11096419_675240509264616_456307709535530602_n
(с) фото Олексій Темченко, дякуємо Bartelby&Co 

Ми продовжуємо розмову про мистецтво, яке змінює життя публічних людей. Як завжди, учасників рівно п’ятеро, і вони називають п’ять самих вагомих впливів у сфері їхньої професійної діяльності.

У цьому випуску, присвяченому літературі, Євгеній Стасіневич разом з іншими учасниками  розповідає про книги і письменників.

Також ми попросили його обрати ще один жанр мистецтва (будь-який, але тільки один!) і назвати другу важливу для нього п’ятірку. Так ми дізналися, що на Євгенія найбільше (крім літератури) вплинули мультфільми.

Євгеній Стасіневич— літературний критик, докторант «Києво-Могилянської академії», культурний оглядач INSIDER, лауреат премії «Текст» за кращу рецензію, лектор «Bartleby & Co».

1. Капітошка (1980)

Побачений у дуже ранньому дитинстві, цей мультфільм назавжди залишився взірцем невимовно тужливої і безкінечно сумної анімації. Той випадок, коли пам’ятаю перший перегляд і свої відчуття — смуток, розгубленість і глибоке здивування: невже існують такі безрадісні мультфільми? Краплина дощу, яка знайомиться з Вовченям, аби допомогти йому зрозуміти себе і не піддатися владі соціальних стереотипів, і яка у фіналі буцімто повертається на небо, хоча й дурню було зрозуміло, що просто випаровується на сонці. Жах. Можна, звичайно,  подумати, що Капітошка від початку був уявним другом закомплексованого героя, але в дитинстві було геть не до роздумів, бо миттєво наверталися сльози і псувався настрій. Хоча канал на телевізорі і не перемикався. Певно, що таке меланхолія, я поза власною волею усвідомив саме тоді

.

2. Падал прошлогодний снег (1983)

Вочевидь, найкращий мультфільм Татарського, який чіпляє в рази сильніше, ніж «Пластилінова ворона» чи «Брати Пілоти». А емоційний ефект від його перегляду дещо нагадує реакцію на «Капітошку»: коли, з одного боку, тобі страшенно цікаво дивитися за тими пригодами-метаморфозами, які відбуває хитро-наївний мужичок, що він не вимовляє «деякі букви і цифри», а з іншого, чим далі, тим сильнішою стає якась така легка, але невідступна печаль. Це вже потім стало зрозуміло, що майже вся пізньорадянська культурна продукція – і кіно, і література, і навіть анімація — відчутно «заточена» саме на такі переживання. А тоді просто ставало сумно: і за невдатного, але достобіса милого мужичка, і за приреченість амбітних мрій, і за недолугість самого типу фантазера як такого. І все це якось дуже точно передавало передноворічну (і одразу-післяноворічну також) атмосферу: коли чекаєш  на диво і потрапляєш у фантастичний пограничний стан, знаходишся в ньому якийсь дуже короткий час, а потім тебе накриває розчарування і усвідомлення, що все вже позаду. Хоча той факт, що диво таки реально мало місце (отой його хвіст укінці), все ж давало надію.

3. Аладдін (1992)

sk-aladdin-00c

Це насправді безкінечна і принципова суперечка: що з періоду пізнього класичного Діснея найкраще – «Король Лев» чи «Аладдін»? З того розряду проклятих дитячих питань, що й дилема «хто сильніший – Шварцнеггер чи Сталлоне?». Але «Аладдін» вийшов двома роками раніше, був чи не одразу побачений у жахливій якості на відеокасеті, і це все вирішило. Перший мультфільм, де пісні, які безкінечно співають герої, не просто не дратували, а навпаки – радували і завчалися на рівні незрозумілих звуків на пам’ять. Все там дивувало й тішило неймовірно: і гумор для всіх вікових груп, і набір другорядних, але таких опуклих і абсолютно необхідних героїв (і Абу, і Яго, і килимок, ну й, звичайно ж, Джині – настільки активний і пасіонарний, що легко виходив у головні герої), і весь отой орієнтальний колорит, який тепер автоматично стає перед очима, кого б я не читав – чи Рушді, а чи «Арабський кошмар» Ірвінга. Ну і сам Аладдін – благородний і милий, але ж злодій: велике передчуття головного тренду усіх нульових –  «поганого хорошого героя».

.

4.Рататуй (2007)

Ratatuy_Ratatouille_2007_BDRip_ot_HELLYWOOD_1316068147-292552

Пізнє, але від того не менш важливе і сильне анімаційне переживання. Не всі зі мною погодяться, але я щиро вважаю, що «Рататуй» фактично закриває собою «традиційну» з точки зору оповідності анімацію. Краще і вигадливіше розказати лінійну і по-своєму дуже діснеївську (хоч насправді вже  піксарівську) історію (початки якої можна розгледіти і в «Леді і бродязі», і у «Великому мишачому сищику»), по-моєму, неможливо: можна, певно, повторити успіх, але перевершити – навряд. Бо все тут ідеально, гармонійно і збалансовано: і загальний посил, і сам образ маргінала Ремі, який зависає між двох світів, і набір «людських» персонажів, і сюжетні механізми, з такою неймовірною точністю допасовані один до одного. Та найголовніше з-поміж цього — 3D-анімація, яка великою мірою ще апелює до попереднього етапу розвитку мультиплікації і чиї здобутки максимально грають на загальний задум, не відгонячи комп’ютерною холодністю тих же «Тачок»: чого лишень вартує намальований Париж чи процес приготування їжі. Це саме той випадок, коли сходяться два світи, і в результаті ми бачимо найкраще з них обох: технічну замежеву віртуозність, що її помножено на затишність дещо «старорежимної» — немов родом із далекого-далекого дитинства – але прекрасно вигаданої історії.

5. Мері і Макс (2009)

Можливо, з точки зору віртуозності пластилінової анімації який-небудь «Воллес і Громіт» об’єктивно є кращим, але ж там і близько нема такої розпачливої історії: коли одна не зовсім щаслива австралійська дівчинка Мері Дінкл протягом майже двадцяти років пише листи одному цілковито нещасному нью-йоркському єврею Максу Горовітцу — товстому самотньому сорокалітньому чоловіку, який до того ж є атеїстом і страждає синдромом Аспергера. Без сумніву, тут присутня спекуляція на принципово і традиційно «сльозогінних» темах (діти-самотність-нерозуміння), але велика міра делікатності й іронічності, з якою все це зроблено, цілком нівелює глядацьку підозру щодо бажання режисера «ницо» зіграти на найболючішому і отримати з того дивіденди. Нічого такого. Тим паче, в основі там реальна історія. Хоча фінал – що було цілком несподівано, бо не зовсім мені властиво – таки вичавив скупу чоловічу сльозу. Переглядати поки не наважуюсь, але раджу всім без винятку.


Про п’ять найсильніших літературних вражень Євгенія Стасіневича читайте тут

Добавить комментарий