У рамках кінопроекту-лекторію «Екранізації класики української літератури: відомі та забуті шедеври», що стартував цієї весни у кінотеатрі «Ліра», неодноразово відбувалися і ще будуть спеціальні покази найкращих зразків українського екранізованого кіно. Одним із таких є кінокартина «За двома зайцями» Віктора Іванова (1961) в оригінальній україномовній версії, яка понад півстоліття була недоступною.

Одного разу я, як автор і організатор вищезгаданого проекту, отримала повідомлення від режисера Олександра Денисенка – сина актриси Наталії Наум (яка виконувала роль Галі у фільмі «За двома зайцями») та режисера Володимира Денисенка, де Олександр подякував за запрошення на показ фільму в кінотеатрі «Ліра» й коротко поділився спогадами дитинства про особливості роботи Віктора Іванова та спостереженнями за акторською грою Олега Борисова, Наталії Наум і Маргарити Кринициної. Звісно, поспішила запросити Олександра Денисенка на інтерв’ю, під час якого з’ясувалося багато маловідомих деталей про процес зйомки «За двома зайцями», а ще режисер поділився із ARTMISTO інформацією, що знімає новий фільм про Тараса Шевченка «Таразі. Прощання з пустелею».

Спогади про зйомки фільму «За двома зайцями»

Я зовсім малим був, але добре пам’ятаю окремі картинки. Пам’ятаю Віктора Михайловича Іванова, який був дуже рухливий, дієвий, надзвичайно багато імпровізував. І от мені тоді запав образ режисера як непогамованого такого, напівбожевільного, напівгеніального чоловіка, і те, що тільки у такий спосіб можна запалити групу й примусити працювати всіх. Ну, і, звичайно, запам’ятався Олег Борисов, бо він був дуже легким актором. І, навряд чи хтось інший так, як він, зіграв би роль Голохвостого. І в кіно, і в театрі таких дуже мало.

0001

Олег Борисов просто був фантастично творчий, багато чого видумував і додавав до режисури Іванова. Наприклад, оця мізансцена, де він залазив на стільця і казав: «Пацюки… пардон, кріси… люди», – оце все він сам придумав. Через це режисер і оператор перебудовували епізод і вносили корективи. В такий спосіб і витворився фільм, який Віктор Михайлович Іванов разом із Вадимом Герасимовичем Іллєнком, оператором стрічки, не побоявся зняти, відштовхуючись від природи акторської, людської, від індивідуального розуміння матеріалу. Ну, а те, що Іванов усе ж таки комедійний режисер, комедіограф, безперечно, і що йому не вистачало у нашій українській кінематографічній країні комедійних сценаріїв (комедіографів у нас чомусь небагато), тому і не склалася його доля так, як могла б скластися. Адже пам’ятаю його, коли я вже працював на Довженка актором, як він сидів на лавці, там, біля цеху обробки плівки: сумний, невеселий, не знімав, бо йому просто не давали нічого…

Тоді він раптом із бурхливого, буремного режисера перетворився у покинутого й нікому не потрібного ще живим. І це найбільше горе в нашому культурному та мистецькому світі.

Втрата україномовної версії стрічки «За двома зайцями» на півстоліття: запланована операція спецслужб чи типове недбальство?

Дуже багато було байдужих, яким було все одно, чи є та копія фільму «За двома зайцями» російською навіть. От чесно. Та й що значить: україномовна версія стрічки була втрачена? В моїх історіях, наприклад, і КДБ був, і люди, які використовували ситуацію. Знаючи, що фільм мого батька «Совість» не складає для КДБ ніякої цінності і самої кіностудії ім. О. Довженка, – його вкрали. Возили, показували публіці під час виступів (бо той, хто викрав копію знімався в цьому фільмі), і таким чином заробляли гроші. Добре, що повернули. Ось директор навчальної кіностудії кінофакультету театрального інституту Вядро Григорій Борисович, який негатив фільму «Совість» «змив на срібло», тобто утилізував, за спеціальним письмовим розпорядженням – отой справді виконував вказівку КДБ. Позитивну копію я шукав два роки по всьому Радянському Союзові. Потім її вночі підкинули під двері фільмосховища кіностудії. Єдину, позитивно вцілілу. Згодом я її відновив. Але, розумієте, я в цьому брав участь конкретно. От, як дієвий персонаж.

