11096419_675240509264616_456307709535530602_n
(с) фото Олексій Темченко, дякуємо Bartelby&Co 

Ми продовжуємо розмову про мистецтво, яке змінює життя публічних людей. Як завжди, учасників рівно п’ятеро, і вони називають п’ять самих вагомих впливів у сфері їхньої професійної діяльності.

У цьому випуску, присвяченому літературі, Євгеній Стасіневич разом з іншими учасниками  розповідає про книги і письменників.

Також ми попросили його обрати ще один жанр мистецтва (будь-який, але тільки один!) і назвати другу важливу для нього п’ятірку. Так ми дізналися, що на Євгенія найбільше (крім літератури) вплинули мультфільми.

Євгеній Стасіневич— літературний критик, докторант «Києво-Могилянської академії», культурний оглядач INSIDER, лауреат премії «Текст» за кращу рецензію, лектор «Bartleby & Co».

1. «По дорогам сказки»

Певно, у кожного в дитинстві були подібні книги казок – такі собі антології, де не один автор, а одразу кілька, і всі вони різні, зовсім не схожі один на одного. У мене була ось ця книга, 62-го року видання, яку читала ще моя мама. Там є і Андерсен, і Перро, і француз Лабуле, і фін Топеліус. Хоча мені страшенно важили – і продовжують важити – інші письменники: норвежець Асбйорнсен з його «Королівськими зайцями» (там вперше заживо здирали шкіру – у шість років це заворожувало), брати Грімм із не найпопулярнішим «Королевичем-жабеням», Оскар Вайльд із сповненим вселенської – хай і дещо цинічної — туги «Відданим другом» (саме тоді стало зрозуміло, що беззастережно робити добро далеко не завжди є правильним). Але перш за все – Гауфф, великий і незбагненний. Його орієнтальний «Каліф-журавель» і похмуре «Холодне серце» миттєво приголомшили, а потім продовжували робити це роками. В мене і зараз він – найважливіший казкар у житті, на дві-три голови вищий за того ж Андерсена. Книгу, до речі, упорядкували і переклали дві жінки з дуже непростими долями — Олександра Любарська і Тамара Габбе: обидві, після розгрому Лендетгізу у 37-у році, були заарештовані, обидві, після клопотань Маршака і Чуковського, дивом вийшли на волю. Але про це я дізнався вже згодом; тоді ж, у моєму києвсько-горлівському дитинстві, я був просто причарований тим, що існують, значить, і такі казки.

6d0dd217ca27

2. Николай Гоголь, «Петербургские повести»

1294137087_nikolaj-gogol-peterburgskie-povesti

Вочевидь, щось із Гоголя – «Травнева ніч», «Ніч перед Різдвом»? – мало читатися ще в школі, але я того геть не пам’ятаю. По-справжньому відкривати і закохуватися – щиро і назавжди – в українського класика російської літератури я почав досить пізно, вже в університеті. Але якось цілком поза програмою: в якийсь момент просто почали попадатися блискучі розвідки про нього (Вайскопф, Терц, Сєкацький, Подорога, Епштейн) і рука сама потягнулася. А там – цілий інший космос, нова галактика і нове усвідомлення, чим же в дійсності є література. Хоча краще так – Література. Есенція і еталон, хімічно чиста літературна речовина, яку в однаковій мірі невимовно вульгаризують і наліпка «реалізм», і визначення «фантасмагорія». І головним поміж того нового континенту були, звісно ж, «Петербурзькі повісті» – «Мертві душі» дещо (зовсім трохи) програють через великий обсяг (хоча, з іншого боку, така густа, розлита на сотнях сторінок концентрація «гоголівщини» по-своєму вражає не менше), а отримувати якусь таку «темну» насолоду від «Вибраних місць» я навчився зовсім нещодавно. Тому, так – саме повісті: і не стільки «Записки божевільного» чи «Портрет», як «Ніс» і «Шинель». Перший підкуповував фірмовою інтонацією («Иван Яковлевич, как всякий порядочный русский мастеровой, был пьяница страшный») і легкістю  настільки головоломного сюжетного припущення, друга – дивовижним поєднанням атмосфери напівсерйозної (бо перелицьованої, псевдо-житійної) трагедійності і специфічного щемкого затишку («Написавшись всласть, он ложился спать, улыбаясь заранее при мысли о завтрашнем дне: что-то Бог пошлет переписывать завтра?»). Правда, це все приголомшувало ще й тим, що жодними підставами для класичних шкільних трактувань – «маленька людина», соціальна нерівність, безжальна загниваюча імперія – у тих текстах навіть не пахло. Навпаки, там вбачалося щось геть інше, складніше і важче до розшифровування, бо воно постійно губилося за безпосередньою естетичною насолодою. Губилося, але ж нікуди не дівалося. Тим і тривожило. І тривожить. Коротше, чиста магія.

