Мирослав Лаюк — український поет, драматург, есеїст. Лауреат першої премії «Смолоскип», переможець премії  Літакцент року та премії Олеся Гончара. Отримав гран-прі від «Молодої республіки поетів» та дві премії від літературного конкурсу «Коронація слова» у номінації «П’єса». Автор поетичної  збірки «Осоте!». Наразі до друку готується збірка «Метрофобія». 

W3A8769

Не робити лося. Мій двоюрідний брат, старший і просунутіший за мене, завжди знав усякі штучки, на які я малим куплявся. Наприклад, він умів «робити лося». Я прикладав долоні до чола, розчепіривши пальці, і чекав, що станеться щось надзвичайне, а він просто гепав «по рогах». Тепер у мого брата є малий, якому я – хресний батько. Коли я запропонував пацанові показати щось класне, наприклад, зробити йому лося, він сказав: «Палєхче, маладьож!». Мені ще нема двадцяти п’яти, а я вже жалію за втраченою молодістю.

Не красти туї. Одного разу в одному з кафе серед Києва, яке не називатиму з етичних і самозбережувальних причин,я вкрав тую (таке хвойне деревце у горщику). Після того вдома я розвісив на балконі на третьому поверсі речі, принесені з пральні. Зранку не знайшов двоє джинсів – блакитних і світло-синіх. Виявляється, що по інших балконах теж вночі полазив якийсь альпініст. Не знаю, чи мої сусіди крали напередодні туї, але я більше так не роблю. До речі, шкіру лисиці, яка висить там на шнурку вже з рік, ніхто не чіпав і не чіпає – а  з неї можна пошити, як ми з сусідкою прикинули, десь дві – дві з половиною шапки.

W3A8826

Мати універсальну відповідь. Колись ми з одним українським поетом були у Херсоні на зустрічі з працівниками бібліотеки. Котрась з них запитала: вживання матюків – це прогрес чи регрес? Ми пробували їй пояснити, що нема у сучасному розумінні мови таких критеріїв як прогрес і регрес, але вона обурено вимагала від нас однозначності, ніздрі роздула, почервоніла, як розжарена пічка. Я сказав, що це прогрес, а мій напарник, що регрес. Бібліотекарка була більш ніж задоволена. А я взяв цю ситуацію на озброєння, і коли в мене тепер щось подібне питають, наприклад, про засилля верлібрів у сучасній літературі, про відзначення 8 березня і 23 лютого, про вплив Геракліта на Хайдеггера, про зменшення ролі пісні в житті народу, я відповідаю, що це прогрес, хоча і регрес.

Дізнаватися значення слів. Піча – це таке колоритне закарпатське словечко. Вперше я його зустрів у маминому університетському альбомі, вона навчалася в Ужгороді. Там була весела світлина молодої мами і її подруги, між якими стояв мій майбутній хресний, а над ним кульковою ручкою була написана ця лексема. Виявляється, що перед випуском хтось той альбом викрав і обписав усякими непристойностями. Я, переглядаючи фотографії, запитав, що то за слово. Мама відповіла, що там написано «Піга» і що це була кличка мого хресного. Але «г» таки відрізняється від «ч». Тому пізніше я запитав у одного закарпатського поета, класика української літератури, що то таке було написано, і він люб’язно пояснив мені. Але виправив: не піча, а пича. І заспівав кілька коломийок (бо знав він цю тему фундаментально), щось на кшталт «На тим боці при потоці / Коромпава дичка. / Уддавайня, люба мамко, / Бо свербить ня пичка».

W3A8929

Пам’ятати історії своїх шрамів. У мене на тілі є три улюблені шрами. Перший на руці: ми з уже згаданим двоюрідним братом на Юрія набирали у відра попіл, що залишився від шин (у нас у Карпатах напередодні цього свята на всіх подвір’ях розкладають вогнища) – і я сильно попікся. Другий  на литці: блукав по закинутій будівлі – і бетонно-металеві сходи впали якраз переді мною, трохи зачепивши ногу. Третій на другій литці: колись я вдарив одного діяча ложкою по лобі, а він, не довго думаючи, загнав ножиці із зелененькими ручками мені у ногу. Я тут кажу про ідею пам’ятати ті речі, які посміли накласти на насвласний слід. Не знаю, яка практична користь цього правила, але я кажу його все одно.

