«П’ять про п’ять» — наш новий проект, в якому п’ять публічних людей розповідають про п’ять об’єктів культури, що змінили їх життя. В цьому випуску Ірина Бондаревська разом з іншими філософами розповідає про п’ять філософських книг, а також про п’ять творів візуального мистецтва, які справили на  найбільший вплив на неї.
Ірина Бондаревська— доктор філософських наук, Лектор та учасник Філософського проекту «AlterEgo» в галереї Фонду сприяння розвитку мистецтв (арт-дебати, весна – літо 2010), один з лекторів курсу «Актуальні проблеми сучасного мистецтва в Україні та світі» (галерея «Боттега», весна 2010). Автор книжки «Парадоксальність естетичного в українській культурі 17 – 18 ст.» та низки статей з проблем сучасної естетичної теорії та філософії мистецтва.

unnamed

Про філософські книжки складно говорити коротко. Завжди можна наразитися на критику: це профанація! Але я спробує обережно охарактеризувати цінність декількох філософських книжок, які були, як мені здається, важливими сходинками на моєму шляху до філософії мистецтва.

1. Анатолій Канарський. Діалектика естетичного процесу. Генезис чуттєвої культури (1979)

Ця книга була першою сходинкою до філософії мистецтва (чи естетики). Це була єдина, я вважаю, оригінальна концепція естетичного за радянських часів і, здається, залишається такою дотепер. Через неї я перше почала розуміти ПРО ЩО естетика. Канарський зробив чудове феноменологічне описання естетичного почуття і висловив деякі важливі ідеї для його подальшої розробки. Наприклад, він вважав, що базовим поняттям естетики має бути «небайдуже», тобто наявність почуттєвої реакції. Якщо її немає, ви не потрапляєте в сферу естетичного дискурсу (він буде безпідставним), і йдете займатися фізикою чи рукоділлям. Причому, ті почуттєві акти, які ми визначаємо як естетичні не є протиставленими повсякденному досвіду, вони є його вищим проявом, максимальною реалізацією людського потенціалу, здобутком людського життя. Попри існування «залізної завіси» (кінець 70-х), цю теорію неможливо кваліфікувати як  філософський маргінес. Подібну тематику розробляв Джон Дьюї, сьогодні про це пише Ганс Ульріх Гумбрехт. Естетичне стосується не лише мистецтва. Саме тому ще одна ідея Канарського заслуговує на увагу: людська чуттєвість не може бути засобом до чогось, вона має бути – метою. Власне все, що відбувається у цьому світі – нашому світі, конденсується в якості самопочуття. Не факт дії, а самопочуття в цій дії є визначальним  для людини. Вважаю, що ця праця не тратила свого значення сьогодні.

z

2. Іммануїл Кант. Критика здатності судження (1890)

Очевидно, ця праця не потребує представлення. Це класика естетичної думки. Для мене вона була наступною сходинкою до філософії мистецтва. Завдяки Канту я відкрила важливу річ: хоча всі міркування про мистецтво обертаються довкола почуття (почуттєвого досвіду), насправді визначальним є судження. Наприклад, ви сказали про музичний твір «Це прекрасно!». Здається, ви просто висловили свої почуття; проте ви здійснили саме судження, в результаті якого ваше почуття стало фактом. Не річ виявила свою красу в судженні; краса з’явилася внаслідок судження. І тепер ви зобов’язані цим судженням до відповіді: ви згодні чи ні. Ви згодні, що це прекрасно? В сучасній інтерпретації судження є перформативним актом, який не проявляє, а започатковує. Про це можна почитати у працях Тьєррі де Дюва.

3. Поль Валері. Проблема музеїв (1928)

Крихітне есе, колись спричинило революцію в моїй свідомості. Я звільнилася від наївної установки щодо культурних обмежень. Те, чого я б собі не дозволила промовити навіть пошепки, Валері висловив на папері і тим самим зробив доступним для тисяч потенційних читачів. Вже перша фраза б’є, що називається, по нервах: «я не дуже люблю музеї»?!… І далі автор розгортає живописну картину тих утисків і принижень, яких зазнає відвідувач, коли потрапляє в цей храм мистецтва. Мене напевне не зрозуміють сучасні молоді люди. Але два десятиліття тому, все було інакше. Принаймні я була відданим агентом культури. І мені був би до смаку Андре Мальро. І от в голові все пішло обертом, але я швидко усвідомила, що сама давно вже хотіла промовити те саме. Відтак, вдалось позбавитись деяких демонів своєї свідомості і виникла готовність сприйняти інший – критичний – спосіб міркування про мистецтво.