Opus magnum німця я прочитав у найліпший для сприйняття цієї книги час – щось між десятим і одинадцятим класом, коли вітальність так і пре, ще й помножується на підлітковий романтизм; тобі хочеться все знати і якось реально вкладатись у культурний розвій своєї країни, та головне – тобі потрібна авторитетна легітимація обраного професійного шляху – а тоді я вже точно знав, що  піду на філологію. І роман про провінцію Духу, про царство знань і духовного самовдосконалення, про країну інтелектуалів, які з усіх сил намагаються зберегти в неушкодженості здобутки світової культури, ну просто не міг не здатися одкровенням. Молоді роки Кнехта, усвідомлення ним свого покликання, його диспути з Плініо, його розмови в монастирі з отцем Яковом (особливо вони! – розмови на тлі декорацій середньовічного монастиря, де не було когось одного, кому б належала істина, а натомість існувало дві повноправні точки зору), його магістерство – все це, без сумніву, примірялося на себе, в усьому вбачалася «обіцянка майбутніх звершень». А те, що за цією утопією ховалася ще й неочевидна, але від того не менш небезпечна антиутопія (чию тінь і побачив герой Гессе і яка, врешті, й стала причиною його вирішального фінального кроку і вчинку), стало зрозуміло пізніше, вже під час перечитування. Яке – от що важливо – хоч і дало іншу оптику і продемонструвало окремі слабкі місця тексту (проблеми з композицією, наприклад), але не розчарувало геть: могутній роман, визначальний, яким в ідеалі треба просто вчасно «причаститися». Вперше я прочитав «Гру» у перекладі Соломона Апта, такою вона мені і запам’яталася назавжди. Хоча український переклад Євгена Поповича, хай скільки я не боявся за нього братися, порадував ніяк не менше. Для «молодих людей» з «культурними» амбіціями — абсолютно першочергове читання.

3. Герман Гессе ,  «Гра в бісер»

12016508_516891235134505_214699812_n

4.Александр Эткинд, «Хлыст. Секты, литература и революция»

