оперету, але в мене було тоді кохання в тому місті, і я вирішила, що прийму запрошення в дніпровський театр (тодішній театр російської драми імені Максима Горького). В якийсь момент, в Дніпрі, мені вже стало тісно. Я займалася всім, чим тільки можна було - вела концерти, писала рекламу, грала в театрі, співала в ресторані, вела різноманітні заходи. Я розуміла, що вище тут я вже не стрибну, тому паралельно мріяла про те, що настане день і я поїду. Ішов час, Дніпро затягувало, і мій переїзд відкладався. Проте потім щаслива доля вирвала мене співати в Ялту. І, чесно кажучи, дякуючи їй я здобула можливість переїхати в Київ, тому що заробила хороші гроші і мала змогу вже спокійно орендувати квартиру в столиці і займатися улюбленими справами. Тому в 2006 році здійснилась моя мрія, і я стала киянкою.

Я обожнюю Київ усім серцем. Це для мене справжнє ідеальне місто, де я відчуваю себе комфортно в будь-якому куточку: будь то Поділ, Хрещатик, набережна чи Гаванський міст. Особливо мені дорога Оболонь, адже більшість свого часу я провела саме там. Я насолоджуюсь прогулянками містом, відкриваючи для себе нові, чудові місця, яких раніше не помічала. Моє кохання до Києва безмежне, і я б не змінила його на жодне інше місто, навіть якщо б це була країна з іншою культурою.

Перший рік мого життя в столиці виявився найскладнішим. Друзів у мене майже не було, зв'язків не існувало, і я тільки починала освоюватися. Я зібрала всі свої демо, голосові записи, рекламні начитки, вокал та фотографії, щоб показати кастинг-директорам, і почала обходити продакшени. Протягом року не було жодного дзвінка. Хоча я брала участь у деяких зйомках і епізодах, але що стосується запису голосу для радіо чи реклами, то мені не надходило жодної пропозиції. Та коли, нарешті, пролунав дзвінок і я отримала запрошення, все почало стрімко розвиватися. Цей важкий рік мене підтримав той факт, що я орендувала квартиру на рік наперед, адже розуміла, що на початку мені буде нелегко. Велике місто, а конкуренція висока, оскільки нас багато. У 2006 році я пройшла прослуховування і стала актрисою молодого театру, отримавши роль Марії Лебядкіної в п'єсі Островського "Поздняя любовь". Цю роль я дуже любила, адже в ній не лише грала, а й співала. У 2009-му мене запросили до театру Лесі Українки.

Раніше театр імені Лесі Українки називався просто театром російської драми. Як думаєте, чому?

Це питання викликає в мене певне здивування, адже, по-перше, я ніколи не називала театр імені Лесі Українки театром російської драми. Це мене завжди обурювало, адже вважаю таку ситуацію абсурдною. Причина, на мою думку, полягає в тому, що театром керували абсолютно не ті люди, які мали б це робити. І не лише театром, а й Міністерством культури. На той час у владі був колишній регіонал, депутат Київської Ради від партії регіонів - Михайло Резнікович, який, зрозуміло, відстоював інтереси російської культури. Саме через це я була звільнена з театру, адже йому не подобалося, що я активно підтримую українські ідеї і за лаштунками кажу "Слава Україні!", а також носила вишиванку. Він викликав мене і попросив звільнити місце, бо в театрі не було місця для таких людей, як я. Хоча я втратила роботу, я не полишала своїх прагнень змінити ситуацію в цьому театрі. З початком повномасштабного вторгнення театр нарешті став українським, і я відчуваю щастя від того, що це сталося. Леся Українка нарешті може спокійно видихнути.

Коли мова заходить про вашу кар'єру у музиці, варто згадати, що ви здобули перемогу на першому всеросійському конкурсі "Золотий голос". Які емоції це викликало у вас?

Отже, я співачка і разом зі своїм гуртом "А'лЯ PARTERR" ми провели перший рік, виступаючи на близько 60-ти концертах. Після цього кількість виступів зменшилася, а з початком війни ми зосередилися на благодійних концертах для збору коштів. Я все ще продовжую співати, і це приносить мені величезне задоволення.

Тоді я проживала в Ялті і виходила на сцену, маючи маленьку донечку, яку годувала груддю. Саме тому я літала на всі відбіркові конкурси, півфінали та фінали, швидко долаючи шлях туди і назад. На щастя, моя мама була жива і активно підтримувала мене в цей період, залишаючись з моєю донечкою.

Чи дійсно в Росії важко отримати можливість виступити на сцені?

