«Український експеримент» — перший альманах українського експериментального кіно.

Пять фільмів оповідають про стосунки між містом та людиною. Головними героями стали: Київ, Бровари, Піски, Лісабон та Лос-Анджелес.

Усі короткометражки дебютували на міжнародному фестивалі кіно та урбаністики «86» у Славутичі. Стрічка «Цвєтаєвої і Маяковського» здобула гран-прі, «Перемир’я» — спеціальну відзнаку, а  «Дивокрай» — приз глядацьких симпатій.

Слоган альманаху — «Ти не додивишся до кінця». Ми вирішили не переписувати сюжети і не копатись у філософських матеріях. Натомість ми поговорили з режисерами і попросили їх розкрити секрет зйомок, пояснити чому місто — головний герой та в чому експериментальність альманаху.

14192111_1839907149573584_164664486699850995_n

Валерій Пузик, «Перемир’я». 

Варто, мабуть, сказати, що документального кіно взагалі не існує. Хоча слово “документальне” дуже вживане. Є ігрове та не ігрове кіно. Якщо в ігровому йде реконструкція або ж моделювання реальності, простору, сюжетів та контекстів, то у випадку останнього “не ігрового” — моделювання відбувається власне в середовищі існування вибраних персонажів, моделювання відбувається завдяки монтажу, вибиранням епізодів, їх стиковки та, зрештою, зміною акцентів. Сто відсоткового документального кіно не існує.  У випадку з “Перемир’ям” — вийшло так, що він успішно демонструється також в галереях та музеях.

“Український експеримент”, на мою думку, не дуже глядацьке кіно. Кожна картина чи то “70 вулиць” Макса Лижова, чи “Дивокрай” Наташі Машарової  та Анатолія Ульянова, чи “Цвєтаєвої та Маяковського” — фільми дуже різні, а зібрати їх в один кіноальманах справа таки ризикована. “86прокат”  ризикує — і в цьому їхня крутість. Але знову ж таки про кожен фільм глядачам потрібно розповідати окремо, аби було розуміння контексту. В ідеалі у мене така картинка в голові, музейна: висить п’ять екранів у темному залі, біля кожного розлогий текст про фільм, з коментарями режисерів чи продюсерів — не важливо кого, і коли глядач починає дивитись він попередньо ознайомлюється з певними тезами щодо фільму. Це полегшує сприйняття. Не підготовленому глядачу дивитися важко. Це видно по реакції залу, особливо коли сидиш позаду усіх і спостерігаєш за людьми. Наприклад, коли показували “Рожеву мапу” — було питання із залу ніби у вічність: “А чому картинка розмита?”. Тут мало би бути пояснення, що фільм знімався на цифрову камеру Canon EOS із застосуванням в роботі об’єктиву принципу камери-обскуру

Мене цікавила тиша, запах і дорога додому. Це такі асоціативні запитання на які в кожного бійця були свої відповіді. Зрозуміло, що запах ми не змогли би передати. Для більшості “дорога додому” — це шлях в позиції у підвал, або в місце дислокації де хлопці відпочивали. Тиша, казали, найстрашніша, вона наштовхує на думки, що буде після неї.

Ось це очікування власне і стало головним мотивом фільму. Найкраще очікування передавати в суб’єктивному ключі: це і вакуум навколишнього середовища, і вакуум в голові, вакуум у всьому. Найкраще з цим справилася б тільки маленька камера, у даному випадку гоу-про. Ми кріпили її на каску і Макс просто фіксував усе що відбувається навколо. Другим етапом стало знімання ландшафту Пісків і місцевих жителів. Момент коли чутно голос жінки і напис на розбомбленому будинку “Тут живуть люди” я вважаю найкращим у фільмі. Третій етап — дати хлопцям самим знімати: себе, побратимів, якісь речі, що важливі для них.

armistice_peremirya

Основною особливістю було те, що ми не бачили що знімаємо. Зйомки відбувалися наосліп. Камера не була синхронізована з жодним носієм, який міг би демонструвати картинку. В цьому був ризик.

А щодо “заради 14 хвилин на екрані, ви ризикували життям” — то варто сказати, що ми їхали воювати, а не рефлексувати над темою війни, проте потрапили в момент, коли добровольчі батальйони стали не потрібні українській державі,  час незрозумілих тяганин і сидіння на базах по казармах наштовхував на різні думки. Свого виїзду на фронт, в район Авдіївки, ми чекали, здається, два місяці. Власне в період цього “застою” ми й почали рефлексувати — якщо так це можна назвати. Більшість текстів, малюнків, відео, фотокарток зроблені саме в період очікування, на фронті — у час відносної тиші й відсутності розуміння, що відбувається навколо.

tsvetayevoy-and-mayakovskogo_tsvyetayevoyi-ta-mayakovskogo-1

Поліна Мошеньска, «Цвєтаєвої та Маяковського»

Город может рассказать много завораживающих историй о себе, своих обитателях и самой местности; он может быть абсолютно полноправным героем фильма, наравне с людьми и их историями. Городское пространство может предстать местом для импровизаций и смещений, поскольку пронизано прошлым и склонно к разного рода влиянию живых и неживых предметов.