Etkind_Khlyst-2013_cover

Монографія Еткінда, як і всі найважливіші книги в житті, трапилася мені і була прочитана точно в свій час – в період, коли, навчаючись в Могилянці, я буквально об’ївся всім отим французьким поструктуралізмом, мене від нього вже мало не вивертало, та головне – така «апологія вседозволеності» і відносність абсолютно всіх методів і практик філологічного пізнання страшенно вимотувала і забирала купу душевних сил. Якщо все можна, то нащо щось робити? Для чого відточувати професійні навички, якщо їхню корисність легко нівелювати ситуацією «широко витлумаченої постмодерності»? Врятував Еткінд, який показав, що літературознавство може бути й іншим: міцно закоріненим у реальність і конкретний історичний контекст, з точним – хай і з різних сфер узятим – методологічним інструментарієм, який, до того ж, не входить у внутрішню суперечність; з аналізом текстів, який не перетворюється на фіґлярство, а працює на головну концепцію, від якої, між іншим, також памороки забивало. Релігійне сектантство (хлисти, скопці), яке було буквально відрите дослідником  на звалищі «несерйозних» гуманітарних контекстів і тем, поставало чи не головною причиною і рушійною силою грандіозного і моторошного «червоного проекту». Засвоєне і високо поціноване інтелігенцією усіх мастей (від Бальмонта і Блока до Бахтіна, Горького і Платонова) як найкоротший шлях до «очисного оновлення», воно максимально посприяло радикалізації суспільної думки і загального клімату доби, чи то шалено прискоривши, а чи й, взагалі, породивши російську революцію. Поетичні і прозові тексти, спогади, віхи біографій, філософські конструкції і політичні гасла – весь цей різношерстий матеріал Еткінд спочатку віртуозно (і відповідально) препарує, а потім переплавляє на одну з найпереконливіших культурологічних концепцій, в якій чільну роль відведено саме літературознавству. Вочевидь, потім було прочитано і «Ерос неможливого», і «Тлумачення мандрів»; згодом вийшла «Внутрішня колонізація», але найважливішою книгою одного з найкращих російських гуманітаріїв «широкого профілю» залишився саме «Хлист» – як взірцевий нон-фікшн, який можна радити навіть тим, хто від філології так само далекий, як не оскоплений – від царства Божого.

Думаю, це останнє на сьогодні моє велике – непідробне і громоподібне — літературне потрясіння. Тим сильніше, що до прочитання цього роману про австрійського письменника я абсолютно нічого не знав. І ніхто поруч  нічого хоч скількись притомного про автора також сказати не міг – ані в російських, ні тим паче в українських контекстах Зебальд фактично не існував. З часом переклали статтю Зонтаґ і вийшов есей Марії Стєпанової, але то з часом. Врятувала європейська критика, яка – хоч далеко й не вся – таки розгледіла в Зебальді титана і глибу, але тоді, після прочитання, мені й самому це вже було ясно. З одного боку, дуже зрозумілий і навіть популярний жанр – «книга про Голокост», точніше, про те, як воно – жити після нього: певною мірою автобіографічна історія про чоловіка «за 60», який намагається реконструювати своє минуле, яке буквально не дає йому жити. А в тому минулому і вивезення з окупованої Чехії до Англії, і дитинство у прийомній родині, і зниклі батьки, і невідступна «дивна» тривога. Але це лише з одного боку. Бо з іншого, це настільки сміливо аранжовано і спрацьовано – навіть попри загальну тихість і меланхолійність атмосфери, — настільки по-іншому написано, що дивуєшся (заслабке слово) постійно і невтомно. Перед нами спроба пройти по краю воронки і не дати їй себе засмоктати, спроба буквально заговорити безодню і з найдрібніших уламків і кавалків склеїти хай і неповну, хай  фрагментарну, але – картину світу, навіть якщо світу того давно вже і нема. І ніколи більше не буде. До речі, про уламки: «Аустерліц» став тою книгою, яка, нарешті, виправдала особисто для мене наявність у тексті поза-літературних елементів: у Зебальда розповідь постійно підкріплюється фотографіями, зображеннями, картинами, навіть дорожніми квитками, демонструючи нам те, що бачить і сам герой; їхня ціль – бодай у такий спосіб на мить вхопити реальність, намітити хоча б якісь точки доторку до світу і дати відчуття хисткої, але  рівноваги.

Якщо й існує якийсь письменник, наше не-знання про якого рівно пропорційне його значенню і величі, то це, без сумніву, Зебальд. Затерто, але факт: він – один із останніх великих тої епохи.

5. Вінфрід Зебальд  «Аустерліц»

Winfried Sebald-austerlitz-cv

Про п’ять самих важливих для Євгенія Стасіневича мультфільмів читайте тут

Добавить комментарий