Анна Малігон – українська поетеса, письменниця. Лауреат премій «Смолоскип», «Благовіст», «Гранослов», премії імені Олеся Гончара та лауреатка Міжнародного поeтичного фестивалю «Київські лаври». Автор збірок поезії «Дзвінок у двері», «Переливання крові», «Покинутим кораблям», «Первісний дощ» та роману «Навчи її робити це». Наразі до друку готується казкова повість для дітей «Чарівний альбом Кароліни».

Перше правило – ніколи не створювати правил. Не мати принципів. Бо все одно рано чи пізно я на них кладу, а потім гризе сумління: а, безвольна істота!

Коли я пишу, час для мене зникає. Якби сховати годинника, не змогла б відповісти, скільки хвилин чи годин пішло на написання кількох рядків. Я можу годинами шукати вдале словосполучення чи підбирати риму. Творчісь – це задоволення, якого ніхто не може мене позбавити. Навіть час.

Перший вірш я написала у вісім років, коли мене покарали і зачинили одну в кімнаті. Це було якраз перед Новим роком. Може, звідти – весь оцей карамельнo-cублімаційний мазохізм. Вірш, до речі, був про ялинку із золотими голками.

Літературні срачі на наших теренах можна побороти хіба що штрафами

Я би радила молодим поетам почати з літературних конкурсів (премій). Найлегший і найкоротший шлях до видання книжки в пристойному видавництві, шанс привернути до себе увагу читачів та критиків. Звісно, за сучасних умов можна завойовувати прихильників і в соцмережах, але фахова оцінка творчості немало важить в порівнянні з «народною». Щороку видавництво «Смолоскип» відкриває нові імена, вручає премії та видає книжки. Цього року реабілітовано конкурс «Гранослов», є премія Василя Симоненка при Спілці письменників. Звісно, можна податися й на резиденції, але то вже коли є літературні набутки. В Польщі, Латвії, Франції, США і ще багато де є можливість проживати та писати (або перекладати) за рахунок грантів, і тут, напевно, якраз і відіграє важливу роль співпраця з відомими авторами. Адже подання вимагає кількох рекомендацій від досвідчених письменників. Раджу початківцям не бути скромними і використовувати всі можливі шляхи, аби бути почутим.

Вже почалось, мабуть, майбутнє… — як писала наша класикиня. Цікавість до українcької літератури лише зростатиме, і не лише у зв’язку з останніми подіями. Біля наших стендів на міжнародних книжкових виставках скупчується багато зацікавлених відвідувачів, письменники на виступах збирають повні зали. Переклади творів Жадана, Забужко, Шкляра, Куркова, Матіос, Малярчук та багатьох інших – давно на книжкових полицях європейських (і не лише) країн. Щоправда, багато достойних письменників молодшого покоління, яких було б непогано показати світові. Дуже хочу, щоб ними зацікавились. Ми ще й Нобелівського преміанта матимемо, може, навіть не одного.

Радо визнаю, що членами Спілки є багато хороших письменників, але більшість — графомани та мастодонти

fWUhB5YL3_s

Дуже засмучують місцеві літературні срачі, коли талановиті, розумні люди одне одного топчуть, топлять, аби лише «своє» зверху (ментальна риса?). А воно ж так не буде. В результаті всі ризикуємо опинитись на дні свого болота.

Ніна Матвієнко повністю передала емоційний тон моєї поєзії. Не знаю яким чином, на телеканалі «Україна» розподіляли вірші, але мені дуже приємно, що саме пані Матвієнко читала мій текст до Дня Незалежності.

Справжня поезія притягує, мов магніт. Навіть загрубілі серця.

Війна мимовільно проступає крізь канву тексту. Це те, що болить. Те, що не може лишати байдужим. Зачини двері, вимкни всі канали, відгороди себе від жаху. А війна постукає в шибку і забере найрідніших, найближчих… Хтось, може, й спекулює темою – не мені судити. Справжнє від несправжнього може відділити лише час.