Бачити, навіть коли засліплює. На віньєтці до труни Шевченка, яка зберігається в Каневі, зроблена помилка: пропущена буква «р» – підписано Тарас Гигорович. Як цього досі ніхто не побачив? І я зрозумів, що віряни, які дивиться на речі, пов’язані зі святими, ніколи не помічають ґанджів, їх засліплює дух…Сто років самотності! Панщина очей!

W3A8905

 

Зустрічати Кінаха радісно. Після того, як стати космонавтом, я хотів вивчитися на журналіста. Одного дня до нас приїхав тодішній прем’єр Кінах. Учнівзаставили прийти до школи у стилі «білий верх / чорний низ» і принести живі квіти, а потім вишикували вздовж дороги і заставили махати ними Кінаху. Він повільно їхав на машині, а натовп журналістів юрмився попереду. Одна жінка з камерою зачепилася каблуком об нерівність асфальту і впала, розбивши камеру, порвавши колготи і заголивши вузеньку спідницю. Того дня я вирішив, що і далі хотітиму стати космонавтом. І досі хочу.

Мати в кишені запальничку. Найдивнішим для мене завжди є момент приходу вірша. У нашому університеті влаштовують вечірки на кораблі, який цілу ніч курсує по Дніпру. Одного разу я стояв біля борта, і до мене підійшла дівчина, щоб прикурити. Але я на неї не звернув уваги, бо взяв телефон і зовсім екзальтовано,ніби під диктовку, записав кілька строф нового вірша. Дівчина, певне, образилася.

W3A8994

Вірші – не вірші. Я зовсім не довіряю тому, що говорять про вірші. Бо не відштовхуюся від поняття «розуміти поезію». Вона тільки в’яне від цих грубих доторків усяких пройдисвітів.  Ті помиляються двічі, бо поезію не обов’язково «розуміти», а деколи – і категорично заборонено. Хибною є також думка про абсолютну надматеріальність слова. Узагалі, дотик – найбільш недооцінене чуття. Слова можна відчувати, здригатися, коли вони нав’язливо шастають повз стан і шию, а коли пишеш, можна конкретно відчувати, як накладаєш слова, наче плитку, на цемент. Як можна розуміти поезію? Як можна розуміти квіти? Космос?

Ураховувати все. Питаєш себе, в яку епоху хотів би народитися. Завжди уявляються якість розмаїтіі майже безтурботні картинки:таїтянки у червоно-зелених пейзажах чи корабель Колумба, східні гареми в трояндах чи кроваво-блакитні вершини пірамід інків.Але одразу, щойно опиняєшся в думках десь там, у голову,наче кулак, б’є питання: а як виглядала стоматологія у цей час?

W3A8844

Маю відчуття, що коли говоримо на тему промоції літератури, то робимо щось зовсім неактуальне. Бо ми сьогодні спостерігаємо процес зникнення рефлексу читання у людини. Усе менше нас осінніми вечорами читає Бронте і Фаулза,  бо є «Ключовий момент» і «Справжній детектив»; у метро все частіше пасажири переглядають відео на планшетах, ніж читають е-буки, бо техніка дає можливість вибирати простіший шлях; інфографіка значно зручніша за довгу статтю. Для чого зайвий раз трудитися, якщо є можливість полегшення способів отримання інформації і отримання задоволення? (Звісно, це призводить до фундаментальних змін, пов’язаних з мисленням і чуттєвістю, про це ще напишуть філософи, соціологи і фізіологи). І поки тут сперечалися, наприклад, про кращість/гіршість електронної/паперової книжки, ми випустили букву, ми випустили тисячі букв, які просто переплавилася у доступні і швидко перетравні образи. Я бачу майбутнє у зближенні візуального і графічного. Але це не апокаліпсис для митця, все одно в центрі стоятиме можливість творчості – найкраще, на що ми здатні. Я бачу сенс у розробленні дієвих методів щодо виховання у людині естетичного чуття, формуванні її смаку, відкритті для неї можливості самій вільно вибрати те, що буде для неї більш корисним, що визначатиме якість її життя, що робитиме її більш людяною (чи ще якоюсь). І я не бачу сенсу у суперечках щодо способів промоції літератури, коли ми взагалі втрачаємо людину-здатну-до-краси, людину-здатну-до-мислення.

Фото: Руслана Олексієнко 

Добавить комментарий