Я нічого для того не робила, нікому не давала ніяких хабарів. Просто їхала і співала там, але було важко, бо відчувалось, що є якісь домовленості, щось вічно за спиною крутилось. Помічала несправедливість, все дуже дратувало. І я, як лев, починаю бунтувати і хочу всіх розірвати.

Я не зупиняла свою музичну кар'єру, скоріше, взяла невелику паузу. У мене є безліч планів і задумів для свого альбому. Наразі я трохи сповільнила темп через деякі важливі справи. Незважаючи на мій вік, у мене ще багато часу попереду.

Чи існували життєві плани в Росії?

Ніколи в житті у мене не було планів жити в Росії. Я була в Санкт-Петербурзі двічі чи тричі. Вперше, коли я приїхала, мені страшенно не сподобалось, я ходила, як в кам'яному склепі, було відчуття, що це не місто. А вже коли я прилетіла в Петергоф, там, де все зелено, гарно, багато дерев, тоді відчуття вже були інакші. Але жити в Росії ніколи не планувала.

Як ви вирішили стати актрисою? Що вас надихнуло?

Доля вирішила за мене, бо ще з дитсадка дуже любила виступати на глядача. Коли мій садочок улюблений закрили на карантин, мама мене привела в інший, я дуже опиралася та не хотіла. Але в перший же день мені дали можливість після тихої години виступити перед дітками та вихователями. Мене поставили на стіл, як на сцену, я читала вірші, співала. В той день мама ще довго мене потім не могла забрати ввечері, бо я ще концерт не закінчила. Так я полюбила цей садок, бо там я отримувала свою зіркову годину, імітовану сцену і свого глядача.

Але, звісно, з роками змінювалися смаки, дорослішала. Вже в шкільні часи паралельно брала участь у всіх заходах, концертах, виступах. І в якийсь момент відчула, що вже без цього не можу, й треба щось робити. Ми почали шукати куди вступити. Щоб ви розуміли, я вступила до театрального коледжу, навіть не побувавши жодного разу до того в театрі. Проте, з перших днів, побачивши студентів четвертого курсу на сцені, я закохалася в це мистецтво і досі воно мене не відпускає.

Які почуття та роздуми виникали у вас під час співпраці з російськими колегами до війни, і чи змінився ваш погляд на них після початку агресії Росії щодо України?

Мій досвід роботи з російськими артистами був вкрай обмеженим. На жаль, в Україну часто привозили лише тих, хто не зміг знайти свого місця в рідній країні. Вкрай рідко тут з'являлися справжні професіонали, здатні принести щось цінне. Я не хочу навіть згадувати їхні імена — просто бажаю, щоб про них в Україні забули. Мене обурювало їхнє ставлення, коли вони поводилися, як панство, а ми — як підлеглі. Це викликало глибоке обурення у тих, хто цінує свободу і незалежність, адже намагалися поставити нас під свій контроль.

Моє ставлення до них не могло змінитися, адже з самого початку я їх не сприймала. По-перше, я не могла поважати їхню позицію, оскільки вони не виявляли поваги ні до України, ні до нас. Їхня поведінка на майданчику створювала враження, що всі їм щось винні, тоді як наші актори здавалися їм підлеглими — це було вкрай неприємно і принизливо. Я ніколи не змирилася б із цим. І продюсери не терпіли мене за мою відкриту позицію: я висловлювала свої думки і навіть писала про це публікації, за що отримувала численні відмови у зйомках та кастингах. Але я бунтівник, і нічого з цим не вдієш. Я не можу закривати очі на несправедливість і завжди говорю про це, навіть якщо це приносить мені страждання.

Яким чином змінилися ваші особисті та професійні стосунки з російськими колегами внаслідок війни? Чи були серед них ті, хто висловив свою підтримку?

Як зараз згадаю цей початок війни, ми з акторами намагалися щось писати, якось до них стукатися, звертатися, щось робити. Вони нас блокують, посилають, потім видаляють свої акаунти. Не розумію, нащо ми це робили? Це так принизливо, чесно кажучи. Тоді ми ще сподівалися, що у людей прокинеться свідомість, розуміння. Адже вони тут постійно паслися, просто як корови на галявині. Покупляли собі квартири, машини, нормально собі жили за рахунок України.

В мене єдина була близька людина - Інна Гомес, з якою знайома з 2004 року, з перших своїх зйомок в кіно. Вона мені завжди здавалась такою свідомою, була за Україну, й вона не розуміла вчинків Росії в Грузії, в Сирії, вона це не підтримувала. Потім почалась війна і перше, що вона мені пише: "Бери Вову і Катю, приїжджайте до мене, в Ростовській області в селі є хата". Я пишу їй: "Ти нормальна? Ви на мою країну напали, і я маю ставати на її захист". І вона почала мені писати, що то не Путін, то все Америка. Коли я почула цю нісенітницю, відповіла: "Я все з тобою зрозуміла". Для мене дуже боляче, особливо, коли багато років знайома з людиною.

