Життя є найвищою цінністю, але війна дещо спотворила це сприйняття – бесіда з Мирославом Лаюком.

35-річний автор Мирослав Лаюк, у зв'язку з початком широкомасштабного вторгнення, перейшов до роботи в якості документаліста та військового кореспондента.

Цю діяльність він асоціює з роботою перекладача, який прагне доступно донести до інших те, що відбувається на лінії конфлікту. Це місце, де часто ставиться під сумнів принцип "життя є найвищою цінністю". Тут військові та волонтери ризикують своїм життям, рятуючи цивільних осіб і своїх товаришів. Люди, що живуть у зоні бойових дій, незважаючи на очевидні загрози, ухвалюють рішення залишитися у своїх домівках.

"Моя нова книжка, яка називається "Списки" (у 2023 році вийшла книга "Бахмут" - УП) - про друге слово, яке йде за словом "війна". Це слово - "втрата". Виходить так, що в ситуаціях, де втрачаємо багато, ми розуміємо, що було справді цінним нам.

Документалістика являє собою чудову нагоду наочно перевірити та зафіксувати всі ті аспекти, які виявилися дійсно істинними, - зазначає Мирослав Лаюк.

В інтерв'ю УП він розповідає про безпорадність поезії під час війни, динаміку руйнації прифронтових міст, "ієрархію втрат" в Україні, цінність Донбасу та масову хворобу росіян.

"Підсилює, доводить до межі, виявляє"

Дивно спостерігати, як ключові події в Україні та світі переплітаються з життями людей нашого покоління – тих, хто народився на межі 90-х, в епоху незалежності. Ми пам'ятаємо ці моменти, а вони, в свою чергу, залишили відбиток на нас. Вибори президентів, революції, конфлікти – все це стало частиною нашої історії.

Після розпаду СРСР західний світ потрапив у пастку ілюзії, що війни залишилися в минулому і більше не можуть виникнути. Саме в цей період ми з'явилися на світ і виросли, вірячи в цю концепцію.

Під час війни жорстку перевірку пройшли всі пафосні концепти і концепції: вітчизна, воля, "пали за свободу України". Наприклад, День незалежності у моєму дитинстві був не дуже очікуваним святом, тому що це був вихідний для старших, і тому малі разом з ними мали не лазити по деревах і копати м'яч, а збирати картоплю на городі (сміється).

86-річна жінка, центральна фігура моєї книги "Бахмут", коли ми з фотографом Данилом Павловим відвідали її в лікарні в Костянтинівці, де вона перебувала після поранення, згадувала про своє життя в Бахмуті під час найбільш катастрофічних моментів в історії цього міста: "Добрі стали ще кращими, а погані – ще гіршими". Війна виявляє суть речей, відокремлюючи справжні цінності від фальші. Вона загострює ситуацію, доводячи людей до межі, і виявляє справжню природу.

Отже, саме в цей момент я яскраво усвідомлюю, що таке бути однолітком незалежності. Коли порівнюєш себе з іншими однокласниками та людьми, які виросли в схожих обставинах, виникає відчуття, що ти порівнюєш себе із країною, немов з живою істотою.

Згадую, як під час Помаранчевої революції, коли я була підлітком, мені доручили нести прапор від нашої школи у Косові, на Прикарпатті. Тоді ми, молодь, сприймали все через призму своїх ілюзій і бунтів, вірячи, що якщо ми досягнемо перемоги в той момент, то вона залишиться з нами назавжди. І країна також поділяла цю віру.

Моя мама ще за часів Радянського Союзу привезла з Югославії яскраве помаранчеве покривало. Вона вирізала з нього маленькі стрічки, які стали в нагоді протестувальникам.

А потім настала епоха Майдану. Сьогодні вранці я зустрівся з В'ячеславом Ратинським, який є майже моїм ровесником, і ми разом займаємося репортажами з міст, що розташовані поблизу фронту - Костянтинівки, Херсона, Краматорська. Ми обговорювали, як ті події застали нас у абсолютно різних обставинах. Він тоді став одним із ключових фотографів, які зафіксували події в Києві, а я в цей час навчався в університеті, і наші викладачі вирішили замість занять відправити нас на Майдан.

Я так і не підготував доповідь про поетесу-шістдесятницю Ірину Жиленко, адже разом з професорами ми йшли колоною з Подолу до Майдану, і в мікрофон лунало: "З нами Києво-Могилянська академія".

Тепер я відвідую свій alma mater. На другому поверсі розташований меморіал пам'яті. Саме там — моя кімната в гуртожитку (УП), а також портрети тих, хто навчався поруч з нами — однолітків, які стали свідками становлення незалежності.