002

І сказати, що це тільки КДБ робив – це неправда. Взагалі, може, саме зараз зростають такі сили, які не будуть байдужими до предметів мистецтва, до культурницьких надбань. А ті, які просто десь-кудись відставили чи забули в якомусь сховищі копію фільму «За двома зайцями», чи той звук українською мовою… їх так багато. І їм абсолютно все одно.

Та й зараз, на жаль, також дуже багато в нашому середовищі є людей, яким байдуже, як воно це все виглядає, як зберігаються пам’ятки культури, в який спосіб вони зараз чомусь забудовуються, що до них підійти не можна, як не можна підійти до Чорного моря в Одесі.

У нас оця українська побутово-ненажерська функція перетворила нашу країну в суцільне міністерство харчових продуктів і здобуття якихось вигод. Як і тоді, в ті роки, в Україні, оця «гусочка», «качечка», їдло і особисте майно превалювало над духовним, так і зараз це триває, і, на жаль, не змінюється попри «майдани» чи якісь інші речі.

На жаль, культурницької політики немає ніякої. Тому я не сказав би, що це робив тільки КДБ.

Коли робити фільм у наших теперішніх умовах, наприклад, то питання, що це повинно бути зроблено перфектно, красиво навіть не стоїть у багатьох продюсерів України. Ну, просто немає! Не існує! Їм треба вкластися в бюджет, а потім «відбити» ці гроші й усе! А як далі буде з картиною, ніхто не знає. Ніхто навіть не хоче думати про це. Так і виникали психологічні й культурницькі травми в багатьох режисерів. Кого не спитайте, то з тих 100 % фільмів, що задумані, дай Бог, щоб 10 % було втілено. Тому, я б не шукав тут ворогів. Колишні кадебісти, звичайно, є (бо «колишніх» ніколи не буває). І серед сучасних СБУ-шників багато громадян РФ. І це я припускаю. Але й ті, й інші, на жаль, культурою мало захоплюються.

Ось найстрашніше, що сталося в Україні, як мені здається, у ті роки жахливих трансформацій, коли був Голодомор, війни, «гулаги», – це те, що наших предків відучили співати пісень. А вони співали їх і зранку, й увечері, і на роботі, і в полі, і вдома, і дітям, і від села до села…

Коли предки перестали співати, була майже втрачена українська душа. Ось це найстрашніше, що трапилося. Бо, коли б вона була, і коли б її не замістила українська кухня, то я переконаний, питання любові більшості українців до краси не стояло б узагалі. А це і є естетичне виховання і виховання пам’яті роду. Адже естетичне виховання передається від батька до сина, від матері – до доньки.

Про роль української мови у формуванні українського кінематографу

Знаєте, я вважаю, що російська культура дуже багато поламала в українських акторах. І те, що відбулося у 70-80-х роках, коли зникла в культурному середовищі комунікація українською, дуже вплинуло на українське акторство взагалі.

І зараз є дуже багато українських акторів, які в побуті говорять російською мовою. Це неприпустимо. А оскільки у нас ніколи не говорили російською в хаті, а лише українською, тому й вийшло натурально і правдиво у моєї мами в фільмі «За двома зайцями» те, що вона зіграла українською.

От відверто скажу, для мене, наприклад, ця білінгвістичність – дуже складна проблема. Тому, що є безліч зросійщених ідеологем, ідіом, фразеологізмів, словосполучень, лінгвістичних конструкцій, за допомогою яких більшість українців будують речення, і нині вони просто заполонили наш лінгвістичний простір. І віднайти правильність слова, таку, яка б доходила до свідомості кожного, багатьом нашим землякам дуже й дуже важко.

