«П’ять про п’ять» — наш новий проект, в якому п’ять публічних людей розповідають про п’ять об’єктів культури, що змінили їх життя. В цьому випуску Ірина Бондаревська разом з іншими філософами розповідає про п’ять творів візуального мистецтва, а також про п’ять філософських книг,  які справили на  найбільший вплив на неї.
Ірина Бондаревська — доктор філософських наук, Лектор та учасник Філософського проекту «AlterEgo» в галереї Фонду сприяння розвитку мистецтв (арт-дебати, весна – літо 2010), один з лекторів курсу «Актуальні проблеми сучасного мистецтва в Україні та світі» (галерея «Боттега», весна 2010). Автор книжки «Парадоксальність естетичного в українській культурі 17 – 18 ст.» та низки статей з проблем сучасної естетичної теорії та філософії мистецтва.

unnamed

1. Франсіско Гойя. Портрет сеньйори Франсіски Сабаса-і-Гарсіа (1806 – 1811)

Портрет молодої іспанської сеньйори в брунатних тонах на абсолютно темному непрозорому тлі. Це мій підлітковий досвід споглядання. Я побачила репродукцію цієї картини, коли навчалася в середній школі. Це була справжня подія, хоча до того я вже багато бачила в репродукціях і оригіналах. Мене вразив погляд , відвертий і гордий. Дивне поєднання тілесної тендітності й сили характеру. Я знову і знову поверталася до цього зображення. Інколи цей погляд здавався мені сумним, інколи зверхнім, інколи насмішкуватим. Я ніколи не намагалася, щось дізнатися про цю жінку та її стосунки з художником. Навіщо? Це було суто мистецьке враження – враження від картини. Причому в ній не відчувалося нічого специфічно мистецького, в сенсі – штучного, стилізованого. Цей погляд – як виклик! Ось що бентежило і живило інтерес.  Роздивляючись деталі, я намагалася розкрити таємницю: яким чином фарба, нанесена на полотно, може випромінювати енергію людського характеру. Яким чином намальоване обличчя може кидати виклик мені, мені  –  живій людині?  Ретроспективно, можна сказати, що я, завдяки цьому портрету, здобула внутрішній індикатор «мистецькості» зображення.   Цей – почуття. Воно є, або його немає. Мистецтво починається з почуття мистецтва, «об’єктивної сили почуття» (Тьєрі де Дюв). Теорії потім.

1210510754_bezymjannyjj

96566738_Portret_Fransiski_SabasaiGarsia

2. Пітер Брейгель (Старший). Мисливці на снігу (1565)

6964093_1

Відома картина. Немає сенсу її описувати. Вона стала моїм наступним естетичним відкриттям. . Я навіть говорила своїм друзям: якщо мені вдасться збагнути магію цієї картини, я збагну, що таке мистецтво. Пройшло багато років, і картина продовжує мене дивувати. В ній відбувається якесь наближення до світу, до окремих речей. Дуже-дуже близько і нескінченно далеко, як аура у Вальтера Беньяміна. Тут включається як естетичний, так і історичний досвід. Візуальна композиція зачаровує: люди, тварини, птахи – це таємничі знаки, ієрогліфи на білому тлі паперу-снігу; їхній злагоджений рух засвідчує існування невидимого центру і переконує нас, що так триватиме вічно. Що ж стосується історичного відчуття, то, безсумнівно, це справжній історичний досвід, самоочевидний досвід прориву у минуле, це ключовий момент наших можливих стосунків з історією. В такий спосіб – через «екстазис» історичного досвіду, який раптом наздоганяє нас у процесі споглядання, ми перживаемо історичність власного існування. Все це чудово описує Франклін Анкерсміт у книзі «Піднесений історичний досвід». Естетичний та історичний досвід зливаються. …Уявіть себе птахом, який розтинає небо над холодним «місячним» краєвидом. В домівках не відчуваємо тепла, не видно жодного людського обличчя, лише темні ієрогліфи тіл. Холодно, похмуро і… піднесено.  Щось дуже звичайне, людське і, одночасно, космічного масштабу. І ціла низка питань. Як це може бути? На маленькому полотні – космогонія, історія і екзистенційна драма?  Звідки походить печаль, яка огортає спостерігача?

3. Василь Кандінський. Імпровізація № 20 (1911)