Ознайомтеся також з: Параноя і затишок. Альтернативні реальності кіноператора дронів Ярослава Пілунського.

"Поранено двічі, але все одно не їде"

Зміни в прифронтовій Донеччині вражають своєю драматичністю. Раніше ти міг спокійно відвідати тилові міста, насолоджуючись кавою та прогулянками в парку. У весняний період 2025 року, працюючи документалістом у Покровську, який піддавався обстрілам, я вирушив до Добропілля. Тоді я з полегшенням подумав: "Фух, найгірше вже позаду". Але тепер доступ до Добропілля став неможливим.

Чи Гуляйполе - там я робив довготривалий проєкт про те, як військові святкують Різдво на лінії фронту. Минулого разу, як я там був на Різдво, перукарка робила зачіски, людям роздавали хліб, вони мені, а я їм розказували анекдоти.

Запам'ятав, як на околицях Гуляйполя я зустрів жінку, яка доглядала за тридцятьма козами. У місті познайомився з чоловіком, що розповідав про свою відданість вуликам і нездатність покинути їх. Тепер я спілкуюся з військовим, у якого тоді зупинявся, і він на лікуванні після жахливого поранення. Гуляйполе стало недоступним, а пам'ятник Махну, якого українські солдати вбрали у вишиванку, тепер прикрашає російський прапор, який повісили окупанти.

Іноді мені здається, що діяльність документалістів та воєнних кореспондентів в Україні нагадує роботу перекладачів. Вони прагнуть доступною мовою донести до читачів і глядачів реальність, що панує "там". Однак те, що відбувається "там", часто важко передати словами, адже в це важко повірити. Наприклад, під час святкування Нового року у Бахмуті з 2022-го на 2023-ій, ми стали свідками того, як у пожежній частині звучала музика, смажили барбекю, а на вулицях гралися діти.

Коли ти приїжджаєш до Херсона, ти обов'язково проходиш через "Чуйку" (пристрій для виявлення дронів - УП) – адже сюди можуть прилітати різні небезпеки. Тут навіть з того берега можуть вистрелити зі стрілецької зброї, якщо виникне бажання. Але це також місто, де ти можеш завітати до бару і насолодитися Aperol Spritz. Люди сидять у кав'ярнях під захисними сітками, спілкуються один з одним. Я пам'ятаю тишу ночі і єдине світло в барі, з якого на всю голосність лунала "Вона" Плачу Єремії. Це нас вразило.

У Херсоні мене вразила велика кількість людей з ампутованими кінцівками. На вулицях росіяни залишають "пелюстки" (протипіхотні міни - УП). Ми відвідали лікарню, де зустріли пацієнтів, які отримали повторні поранення. Спочатку людина отримує травму, залишається в живих, а потім знову стає жертвою. І все одно продовжує залишатися.

Досліджуйте також: "Необхідно викрикувати у безкраїх полях". Що стало з рідною землею Нестора Махна і чи зможе зберегти пам’ять про Гуляйполе?

"Щоб нас зрозуміти, треба тут жити"

Для іноземців Україна постає як зона бойових дій. Вони спостерігають за жителем Рави-Руської і не можуть зрозуміти, чому той не залишає країну, адже в будь-який момент може статися обстріл у будь-якій її частині.

Одна іноземка колись запитала мене, чи небезпечно відвідувати Україну. Я відповів: "Якщо дотримуватись правил безпеки та вчасно ховатися в укриття, то все буде добре. Але, якщо залишатися на тривалий час, то такий графік, коли доводиться проводити пів дня в укритті, стає важким для щоденного життя - потрібно ж і працювати, і займатися власними справами".

Потім я запитав, куди вона направляється. Виявилося, що її мета – Ужгород, адже вона хоче побачити життя в країні, що переживає війну. Це могло б викликати усмішку у багатьох українців... Проте, з іншого боку, навіть Закарпаття зазнавало обстрілів. Чи дійсно ми готові брати на себе відповідальність за те, щоб насміхатися над цим ризиком?

Часто чую думку, що люди, які живуть в західних областях України, не можуть уявити, що таке війна. Можна запропонувати їм проїхатися повз цвинтарі в маленьких селах і звернути увагу на велику кількість прапорів на могилах. Це справді вражає і викликає глибокі емоції. Але чи так само відчувають війну мешканці Костянтинівки, Ізюма та Харкова? Хто з них має більше підстав вважати свої переживання справжніми?