А з тими, хто приїжджав до нас зніматись я не здружувалася, не спілкувалася, ба більше, я гидувала спілкуванням з ними. Терпіти не можу, коли я відчуваю себе приниженою, не люблю такі відчуття, тому їх близько до себе не підпускала.

Чи почали ви відчувати тиск або осуд з боку російських колег після того, як відкрито заявили про свою підтримку України?

Чесно, мені все одно. Неможливо відчувати тиск чи засудження з боку якихось істот, яких ви ігноруєте, які вам до лампочки, які для вас не існують, і яких ви давно видалили не тільки з інстаграм, соціальних мереж, а зі свого життя. Мені абсолютно байдуже чи вони засуджують. Я з ними не спілкуюсь, вони не мають до мене доступу, я і не планую мати з ними ніяких розмов, а тим більше вислуховувати поради чи навпаки засудження. В мене є моя позиція і є любов до України.

Чи обговорювали ви з російськими друзями або колегами питання війни?

Я ніколи не підтримувала дружніх стосунків з ними, не намагалася це змінити і в мене не було жодного бажання спілкуватися. Зараз між нами немає жодних конфліктів, оскільки я просто не контактувала з ними. Єдина особа, з якою я мала знайомство, була моєю сусідкою, коли мені було 7 років. Ми дружили в першому класі, а потім її сім'я переїхала до Росії. Ми не спілкувалися близько 35 років. Нещодавно вона написала мені в соціальних мережах, дякуючи за те, що я не видалила її з Instagram. Я відповіла, що просто забула про неї. Мені навіть не хочеться обговорювати цю тему.

Зараз ви відчуваєте емоційний чи моральний конфлікт через роботу з росіянами у минулому? Як справляєтесь із цими почуттями?

Я не є лише своїми почуттями; я усвідомлюю, що ми всі українці, а особливо — люди творчі. Всі ми несемо відповідальність за те, що відбувається сьогодні. Ми винні в тому, що не захистили свої права в галузі кінематографії, що дозволили іншим почуватися панами, і не боролися за свою українську ідентичність. Я ніколи не працювала в Росії, не брала участі в зйомках там. Проте у мене були проекти в Україні, які виконувалися російською мовою, і хоча нам не казали, хто є замовником, усі знали, що до 2014 року це здебільшого була Росія. Я не вважаю себе жертвою; скоріше, я одна з тих, хто так чи інакше причетний до цього процесу. У мене виникає внутрішній конфлікт, і іноді я запитую себе, чому в дитинстві мені не пояснювали, як важливо відстоювати українські цінності, захищати наші кордони і стояти на сторожі ідей нашої нації, не дозволяючи іншим зневажати нас.

Наразі я докладаю всіх зусиль, щоб діяти на благо України та для неї. Мені потрібно виправити свої помилки, акцентуючи увагу людей на важливості української мови, розумінні нашої історії, нашої державності та любові до рідної землі. Лише мої дії, спрямовані на захист всього українського, зможуть виправити ці помилки.

Поділіться, будь ласка, деталями вашої кар'єри в акторстві. Чи стикалися ви з певними страхами під час зйомок або вам доводилося йти на компроміси?

Я досить відповідальна до своєї роботи. Неважливо, чи то велика в мене роль, чи епізод маленький. Для мене важливо створити історію людини, чим вона живе, що з нею відбувається, чому вона вчиняє так чи інакше, хто її оточує, які в неї внутрішні і зовнішні конфлікти. Для мене дуже важливо в цьому всьому розібратися. Якщо я буду розуміти, що зі мною коїться і що я роблю, і буду в це вірити, то мені повірять глядачі.

У мене є одна цікава пригода. Якось я вирушила до магазину, блукаючи між стелажами з товарами і вибираючи, що купити. За мною слідкувала одна жінка: вона ходила з кошиком, але нічого не клала всередину, просто розглядала. Коли я підійшла до каси, вона раптом наблизилася до мене і, голосно так, щоб усі в магазині почули, вигукнула: "О, дивіться, яка вона в житті звичайна!" В той момент я зрозуміла, наскільки сильно вона повірила в мій образ із фільму, в якому бачила мене.

Я люблю працювати як в театрі, так і в кіно. За стилем - це абсолютно різні два мистецтва, і по засобах роботи, і по складності. Там багато нюансів, які абсолютно різняться. Але я однаково люблю їх і вкладаюся в створення образу чи ситуації. Не можу сказати що до душі більше, мені здається, я рівноцінно люблю і театр, і кіно. Можливо трішки більше люблю співати, тому і мрію про мюзикл. От якщо це все складеться, то вважай я витягнула джекпот.

