Колись я думала, що прості люди – не суперзаможні – не можуть мешкати у центрі Києва. Виявилося, що це не так. Виявилося, що навіть я можу мешкати у центрі Києва, і цей досвід є, звичайно, особливим.

917290_587843708050133_959329978_n

Передусім треба сказати, що мешкати у центрі Києва – це зовсім не факт, що там жити, бо «мешкати» й «жити» – таки різні речі. Я вірю, що можна щоранку прокидатися й щовечора засинати у Хацапетівці, але світоглядом відповідати Господній столиці. А можна перебратись до світової столиці Нью-Йорка й усе своє оточення вибудувати так, ніби досі не виїхав із Тули. (Про це я думаю, дивлячись біля нашого й сусіднього будинків на контейнери, первісно призначені для пластику. Сміття у цьому районі, як і в більшості місць Києва, сортувати не прийнято).

Мешкати у центрі Києва – це завжди натикатись на «вау», коли тебе запитують, де поселилась. Люди дивляться на тебе як на мажора й дехто навіть трохи відчужується. Не будеш же кожному пояснювати, що ділиш квартиру зі співмешканкою і що ваше житло має притомних господарів.

1172397_209489156081496_1387695228_n

Мешкати у центрі Києва – це багато ходити, зокрема горбами – вниз і вгору (до деяких місць добиратись на метро довше, ніж пішки). Це не знати заторів, а тому – читати менше книжок, ніж якби постійно їздила в маршрутках, у метро й на довгих ескалаторах.

Мешкати у центрі Києва – це щоразу звертати увагу на оздоблення хрещатицьких та інших центральних будинків. Виявляється, вони дуже… українські. Ідучи, задираєш голову й дивишся на цеглинки будівель сталінського бароко – воно-то сталінське, але воно й бароко, а тому дуже тутешнє, щось у ньому є маріє-приймаченківського, хоч воно, звичайно, – не від неї, просто і архітектори і Приймаченко черпали з одного джерела (те саме – щодо оздоблень у метро – чи багато хто завважує орнамент на станції метро «Хрещатик»?  Не плитку (вона теж гідна уваги), а метал, де орнаментом по всьому периметру станції – зображення соняшника й кукурудзи).

12783445_555079397993485_908156570_n

Мешкати у самісінькому центрі Києва – це їздити на базар на метро. Повертаючись, крокуєш Хрещатиком із тазиком чи шваброю, або з сумкою, з якої стирчать хвостики зеленої цибулі.

Мешкати в цьому районі – це багато думати про радянський період, зокрема про 1930-1950-ті, коли звели більшість із цих будівель, – думаєш не лише про спорудження, а про весь контекст тієї доби. Якось натрапляєш на знайомих, які, як виявиться у розмові, теж тут оселились. Киваєте одне одному з розумінням: так, ми знаємо, що таке Липки, з чим вони мають асоціюватись, якщо орієнтуєшся в історії. Цікавитесь одне в одного, чи не сняться певного змісту сни.

Мешкати у центрі Києва – це думати про те, що тут, мабуть, дуже зручно було приймати майданівців. І ще, думати часом про те, що коли на Майдані стріляли, то тут це, певно, було чути. Спостерігати за людьми, які спокійно крокують місцями, де трохи більш як два роки тому відбувалося відомо що. Одна письменниця казала, що природа міста –пам’ятати, а ти думаєш про те, що все затирається. Дехто зі знайомих досі оминає ці місця, інші сюди приходять часто, ти ж буваєш тут щодня. Так, пам’ятаєш про те, що тут було, часом згадуєш окремі епізоди, але тепер тут не так, як тоді, й кожного-кожного разу – себто вранці й увечері, повертаючись до помешкання, про це не виходить думати. Мерехтіння пам’яті про небуденне й повсякденних думок – ось що відбувається, коли щоразу проминаєш ці місця.

12819104_849997248444771_665821818_n

Мешкати у центрі Києва – це запросити на сніданок приятельку й отримати від неї відповідь: «Залюбки! Снідати в будинку в центрі – мабуть, дуже романтично!». Замислитись: романтично? Колись ти теж вважала, що вийти вранці на балкон будинку в центрі Києва – це пити щастя великими ковтками. Зараз же відчуття щастя й дивовижі зазнаєш прокидаючись уранці в себе вдома – НЕ в центрі іншого міста.

Мешкати у центрі Києва – це почуватись як у Парижі. Висота будинків і ширина вулиць тут дуже подібна на тамтешні. Недаремно на Єлисейських полях тобі було наче на Хрещатику. Та відчуття Парижа визначається не лише цим. Воно визначається ще й кількістю безхатьків, зокрема тих, яким подобається їхній стиль життя, – клошарів. Саме в той вечір, коли ти зауважила, як у підземці Майдану вони мостяться спати на заздалегідь підготовлених ковдрах, ти подумала: ну ось, це Париж. Усі вважають, що твої слова про подібність Києва й Парижа добре свідчать про нашу столицю, та мало хто розуміє, що йдеться, власне, про безхатьків.

Мешкати у центрі Києва – це постійно натрапляти на стареньких, які просять милостиню. Їх так багато, що вже виробляється рефлекс: коли бачиш старшу людину, автоматично сприймаєш її як жебрака.

12816879_599102063579561_379961465_n

(Якось хочеш підійти до бабусі у пуховій хустці й запитати, чим їй можна допомогти. Вона йде перед тобою, несучи у руках банку з маринованими огірками. За хвилю себе зупиняєш: стоп, може, людина просто собі йде й не чекає на поміч, і пропозицією її можна навіть образити. Відійшовши кроків на сорок, озираєшся. Бачиш, що старенька розмовляє з молодою жінкою, яка щойно йшла тобі назустріч. Молода жінка порпається в сумці у пошуках гаманця).

Мешкати у центрі Києва – це не знати домашнього затишку. Бо ти, дитина хай не спальних, але далеко не центральних районів, не можеш почуватися тут як удома. Чесно кажучи, домашнього затишку тут ти й не прагнеш. Тобі вистачає знати, що маєш дім, ти вряди-годи, раз на місяць, сідаєш у поїзд, щоб туди навідатись, щоб рано-вранці, прокидаючись, скромними ковтками пити щастя.

Мешкати у центрі Києва – це почуватись у відрядженні. Не нарікати, бо, дякувати Богові, з цим відрядженням наче все гаразд. Просто знаєш: відрядження – це тимчасовість, і багатієш думкою, що колись повернешся додому.

1 КОММЕНТАРИЙ

Добавить комментарий