Літературні срачі на наших теренах можна побороти хіба що штрафами

Я почала писати в надто юному віці і не слідкувала за розвитком літературного світу аж до своєї першої публікації 2000 року. Таким чином мимовільно потрапила до покоління двотисячників, яке тоді ще починало формуватись. Нам було важче, ніж теперішнім початківцям. Інтернет-сторінки не користувалися такою популярністю, як зараз, книжку видати було майже нереально. Тому стартувати зараз – беззаперечно легше, ніж тоді. Як і вийти на міжнародну арену.

Бережи своє серце. Не довіряй. Не відкривайся. Не люби, не пиши, не живи. Прикинься морквою, присип себе землею і… йди на роботу. Господи, які дурниці в голову лізуть!

Все моє життя – хаос.

Бережи своє серце. Не довіряй. Не прив’язуйся. Не відкривайся. Обережно: граблі. Це могло б стати основним правилом, примагніченим до холодильника. Але тоді б варто було дописати: не люби, не пиши (ой, та кому потрібна твоя писанина такою ціною), не відчувай. Не живи. Прикинься морквою, присип себе землею і… йди на роботу. Господи, які дурниці в голову лізуть!

Я маніакально записую все, що стається зі мною. Кожну подію. Кожну рефлексію. Порівнюю з тим, що було. Прописую шляхи вирішення проблем. Іноді це рятує. Але хочу попередити колег: ніколи самостійно цього не повторюйте ні за яких умов (якщо можете). Кожeн незнищений щоденник буде прочитаним, хай через багато років. А це – відповідальність перед поколінням. (До речі, любі друзі, імена та прізвища я не змінюю).

Красиві чоловіки, легкий алкоголь, якісна література – те, що багато років надихає і не дає остаточно відчути себе морквою.

Іноді пробачаєш все – криваві садна, вирвані пасма, втечі в ніч, зради, збитки, приниження… Все, окрім нудьги.

Намагаюся бути щирою. У творчості – зокрема. Люди відчувають фальш, як майстерно її не маскуй. Вона проявляється всюди, особливо зараз – коли модною стала  певна тематика. Не відчув – не тринди. Не болить – не рви дупу, вишукуючи вдалі мовні звороти, бо так можна й надірватись. Деякі «митці» зважуються на благородні вчинки, тільки щоб обов’язково їх помітили репортери.

Іноді пробачаєш все – криваві садна, вирвані пасма, втечі в ніч, зради, збитки, приниження… Все, окрім нудьги.

Те, про що ви хотіли мене спитати, але соромились – Спілка письменників. Тож скажу раз і назавжди – ні, я не в правлінні. Можу навіть довідку показати. Я дуже люблю будівлю на Банковій, 2 і час, проведений там з прекрасними людьми. І раджу всім завітати в Книгарню-кав’ярню. Навіть радо визнаю, що членами спілки є багато хороших письменників, зокрема молодих. Але більшість –  графомани (хоч і хороші люди) та злоїбучий нафталін, озлоблений на тих, хто досяг хоч якогось успіху. Зламати цю систему не вдалось – бo не вдається видворити деяких закоренілих мастодонтів – занадто міцно вони вкоренилися.

Страх. Іноді він гальмує усі найважливіші починання. Страх зробити (сказати) щось не те, бути висміяним, страх за дитину, за батьків, за державу. Cтрах немряви, якого я не позбулася з дитинства. Він переслідує все життя, так само, як і вибір. Заздрю людям, які вміють його відсікати. Я просто зжилася з ним.

Творчісь – це задоволення, якого ніхто не може мене позбавити. Навіть час.

W3A1664_7

Якщо людей зомбують через мас-медіа, то чому б їх не привчити до прекрасного тим самим шляхом? Ось тільки хто ж дасть хоча б півгодини ефіру хорошим, але нерозкрученим письменникам? Навіть відомим не дуже то дають. Бо комусь це невигідно. Ось і робимо те, що в наших силах: радіоефіри, виступи в громадських місцях, походи «в народ», читання в школах та університетах… Така наша робота. Врешті, такий наш вибір.

Фото: Руслана Олексієнко

Добавить комментарий