003

Тому я постійно читаю якісь еталонні для мене письменницькі здобутки. Приміром, я читаю Лукаша, його переклади, Богдана-Ігоря Антонича, Лесю Українку, Шевченка з його мовою, яка не зовсім така вже й дуже літературна, бо інколи він вдається до різних етнонімів, місцевих діалектних слів, які притаманні йому, його місцю народження, але вони влучні і дуже образні. І, Слава Богу, що місце народження Шевченка, поряд із місцем моїх дідів-прадідів. І там так само, говорять такою ж мовою (це село Медвин, Богуславського району Київської області). І тому, я читаючи, його мову, фактично все розумію. Мати ж моя – з Карпат. Тому я так само розумію і Франка. Разом із тим, є розвиток мови сучасної, в якій ми існуємо, якою послуговуємось. І тому вона теж накладає певний відбиток, свої хвилі. Сучасна ж мова – це море, в якому зіштовхується нове і старе, випадкове і вічне.

Але оскільки дуже мало митців у нашому культурному середовищі, які говорять правду українською в своїх творах, то сучасному читачеві взагалі дуже важко зрозуміти те, що відбувається довкола.

Бо саме національна мова, мова матері, найточніше висловлює думку художника, митця. А ми часто позбавляємо себе цього. Актори в 90 % випадків говорять російською (навіть в театрі ім. І. Франка), режисери-постановники говорять російською на знімальному майданчику, при цьому ставлять українські фільми. А потім питання: «І як грати того Шевченка?» А як грати багатьох інших національних героїв, якщо не володієш їхньою мовою?

Я вважаю, що мова матері, якою вона розповіла таємниці світу тобі з дитинства, вона не може піддаватися якимось зрадам і зневірам. І вона є головною, бо в ній не тільки слова, а й ритміка цієї правди, яка збігається з ударами серця матері та з імпульсами, вібраціями Всесвіту. Тільки через неї ми отримуємо цей зв’язок із космічним.

І якщо мати говорила з тобою українською, то будь, заразо, щирий і відданий цій мові, не бреши їй. А в нас такого дуже мало. І це найгірше. І люди тоді лише почнуть змінюватися, коли навчаться любити свою культуру і мову. Бо якщо вони не здатні любити, то вони ніколи не бувають щирими.

Про технічний стан українського озвучення «За двома зайцями»: шуми, реставрація звуку, синхронізація реплічних треків із кадрами фільму

Той стан озвучки, який маємо зараз, це теж звичайне недбальство. Але ясно, що тепер українська версія «За двома зайцями» має превалювати скрізь, де її показують. Це ж українська п’єса, а не якась інша! І за нею ж стоять двоє: Іван Нечуй-Левицький «На Кожум’яках» і Михайло Старицький «За двома зайцями». Однак я не думаю, що питання реставрації звуку складне. Зараз є купа комп’ютерних програм, які із цим роблять дива. Є моменти, коли дуже важко вичистити певні сигнали, усілякі зашумлення, але мені не здається, що це якась «втрачена Атлантида».

004

Якщо українське озвучення збереглося хоч якось, реплічне тонування можна відновити, а потім сісти й зайнятися усім тим, що є в російській копії по музиці та шумах. Музику, наприклад, можна зіграти ще раз, записати знову, шуми знайти. Головне – відчистити реплічні треки, де звучать оригінали голосів наших акторів. Чому я так ставлюся? Тому що знаю, як подібні речі робилися через Центр Довженка, знаю Івана Козленка й те, як він дбайливо працює із усім, що є в цьому центрі.

Що ще не зроблено для збереження і популяризації оригінальної версії стрічки «За дома зайцями»?

Якби в нас вистачило кебети, то створити б музей цього фільму в хатах, де він знімався! Якось я старшим школярем ходив і дивився, як зникають глечики, що стояли в тій хаті, де колись відбувалися зйомки. Вони ж зберігалися на Кожум’яках років двадцять і нічого не змінювалося! І ця панорама, коли вони йшли з мамою (Наталією Наум, – О.Г.), і хата Проні Прокопівни, – вони практично лишилися такими, як були.

І це треба було зберегти тільки заради того, щоб зберегти пам’ять про фільм «За двома зайцями»! . Коли б таке було в англійців, чи французів, то там би встановили таблички й узагалі ніхто б хмарочосів не будував у цих урочищах. Вони ж абсолютно не придатні для такого!