Нещодавно в Херсоні, коли біля нас стався вибух, жінка, помітивши моє здригання, сказала: «Щоб зрозуміти, що відбувається, потрібно тут жити». А в Костянтинівці, коли ми ховалися в під'їзді через оптоволоконний дрон, місцевий чоловік навіть не зреагував на нього. Потім пресофіцер надіслав нам фотографію будинку, де ми перебували, - його вже не існує.

Це класичний феномен в часи великих труднощів — формувати ієрархію страждань. Коли людина переживає численні втрати, вона починає надто уважно ставитися до свого горя, часто піднімаючи його на п'єдестал вище за труднощі інших, постійно нагадуючи про свої переживання. Коли ж вона бачить, як інші скаржаться на свої проблеми, це викликає в неї біль: мовляв, як ти можеш нарікати, якщо я втратив набагато більше, але все ще тримаюся?

Розглянемо Харків, де я зараз знаходжуся. Я прибув сюди з темного Києва, де нас сильно обстріляли. Уночі прифронтовий Харків виглядає наче Лас-Вегас зі своїми яскравими вогнями. Я не маю наміру критикувати — тут є свої причини, чому така ілюмінація важлива для міста, що знаходиться в зоні конфлікту.

А тепер уявімо собі солдата, який кілька тижнів провів на передових позиціях під Куп'янськом чи Вовчанськом. Що вони розповідають? Від їхніх слів можна почути найрізноманітніші емоції. Деякі з них відчувають страх, тоді як інші, навпаки, відчувають радість, як у казці. І вони зазначають: борються за те, щоб мати куди повернутися.

Це дійсно тривала дискусія, наповнена різними точками зору, яка неминуче стикається із законодавчими рамками (наприклад, що дозволено, а що заборонено, як у випадку з феєрверками). Важливими є також індивідуальні відчуття стилю та міри, адже критерії тут надзвичайно суб'єктивні. На мою думку, у сучасному світі стриманість може бути дуже доречною.

Досліджуйте також: Сотня метрів страждань та кав’ярень. Яким чином змінюється та існує Франківськ в умовах війни.

"Для чого тобі, мешканцю Карпат, Донеччина?"

Нещодавно я спілкувався з однією знайомою, яка походить з Донецька, і ми обговорювали стереотипи та асоціації, пов'язані з цим регіоном. Мої уявлення про Донеччину виявилися не зовсім співпадали з її: я думав про промисловість, злочинність та соціально незахищені верстви населення.

Моє сприйняття Донеччини та Луганщини не обмежувалося лише негативними аспектами, такими як погіршена екологічна ситуація або зросійщення населення. Ще зі школи я дізнався про Василя Стуса, а згодом відкрив для себе постаті Дзюби, Івана та Надії Світличних, які або народилися в цьому регіоні, або знайшли тут своє покликання.

Вперше я туди поїхав у 2012 році, і це був не чемпіонат Європи з футболу, а поетичний фестиваль. З двадцяти його учасників україномовних, може, було двоє або троє. Мене попереджали: краще у Донецьку не говорити українською. А як я можу не говорити нею, якщо я не вмію російською (посміхається)?

Ну, я насправді не дуже добре володію російською мовою. У своєму житті я мав нагоду спілкуватися нею лише кілька разів, можливо, їх можна перерахувати на одній руці. Два з цих випадків — це були двоє військовополонених, з якими ми спілкувалися на початку 2023 року в Бахмутському регіоні. О, це було досить кумедно. Офіцери зазначали, що я зміг здивувати і, можливо, навіть налякати росіян, адже моя російська звучала "як у натівського консультанта" (сміється).

Коли я вперше відвідав Донецьк, я користувався громадським транспортом. Говорячи українською, я не відчував на собі жодних неприязних поглядів. Швидше, це були погляди, сповнені здивування.

Донецьк справив на мене враження звичайного міста. Ми прогулялися, милуючись Донбас-ареною та численними трояндами, а я, як великий шанувальник квітів, особливо ціную ці прекрасні рослини. Також пригадую, що мене вразило, як багато тут закладів, де готують шашлики (усміхається).

Десь у перший рік повномасштабного вторгнення один британський журналіст, під час нашої розмови про військову документалістику, запитав мене: "Чому, людині з Карпат, це взагалі цікаво?" Він мав на увазі, що до Донеччини та Харкова тисяча кілометрів. У межах Європи така відстань дозволяє перетнути чотири чи навіть більше країн. Я почав розповідати йому про Гната Хоткевича, який, приїхавши з Харкова наприкінці 19 століття, спочатку оселився у Львові, а потім вирушив у Карпати. Там він заснував "гуцульський театр" і згодом подорожував Україною разом із гуцулами.