SvCYSfvmdVk

Звісно, цю картину неможливо описати. Тому одразу перейду до вражень.
Наприкінці 80-х я потрапила на велику московську виставку творів Василя Кандінського.  Твори були зібрані з усього світу. Це був мій перший живий контакт з авангардним мистецтвом. І він був продуктивним. Я була палким прихильником мистецької класики і з недовірою ставилася до авангардистських новацій. Вся атмосфера радянської культури спонукала до цього. Але виставка докорінно змінила моє ставлення. Коли скрізь – праворуч і ліворуч – тебе оточує абстракція, змінюються сприйняття. Я раптом відчула правдивість аналогій абстрактного мистецтва з музикою. Кольорові  композиції – це внутрішня музика, кожен чує її в собі, пробігаючи поглядом по картині. Кольорові плями – це, умовно, клавіші, які інтонують наші почуття; увесь твір – симфонія. Нерозуміння абстрактного мистецтва (зокрема Кандінського) найчастіше виникає через бажання  ідентифікувати зображення як репрезентацію речей, подій, ідей повсякденного життя.  Фентезі тут не виняток. Глядач припускає варіації на теми повсякденного в межах зрозумілої йому мови, і не готовий змінити саму мову. Кандінського може зрозуміти кожен! Трохи відваги та відкритості; і… от ви вже розумієте (себто – відчуваєте), що таке симфонія кольору.  Жодних спеціальних знань для цього не потрібно. Це, звісно, не стосується творів Казимира Малевича чи Марселя Дюшана.

4. Марина Абрамович. Митець присутній (The artist is present), МОМА (2010)

abr

Відомий перфоманс: митець сидить і спостерігає, як на стільці, який напроти, змінюють один одного у вільному режимі відвідувачі виставки. Відбувається здебільшого обмін поглядами.
Цей перфоманс вразив мене своїм задумом і виразно втіленою ідеєю ключової ролі митця у мистецтві. Так, не тільки від нього автора залежить, як будуть сприймати його твір; глядач спирається на власний досвід, ситуацію і настрій. Проте будь-який твір розкривається глядачеві як запит, як очікування відповіді. Це істина, якщо ви ідентифікуєте річ як мистецький твір (як людське творіння спрямоване людям) і самих себе зараховуєте до людської спільноти. Питання «людського» чути в самому слові «мистецтво», яке в первинному значенні вказує вміння робити («техне»). Мистецтво протистоїть природі, адже воно створене людьми. І ми сприймаємо мистецтво як людське творіння. А це означає, що  мистецтві  постійно руйнуються  і генеруються смисли. Тінь митця переслідує нас в кожному творі, навіть якщо ми не знаємо автора. Перфоманс Марини Абрамович втілює цю неусувну присутність митця як генератора смислу. Функції автора мінімізовані до чистої присутності, він нічого не робить, він виводить на поверхню те, що завжди приховане у творі. Сама присутність митця вимагає реакції. Тіло стає медіумом, засобом комунікації. Сюжет і смисл не прописані; ви вільні, але й зобов’язані не лише мистецтвом, а й узами людськими. Це чудово! Митець залишає звичну кулісу і  сідає напроти вас. Що ви будете робити?

5. AES+ F. Allegoria Sacra. HD video інсталяція (2011)

allegoria

Відео розгортає таку собі алегоричну сакральну історію в сучасному аеропорту за участю представників різних людських рас. Є тут смерть і любов, ангельські істоти і новонароджене немовля (з хвостом рептилії).
Декілька років тому цю мультимедійну інсталяцію можна було бачити (і чути) в Мистецькому Арсеналі. Багатометрова площина зображення. Ви не можете охопити поглядом все одночасно, але периферійним зором фіксуєте бездоганний ритм і злагодженість руху по всьому полю зображення. Ритм задають твори класичного репертуару. Наприклад,  Stabat Mater Антоніо Вівальді. Відео триває близько 40 хвилин. Я проглянула його декілька разів протягом тижня. Спочатку була приголомшена досконалістю зображення і компонування, але поступово до захоплення приєдналася відраза. Чому? Зображення було настільки бездоганним – жодної зайвої деталі, недбалого руху тощо,о раптом перелицювалося на глазур. Запахло сторінками глянцевого журналу. Отож, відеоінсталяція  опановує риторику гламуру. Це – гламурна інтерпретація ренесансної картини з тією ж назвою (Джованні Белліні) або сакральної історії. Це цікава тема. Але я хочу сказати про інше. В цьому творі покінчено з досконалістю. Я зараз поясню це. Люди, звичайно, прагнуть дійти досконалості в усьому. Сама можливість цих прагнень надихає. Ну хто б не хотів жити у світі, де ваш погляд, куди б ви його не спрямували, міг зафіксувати тільки довершеність і чисту красу. Якщо ви згодні з цим, то це відео для вас. Бездоганного вигляду люди (юні і старі), з бездоганно граціозними рухами, у бездоганно упорядкованому просторі підтримують бездоганно виважену колективність дій. Але придивіться уважно, і ви зрозумієте, що цей прекрасний світ вже мертвий. Він вмирає в кожному русі голови чи руки, тому що вже більше нічого  не може бути краще того, що є. Межа можливого. І от на фоні цих роздумів  мене втішив розбитий асфальт біля нашого дому. Тут принаймні ще є перспектива, до чогось можна докласти зусилля. Це не жарт! Протягом ХХ століття в філософії мистецтва послідовно розробляли тему необхідної взаємодії прекрасного і потворного у мистецькому творі; оскільки лише таким чином ми не втрачаємо почуття реальності і перспективи здобутку як перемоги над загрозливим і непередбачуваним у житті. Переконливо про це писали Теодор Адорно і Елі Фор.

img23111

Добавить комментарий