005

Більше того, звідти походить увесь Київ! Там же Кіянівський (Старокиївський) потік, джерело, з якого взагалі почалася історія Києва! Саме біля нього археологи знайшли найстаріші, найдавніші поселення часів неоліту. І я вже не кажу про археологію, яка там просто занедбана, знищена. Треба все це у комплексі розглядати. Бо будинки високі гниють у цих урочищах. Вони не можуть там стояти! Там можуть вижити тільки ті невеличкі хатки, які там і були.

Як зробити так, аби українські пам’ятки культури дбайливо зберігали, реставрували й охороняли?

Для мене незбагненно, чому це не так? І тут у мене виникає питання: чи це взагалі українські народні депутати винні? Чи вся Верховна Рада? Чи сам український уряд? І це було і є не тільки зараз. Для мене особисто це питання не знято. І воно з’явилося, починаючи з 1991 року, коли ми нібито здобули незалежність. І якраз питання культури й незалежності культури та її розвитку не стояло й не стоїть ніколи у наших державотворців на першому місці. А воно б мало стояти у них першим. А вже далі – економіка й усе інше.

Ясно, що перші: здоров’я, освіта й культура. Три речі, які треба було забезпечити з самого початку. Але не на це працює держава. Вона й досі працює так: монополізувала основні напрямки діяльності (економічні переважно), роздала їх олігархам, звідти бере вершки й не працює на народ.

006

Складається враження, що держава ця створена для того, щоб працювати проти українського народу. І це найголовніше питання. А далі вже результати цієї політики: занепад культури, кіно, охорони здоров’я, освіти й усе таке. Припускаю, що серед депутатів є декілька, яким подобається кілька українських пісень, але я глибоко переконаний в їхньому невігластві й неосвіченості в питаннях культури загалом. І це тому що я бачу, як вони говорять. Як вони не можуть вибудувати фразу. Як вони не мислять мовленнєво перед тим, як щось сказати. А ті, які вміють щось говорити, як Микола Томенко, наприклад, то він чомусь весь час вилітає з того парламенту і багатьом політиканам заважає.

В українській політиці, звісно, є персоналії, яких можна назвати свідомими чи то провідниками, але їх дуже мало і вони не герої. І коли б з’явився герой, який би пройшов усі ці «авгієві стайні» та дійшов би до якогось рівня керівника держави, і при цьому, вибачте, не скурвився, то тоді б – так, щось би й відбулося.

Але поки у нас немає героя, який би був делегований від народу як будівник культури. Зрештою, туди потрапляють люди, які за допомогою грошей вирішують усе. «Бабло побеждает зло», – як вони кажуть. На цьому й закінчується увесь їхній героїзм. Все те, що відбувається, це – ганьба і злочин. А те, в якому стані є наше кіно, і є проявом цього.

Про новий фільм Олександра Денисенка «Таразі. Прощання з пустелею» і сучасний стан українського кіномистецтва

Мій фільм про Шевченка «Таразі. Прощання з пустелею» –не байопік. Це абсолютно неісторична історія про поета, якого всі знають, але побудована на основі тієї, що сталася із Тарасом Григоровичем у Новопетровському засланні, на Мангишлакові. Вона просто має певні тематичні та фактичні збіги з його реальною біографією.

Це детектив про те, як Тараса Григоровича не хотіли випускати з місця заслання попри указ царя про амністію поета. Третє таємне відділення жандармерії, його агенти та просто люди, які не люблять красиве, намагаються навіки залишити митця у цій пустелі, хоч він і силкується уникнути смерті (бо саме під таким кутом відбувається уся ця історія). Агенти охранки хочуть Шевченка вбити. Бо ж кому він потрібен у тому імперському Петербурзі? А допомагають нашому поету казахи й ті люди, які співчувають красивому. Ось і вся історія.

007

Це насправді істерн, напівдетективна, напівпригодницька історія із гонитвами й бійками. Шевченко б’ється, стріляє, скаче на конях. І вона абсолютно не має відношення до біографічних фільмів таких, які були зроблені, приміром, моїм батьком, маю на увазі «Сон» (реж. Володимир Денисенко, – О.Г.), чи, зроблений І. Савченком «Тарас Шевченко», чи фільм С. Клименка «Тарас Шевченко. Заповіт». Іще раз кажу, це картина, яка не має повних фактичних збігів із долею Шевченка. Вона лише побудована на певних фактах, які мали місце в реальній біографії поета.