Следовать за реальностью, которую трансформирует кинокамера, за взглядом режиссером —  захватывающе.

Улица – витальна, кинетична и полна разнообразных эффектов. Повседневные вещи, жесты и действия проявляют интенсивность самой жизни, они требуют не только действия, но и активного наблюдения.

О национальности в кино. Было бы более целесообразно говорить о качестве, профессионализме, особом видении и стиле в кино. Социальное и национальное в любом случае проступят в изображении и рефлексиях создателей фильма, а делать это нарочито уместно только в том случае, если это заложено как прием. Думаю, кино молодых украинских режиссеров может быть молодым, смелым, продуманным и удивляющим.

pink_map_rozheva-mapa

El Parvulesco, «Рожева мапа»

Головною антитезою експериментального кіно по відношенню до ігрового та документального часто є зміщення акцентів з людини на предмети. Ідеологічно це така сучасна реакція на кризу гуманізму, який, як ми знаємо з історії, не має внутрішнього імунітету ні відносно фашизму, ні бодай колоніалізму.

Попри те, що в «Рожевій мапі» є персонаж, є історія, є навіть гра, головним його героєм, як ви влучно зазначили, є місто. Власне місто-головний герой і є тим предметом, який дозволяє поглянути на соціальну структуру ширше, ніж ми могли би це зробити за допомогою людей-героїв. Лісабон, який грає у фільмі роль частково самого себе, частково узагальненої столиці імперії, — дозволяє поглянути на історію та сучасність колоніальних змагань так, як ми не змогли б це зробити крізь призму приватного людського досвіду.

Крім того, я був дуже вражений, коли дізнався про давній зв’язок Лісабону з Одіссеєм, і мандруючи в містом я розмірковував про те, як вів би себе цей античний герой, якби потрапив в добу пізнього капіталізму, коли навіть найбільш чиста і романтична подорож перетворюється пункт споживчого кошика. 

14232432_1839907499573549_1250331787991311112_n

Зв’язок Португалії з Україною в фільмі подано у вигляді фантомного міфу про те, що Україна була колонією Португалії. Таким чином я хотів вивести колоніальне минуле України на більш універсальний рівень. Україна зі своїми травмами пострадянського минулого не надто відрізняється від португальських колоній Анголи та Мозамбіку. Наприклад, ми досі знаходимося з цими країнами на тому ж рівні по толерантності до корупції.

Наше колоніальне минуле нікуди не ділося і нам буде корисним визнати це і не витісняти його, наприклад, шляхом огульного знищення пам’ятників тоталітарної доби. Це допоможе нам бути більш свідомими до сучасних форм колоніальної залежності, де імперією є вже навіть не Росія чи міфічна Португалія, а, скажімо, Світовий банк.

70-streets_70_вулиць

Макс Лижов, «70 вулиць»

«Ти не додивишся до кінця» можна сказати про будь-який фільм, який хоч раз не додивилися до кінця, тобто про всі фільми. Я давно ходжу лише на те, що знаю чи обираю, тому для мене рідкість вийти з кінозалу посеред показу. Цей слоган варто розуміти не як застереження, а скоріше як маяк, виклик, запрошення тим, хто в темі або в пошуці. На прем’єрі у «Жовтні» я не помітив, щоб хтось вийшов під час показу «70 вулиць». Хоча це ні про що не говорить. На прекрасних фото з прем’єри авторства Наталі Дяченко кілька людей закривало очі долонями і відводило погляд. Варто нагадати, що у прокат вийшов не один фільм, а цілий альманах не схожих між собою короткометражок. Якусь можна не додивитись або додивитись не з першої спроби, а іншу потім ще не раз переглянути до кінця.

14202682_1839907119573587_6068842655963318299_n

«70 вулиць» неодноразово називали відео-артом, тим часом їх продовжують показувати в кінотеатрах, а після великих екранів фільм зрештою опиниться в раю на ютубі, де мабуть найбільше нагадуватиме музичне відео.

Перш ніж використати 2 000 фотографій, ми їх націлено зробили. Задля фото- і відео- зйомки довелось ходити і їздити машиною по Броварах понад 3 знімальних дня. А перед тим ще тижні підготовки і збору інформації. Певним секретом наше кіно було для тих, хто брав участь і допомагав у той період. Та й чи зміг би я щось пояснити словами…

Фото Наталії Дяченко

Добавить комментарий