Я вже не кажу, про розстріляне відродження, про Сковороду. У мене до цього регіону завжди було багато цікавості.

Ознайомтеся також: Історик Леонід Марущак розмірковує про Донбас та його безцінні ресурси, які ми ризикуємо втратити через надмірну захопленість геополітикою.

"Перевага, що вимагає зусиль для отримання"

Мистецтво для мене не є розвагою. З цим ти народжуєшся, ти перекладаєш світ довкола на свою власну мову. Незалежно, це поезія чи музика. Перші вірші я написав ще тоді, коли ледве навчився писати.

У перші дні після початку повномасштабної війни, коли я писав вірші, мене охопило відчуття безсилля поезії. Адже поезія, в основному, є відображенням емоцій. Хоча ці емоції можуть виникати з філософських роздумів, естетичних уподобань, а також з накопичених переживань - як болю, так і радості. Війна принесла чимало емоцій, але що з того всього робити з цими переживаннями?

Отже, я вирішив переосмислити свою ідентичність як людини, здатної писати про більш практичні теми. Саме тому я почав займатися репортажами та документалістикою. Це стосується моїх книг "Бахмут", "Списки" та інших репортажів і есеїв, написаних різними мовами. Я прагну донести інформацію про нас до себе та світу, спонукати тих, хто втратив здатність відчувати, зокрема, співчуття, згадати, що в Європі триває війна.

Написання художньої літератури у моєму випадку в цей час виглядає швидше як привілей, який треба заслужити. Я іноді випрошую сам у себе час, щоб пописати трохи прози (поезію я пишу дуже швидко і не сиджу над нею, пишу її дуже мало).

На Різдвяні свята я мав трохи вільного часу для цього. Ми якраз повернулися з Донеччини, з-під дронів і ракет, і відразу зробили статтю. Тому я мав трохи права і часу між Костянтинівкою і Харковом, яким займаюся просто зараз. Писати художню літературу для мене є мрією, яка часом дуже і дуже недосяжна.

Читайте також: Залягти на дно в Ужгороді. Чим живе місто, де немає ракетних атак та комендантської години

"Останні новини про росіян"

На роздоріжжі біля автозаправки в Костянтинівці, де одна траса прямує до Бахмута, а інша веде на Покровськ і далі в напрямку Дніпропетровщини, головна героїня моєї книги "Бахмут" вигукнула: "Зупиніть тут! Я далі пішки дійду додому (до Бахмута - УП)". І куди ж вона мала йти? Адже тоді вся дорога була під вогневим контролем.

У прифронтових містах постійно бачиш ситуації, які називають екзистенційними. Життя - найбільша цінність, але війна цю формулу трошки викривила. Іноді виглядає, що людині цінніше жити і загинути під обстрілами, але в своїх стінах, біля своєї яблуні, біля цвинтаря, де поховані її предки. Аніж поневірятися десь у хостелі за кордоном.

Що нового я зрозумів про росіян після 2022 року? Виявилося, що там існує більше примітивного і безсоромного зла, ніж можна було б припустити, враховуючи їхню історію та характер. Можливо, це явище вже стало нормою під час подібних конфліктів — ця фашистська істерія, яка швидко охоплює людей. Мені здається, це нагадує хворобу, що вражає націю.

І я, мабуть, не думав, що ця нація захворіє аж так масштабно. От є пандемії, наприклад ковід. І він все одно оминає велику частину суспільства. У когось є імунітет, хтось живе у місці, де не входить у контакт з інфікованими. Навіть у часи нацистської Німеччини були фігури рівня Брехта чи Манна. А тут я, здається, не бачу таких фігур. Навіть більше, багато їхніх опозиціонерів цілеспрямовано пропонують антиукраїнські, шкурні дискурси.

Напевно, найнеочікуванішим моментом стало початок повномасштабного вторгнення. Тоді ще існували надії, що серед російського населення, простих людей, буде хоч якась реакція у вигляді протестів. Але, на жаль, вона виявилася досить слабкою. Це стало несподіванкою, адже я вважав, що опір перед очевидним злом є невід'ємною рисою людської природи.

Не можу уявити, які доводи вони колись знайдуть, щоб обґрунтувати свої дії як нації, коли все це завершиться. Можливо, у них є надія на перемогу, і, як це вже не раз траплялося, вони знову намагатимуться переписати історію на свою користь.