valery

Pierre-Bourdieu

niklas-luhmann

4. Праці П’єра Бурдьє (Поле літератури, 1982) і Нікласа Лумана (Мистецтво суспільства, 1995)

У романтично налаштованих читачів ці аналітичні праці можуть викликати роздратування. Всі поняття, дорогі їхньому серцю, – талант, геній, творча інтуїція – піддаються жорсткій соціальній критиці. Цінність твору є соціальним конструктом, геній і смак – це соціальні категорії, а поведінка митця значною мірою скеровується напруженою і безкомпромісною боротьбою в середині мистецької спільноти («мистецького поля»). Це – Бурдьє. Мені стало зрозуміло, що селянин, який не може розпізнати полотна Малевича на своєму горищі, не є невігласом, він існує у іншому соціальному вимірі, з середини якого шанси зреагувати на Малевича наближаються до нуля. Спрацьовує система. Цю ж тему в дещо в іншому, і ймовірно більш радикальному варіанті розвиває Луман. Принцип самовідтворення системи («аутопоезис») залишає дуже мало місця для людської ініціативи і почуттів. Цей спосіб аналізу явно дегуманізує естетичний дискурс (йдеться насамперед про Лумана): мусимо говорити тільки про системи – фізичні, психічні, соціальні. Таке читання у великих дозах пригнічує; проте мушу визнати, що соціальна критика мистецтва чи соціальна теорія мистецтва дозволила розвіяти метафізичний туман довкола основних естетичних понять. Без системного підходу і соціальної критики неможливо аналізувати сучасне мистецтво і його швидку комерціалізацію. Отож читаючи цих авторів, ви не здобудете самоповаги як людина і митець, але дізнаєтесь більше незручної правди про свої переживання, прагнення і та ідеали.

5. Ели Фор. Дух форм (1927)

Відзначу ще одну працю – Ели Фор, Дух форм (1927). Вона складає альтернативну, двом попереднім авторам. Це гімн людині і мистецтву в кращому сенсі сллова. Я кажу це без іронії. Коли звичним фоном життя стає побутовий цинізм, зневіра щодо цінностей та ідеалів охолоджує серця, корисно підтримувати свою життєві сили певними духовним вправами. Я раніше говорила про відео інсталяцію: як це жахливо – опинитися в абсолютно довершеному світі. Тепер скажу інакше: як це жахливо не бачити перспективи довершеного світу. Почитайте Елі Фора і ви знову здобудете відчуття гордості за свою причетність до людства і вам захочеться виправдати цю причетність власними вчинками. Просто нереальна віра в місію людини у всесвіті і місію мистецтва в житті людини. Вперше узявши до рук цю книгу років 10 тому, я абсолютно не сприйняла її. Здавалося, що то є наївний романтизм, плекання вкритих пилом мистецьких ілюзій. Так це виглядало на фоні студіювання Бурдьє і Лумана, Сьогодні ж я радію з того, що ця книга знову в моїх руках. Очевидно, історія не позбавляє нас шансу на крихту надії, і посилає людей, які попри соціальні негоди вірять у високе покликання людини і в те, що мистецтво може і зобов’язане це покликання реалізувати. Дух форм – це постійне зусилля бути людиною; підніматися з колін після чергового падіння; виконувати роботу невтомно і без солодких обіцянок, як Сізіф. Я з’ясувала, що Елі Фор був свідомий ілюзорного характеру здобутків мистецтва – ілюзорна краса, ілюзорна перемога над хаосом. Проте, саме завдяки цим ілюзіям зростає сила і рішучість людини у повсякденному житті. Нам сьогодні явно бракує колективного розуміння того, що деякі речі у нашому житті існують тільки тому, що ми даємо згоду на їх існування. Ми швидше почуємо від когось, що людина найстрашніша істота у світі; але це лише половина правди. Вона також і найшляхетніша істота. Те і те – правда. Функція мистецтва, як писав Елі Фор, полягає в тому, щоб виробляти образи, які підтримують нашу самоповагу і  рішучість до перемог над безглуздям світу і своїми внутрішніми демонами. Мені подобається ця думка.

9785901411094

Добавить комментарий