Кожного разу перед першим знімальним днем відчувається тривога, адже це велике навантаження – сформувати новий образ і втілити його характер.

Чи доводилося мені робити жертви? 20 червня 2016 року я виступала з виставою "№13" Рея Куні в Харкові, це комедія французького жанру. У той же день мій чоловік Володя також грав цю ж виставу в театрі Лесі Українки в Києві. Таким чином, ми обоє виконували одну й ту ж постановку в один і той самий день. Під час антракту між першим і другим актом я отримала шокуючу новину: моя мама померла. Це стало для мене справжнім ударом. Я усвідомлювала, що мені ще потрібно зіграти другу частину вистави, смішити глядачів, хоча сама переживала глибоке горе. Вистава настільки комічна, що глядачі безперервно сміялися, а пауз для відпочинку просто не було. Тоді я відчула, що це була найзначніша жертва в моєму житті - зібратися з силами і завершити виставу, знаючи про втрату мами. Я мала грати, адже така наша професія – ми не маємо права на хворобу чи слабкість.

Яка роль найбільше запам'яталася вам і чому?

У мене вже є досить багато ролей — приблизно 200, хоча більшість з них не були надто великими; дехто з них епізодичні, а дехто — і головні. Але особливо мені запам'яталася чотирьохсерійна стрічка "Дружини на стежці війни", де я виконала головну роль Аліси. Також я зіграла майора Кулікову в "Майор і магія", а в "Голові" та "Голові-2" моєю героїнею стала Катерина Жук. Щодо "Відступників", то я втілила образ головного мафіозі Тамари Антонівни. Усі ці чотири ролі кардинально відрізняються одна від одної — як зовнішньо, так і за своїми історіями, вчинками та рисами характеру. Я дуже пишаюся ними і кожну з них люблю. Проте, безумовно, роль Аліси з "Дружини на стежці війни" залишилася в моїй пам'яті особливо яскраво. Це надзвичайно різноманітний персонаж: вона займається картингом і боксом, катається на конях і працює аніматором. У її історії стільки захоплюючих поворотів та перевтілень, що мені дуже подобається грати в такому стилі.

Взагалі, мені б хотілося, щоб я знайшла своє місце у повнометражному кіно. Наразі ж моя любов віддається лише серіалам. Проте я відчуваю гордість за те, що глядачі цінують мою роботу. Я усвідомлюю, що здатна бути як драматичною, так і комедійною акторкою, вмію бути водночас легковажною та глибокою.

У чому запорука вашого успіху?

Мені важко виразити свої думки. Можливо, зараз я скажу щось занадто емоційне. Довгий час до початку війни в усіх своїх дописах я використовувала хештег "люблю любити". Це почуття любові приносить мені радість. Я маю на увазі любов до людей, до своїх занять, до тварин і природи. Мені подобається вдихати свіже повітря, виїжджати в ліс та насолоджуватися красою навколишнього світу. Я отримую задоволення від того, що можу бути корисною. І це не лише задля власної вигоди. Якось мене запитали, чому я займаюся волонтерством. Тоді я зрозуміла, що ми робимо добрі справи переважно для себе. Коли ти допомагаєш іншим, відчуваєш тепло в душі.

Чому плачете найчастіше?

По-перше, я надзвичайно чутлива особистість. Мене можуть зворушити картинки чи відео, на яких, наприклад, дідусь із бабусею танцюють або ніжно обіймаються. Це викликає у мене відчуття тепла і печалі водночас. Я можу годинами переглядати відео з котиками та собачками або бачити, як залишили без нагляду якусь тваринку. Моя сентиментальність і чутливість — це перша причина, чому у мене на очах з'являються сльози. А ще, мабуть, друге важливе — це зрада, розчарування і несправедливість.

Які ваші мрії?

Дуже дивно мріяти про щось інше, окрім закінчення війни, перемоги, миру. Ось, мабуть, всі наші мрії. Щоб всі були живі, здорові, об'єдналися сім'ї, повернулися люди та Україна стала українською. Для мене це просто питання життя і смерті. Якщо Україна не стане українською, тоді все дарма, все повернеться і буде повторюватися знову, але вже з більшими жертвами. Мрію, аби нашою країною керував українець, який любить цю землю, який любить нашу державу, наш народ, який розуміє, яка наша країна багата на ресурси, цінності, історію, культуру, на людей - безмежно талановитих та красивих. Мрію, аби почали цінувати нашу державу, щоб всі злочинці були покарані та люди жили щасливо. Бо коли люди будуть жити щасливо, вони перестануть з'їдати одне одного.