Перше – про Тараса Григоровича, як про воїна. Тому що там, в тих умовах, куди він потрапив, у тих землях, упродовж багатьох десятиліть ХІХ століття тривала російсько-казахська війна, яка мала на меті захоплення усього Казахстану й виходу через Індію до Індійського океану. Це такий план був у царя. Але вони мали з іншого боку конкурентів – Велику Британію. Тому там були постійні походи росіян на Хіву, постійні сутички із повстанцями. І коли Шевченко звідти був звільнений, за кілька років після цього почалося колосальне Мангишлацьке повстання, яке тривало тридцять років. І його надзвичайно довго росіяни не могли побороти. Серед повстанців був такий Акин Іса, який писав вірші, схожі на Шевченкові, ще й співав ті твори, граючи на кобизі.

До речі, перший пам’ятник Шевченку був поставлений саме на Мангишлаці казахським учнем поета. Є наративні свідчення, що саме Шевченко навчив цього казаха скульптури, після чого той учень зробив пам’ятник, а гроші дав Іраклій Олександрович Усков – колишній комендант Новопетровської фортеці, який є одним із героїв моєї картини.

Отак я і роблю тільки те, що можу. І мені не все вдається. І, можливо, волів би більше писати, ніж знімати, бо знімальний процес нині катастрофічно важкий. Він забирає останнє здоров’я. І, відверто скажу, що у нас системи кіноіндустрії ще не існує: розбиті кіностудії, немає налагоджених технологій виробництва, немає другої ланки кіноспеціалістів, толкових, практиків, саме в кіно. І з’явитися їм немає звідки.

Бо в телевізійній оцій дурні, яка крутиться на екранах, там же ж узагалі думати не треба. Там ніхто не пам’ятає, що було в першій серії, чи що буде в тридцятій. Там просто є красиві фігури, вони гарно говорять, а коли треба, – сміються чи плачуть.

Тому я сучасне наше телебачення взагалі не вважаю мистецтвом. А те, що вони роблять більш-менш достойне є спорадичним й часто випадковим. Телепродюсери і сценаристи просто беруть й передирають усе із закордонних медіа.

Тому назвати це телебачення українським мистецтвом або ж інтелектуальним дискурсом із українським суспільством неможливо. І це роблять люди, які, як правило, позбавлені основоположних знань. На жаль, їх не вчать. Бо журналістика у наших ВНЗ має викладатися не лише в умінні правильно, точно, гостро поставити питання, а має прищеплювати знання, великі та глибокі: історії, мистецтва, культури, літератури. А в нас таких вузів чи педагогів на пальцях двох рук можна порахувати.

Виконавець головної ролі фільму «Таразі. Прощання з пустелею»

Кастинг триває, і він не простий. Є кілька претендентів… Але є актори, які просто не збігаються із драматургічним матеріалом, хоч і схожі на Тараса Григоровича. Бо вони не професійні, чи плакатні і педальні в манері гри. Є ж такі, які хочуть бути Шевченками, але вони абсолютно типажно й психотипічно не підходять на роль Тараса Григоровича …

І є актори, які чомусь вважають, що для того, щоб зображати духовну боротьбу, треба весь час кричати й вирячувати очі. На жаль, така у нас трафаретна акторська культура.

Вибір професії: режисура та письменницька діяльність

Я завжди хотів бути режисером. А потім, на другому місці у мене було, письменництво (виникло в зв’язку з моїми захопленнями). Колись я багато придумував сценаріїв, які з певних причин не реалізовувалися. А позаяк знімати важко, то більше писалося, ніж ставилося, то тут і вся відповідь. Хоч, звичайно, письменництво – це окремий стиль життя і постійне аналізування усього того, що ти пишеш, і ясно, що й зіставлення себе з власним текстом. А це не завжди просто. І, очевидно, що режисура чи якісь інші форми, види діяльності допомагають відійти мені від усталених поглядів на те, що я написав, а також щось змінювати в собі й у текстах.

Розмовляла Ольга Гузій
Фото: Аля Чукаєва

Добавить комментарий